5.6.5.3. Еклога

Еклога (від грец. έκλογή – відбір) – це жанровий різновид буколічної поезії, що наближається до ідилії.

Первісно цей термін був назвою, підзаголовком, що давався деяким віршовим збіркам або творам, що до них входили. Це стосується насамперед „Буколік” римського поета Верґілія, котрі формою, й змістом нагадували „Ідилії” грецького поета Феокріта, який жив у VІ – ІІІ ст. до н.е. З часом еклога стала розглядатися як жанрова форма буколічної поезії. Еклога дуже схожа на ідилію й відрізняється від неї лише перебігом дії, котра, здебільшого, будується у формі діалогу між умовним пастухом та пастушкою: „Еклога – це та ж ідилія, але дана в сценічному оформленні” (Ф. Головенченко) [цит. за.: 13, 331].

У добу Відродження до жанрової форми еклоги зверталися Данте, Петрарка, Маріно, пізніше – Л. Камоенс, Е. Спенсер, П. Ронсар. В російській літературі їх писали Л. Сумароков, І. Богданович, Г. Державін, в польській – Ю. Словацький. В українській літературі еклога з’являється в творчості П. Русина (ХVІ ст.) що писав латиною, а також С. Симоніда, С. Зиморовича, Ю. Б. Зиморовича. В новітній літературі жанрова форма еклоги зустрічається надзвичайно рідко. Як приклад, можна назвати твір Нобелівського лауреата Й. Бродського “Еклога 5-та (літня)”.

5.6.6. Співомовка

Співомовка – невеликий вірш сатиричного або гумористичного змісту, в основі якого лежить народний анекдот, приказка. Жанрові особливості твору такі: описується один комічний чи трагікомічний випадок, події зображуються стисло, динамічно. Героїв небагато. Кінцівка – дотепний афористичний вислів. Автор передає народну мудрість, відображує моральне здоров’я українців.

Елементи співомовки наявні у творчості Л. Боровиковського та Є. Гребінки. Своєю назвою цей суто український жанр завдячує С. Руданському, який у 50-х роках XIX століття видав кілька збірок „Співомовок”. Пізніше до цього жанру зверталися І. Франко (цикл „Нові співомовки”), В. Самійленко („Божий приклад”), І. Манжура („Батьківський заповіт”, „Пан брехун”). У сучасній українській літературі цикл співомовок написав С. Крижанівський („Ледащо”, „Розсудив”, „Не чую”, „Не з вашим щастям, дядьку!”, „Місяць чи сонце”). До цього суто українського жанру також зверталися М. Годованець С. Воскрекасенко, С. Олійник, Д. Білоус, А. Качан та ін.

5.6.6.1. Гумореска

Близьким до співомовки жанром є гумореска. Це невеликий дотепний ліро-епічний твір, що має комічний сюжет. Пишеться віршами або прозою. Сміх, як правило, носить доброзичливий характер. Генетично походить зі сміхової культури середньовіччя. В українській літературі до цього жанру зверталися Є. Гребінка, С. Руданський, В. Cамійленко, В. Еллан (Блакитний), Остап Вишня, С. Воскрекасенко, Д. Білоус, С. Олійник, А. Крижанівський, Є. Дудар та ін.

5.6.7. Поема

Поема (грец. ποίημα, від ποιέω – творю) – один із жанрів ліро-епосу. Це великий віршований твір, у якому порушуються важливі проблеми минулого, сучасного чи майбутнього. У поемі зливаються воєдино епічні (події, сюжети, характери) і ліричні елементи (авторські переживання, ліричні відступи, ліричний герой).

Поема часто має ще й елементи драми (наскрізна напружена дія, монологи та діалоги). Залежно від того, які елементи домінують у поемі, виділяються такі її жанрові різновиди: епічна, лірична, драматична. Епічну (класичну) поему більшість літературознавців розглядає як, власне, епопею, якій найбільш чітко, на їхню думку, протиставляє себе, починаючи з першої половини XIX століття, романтична поема байронівського зразка, яку найчастіше визначають як ліро-епічну. Деякі дослідники застосовують й іншу класифікацію. Так, О. Васильківський пропонує розрізняти оповідну, ліричну, драматичну поеми та поему-стилізацію [11].

На перше теоретичне осмислення цього жанру натрапляємо у Платона та Арістотеля. Вони вважали поемами „Іліаду” та „Одіссею” Гомера, і це поняття в них було синонімічним до епосу. Хоча самого визначення поеми давньогрецькі мислителі нам не залишили, але їхні роздуми про епос дають уявлення і про поему як провідну жанрову форму епічного роду літератури. Подібний характер мали „Енеїда” Верґілія, давньоіндійські твори „Махабхарата” та „Рамаяна”, стародавні персо-таджицькі оповідання „Шахнаме” в обробці Фірдоусі, західноєвропейські „Пісня про Роланда” та „Пісня про Нібелунгів”, „Витязь у тигровій шкурі” грузина Ш. Руставелі, фінська „Калювала”, пам’ятка часів Київської Русі „Слово о полку Ігоревім”, українські народні думи.

Середньовічна естетика в теоретичному осмисленні жанру поеми орієнтувалася на Платона та Арістотеля. Зокрема, у „Поетиках” Віди (1530 р.) та Тріссіно (1529 р.) проводилася думка, що досконалою є тільки антична форма поеми. У такому ж дусі висловлювалися Н. Буало й де Россю, останньому належить „Трактат про епічну поему” (1676 р.). Ф. Прокопович розглядав поему як „поезію, яка викладає в гекзаметрах діяння знаменитих мужів з вимислом” [29, 105–106].

Починаючи з XIX століття в поемі відбуваються значні жанрові зміни. Вони помітні в розвитку української поеми. Спочатку в українській літературі з’являється бурлескно-травестійна поема І. Котляревського „Енеїда”. Потім розвивається ліро-епічна поема, представлена кількома жанровими різновидами: романтична („Гайдамаки” Т. Шевченка), реалістична (його ж „Катерина”, „Наймичка”, „Варнак”) та сатирична („Сон”, „Кавказ”). Біля витоків російської ліро-епічної поеми стоять О. Пушкін („Руслан і Людмила”, „Цигани”) та М. Лермонтов („Мцирі”, „Демон”).

Вагомий внесок у розвиток жанру поеми зробив І. Франко, який створив блискучі зразки психолого-філософської поеми („Іван Вишенський”) та соціально-філософської поеми („Мойсей”). Йому ж належить цикл філософсько-етичних поем („Ex nihilo”, „Рубач”). З другої половини XIX століття розвивається історична поема („На Святоюрській горі” І. Франка, „Morituri” М. Старицького, „Грицько Сковорода” П. Куліша), лірико-філософська („Герострат” В. Самійленка). Творцем драматичної поеми на початку XX століття стає Леся Українка („Осіння казка”, „В катакомбах”, „Роберт Брюс...”). Помітне місце жанр поеми посідає в сучасній українській літературі. У творах провідних ліриків XX століття відбито драматизм, протиріччя і складності історичного розвитку України, розкрито велич душі її народу, різні сторони його національного характеру. Поряд із представниками старших поколінь письменників (П. Тичина, В. Сосюра, Т. Осьмачка, М. Хвильовий, М. Рильський, Ю. Клен, М. Бажан, В. Мисик) значний внесок у розвиток поемного жанру зробили І. Драч, Л. Костенко, Б. Олійник, Д. Павличко, М. Вінграновський, В. Коротич, П. Осадчук та інші.