5.6.5. Буколіка

Буколіка (від давньогрец. βουκολικόζ – пасторальний, сільський) – жанр античної лірики (віршовий чи прозовий), в якому оспівується тихе, безтурботне й щасливе життя мешканців переважно сільської місцевості, зображуваних на тлі чудової природи. Витоки буколічної поезії знаходять у народних піснях пастухів Сицилії, серед яких був поширений сюжет про кохання та смерть напівлегендарного пастуха Дафніса. Як самостійний жанр буколіка оформлюється в літературі стародавньої Еллади у творчості поета Феокріта (VІ – III ст. до н. е.) та продовжувачів його традиції – грецьких поетів Мосха та Біона (II ст. до н. е.), римських – Кальпурнія (І ст. н. е.), Немесіана (III ст. н. е.), Лонга (III ст. н. е., роман „Дафніс і Хлоя”). Вершиним здобутком жанру в античну добу вважається твір давньоримського поета Верґілія (І ст. до н. е.) „Буколіки”, що складався з десяти написаних гекзаметром еклог, що оспівували ідеалізовану країну Аркадію. Змістове наповнення та художні особливості буколічної поезії нерідко пов’язують з добою первісної урбанізації, що викликала стрімке заселення стародавніми греками міст спричинивши зливу ностальгічних спогадів і жалів за перевагами безтурботної та щасливої атмосфери сільського життя.

Жанр буколіки активізувався в добу Відродження (Данте, Петрарка, Тассо – в Італії, Ронсар – у Франції). В добу класицизму його спробували пристосувати до театральних постановок, що ставилися в аристократичних замках і палацах (А. Нарушевич). В українську поезію буколіка потрапляє в ХУІІІ ст., про що свідчать деякі твори Г. Сковороди („О селянський милий, любий мій покою...”). значний інтерес до жанру буколіки виявили українські неокласики М. Зеров, М. Рильський. У ХХ столітті жанр зустрічався також у творчості М. Мисика, І. Муратова, М. Малахути.

Різновидами буколічної поезії є пастораль, ідилія та еклога.

5.6.5.1. Пастораль

Пастораль (від лат. pastoralis – пастуший) – це невеликий за обсягом твір, що оспівує безтурботність життя на тлі природи пастухів та пастушок, що здатні на витончені переживання та почуття. Специфікою цього жанрового різновиду буколіки є антицивізаційний протест, ностальгія за втраченим колись вільним життям, що позбавлене соціальної нерівності. В античну добу пасторалі писали Феокріт, Біон, Мосх, Вергілій. У ХІІ – ХV століттях до цього жанру зверталися португалець А. Ненуш, шотландець Р. Герніксон, іспанець Х. Руїн. Пізніше жанр трансформувався в метажанр, оскільки про безтурботне сільське життя стали писати не лише невеликі віршові твори, а й романи („Аркадія” Ф. Сідні), поеми, твори інших суміжних видів мистецтв (опери, балети тощо). У російській літературі до пасторалі у ХVІІІ ст. зверталися М. Ломоносов, О. Сумароков, М. Карамзін. Вичерпавши свої можливості у ХІХ ст., пастораль поступово зникає. У ХХ віці вона знову з’являється в літературі вже як неопастораль („Пасторалі” француза Л. Арагона, „Остання пастораль” білоруса А. Адамовича, „Пастораль” українця Г. Штоня, “Пастораль ХХ сторіччя” Ліни Костенко, “Ранкова пастораль” В. Герасим’юка).

5.6.5.2. Ідилія

Ідилія (від грец. είδύλλιον – маленький образ, власне художній твір; зменшене від είδόζ – вигляд, образ) – це жанровий різновид буколічної поезії, твір, що написаний прозою чи віршами, і не пов’язаний якимись чіткими ознаками з певним літературним родом. У таких творах ідеалізується, поетизується здоровий, безтурботний, природний спосіб життя людей, не зіпсованих прогресом цивілізації, взірцем якого переважно виступають побут і почуттєвий світ мешканців сільської місцевості.

Фундатором цього жанрового різновиду став давньогрецький поет Феокріт (ІV – ІІІ ст. до н. е.). Ідилії також писали Мосх, Біон, Вергілій, Кальпурній, Пліній Молодший, Немесіан. У західноєвропейських літературах нового часу до цієї жанрової форми зверталися С. Геснер, О. Радищев, В. Панаєв. У новітній літературі ідилія зустрічається досить рідко. В українській літературі до ідилічних творів відносять окремі пісні збірки „Сад божественних пісень” Г. Сковороди, „Подражаніє Горацію” Л. Боровиковського, „Садок вишневий коло хати”, „Сон” („На панщині пшеницю жала...”) Т. Шевченка, „Наталя” М. Макаровського, оповідання „Орися” і „Дівоче серце” П. Куліша, „Сон” Марка Вовчка, „Суджена” О. Стороженка, „Лісова ідилія” І. Франка. У ХХ столітті ідилії писали М. Рильський, О. Влизько, І. Муратов, В. Стус тощо.