5.6. Ліро-епос та інші міжродові, метажанрові та суміжні утворення

Поряд з епосом, лірикою та драмою в літературі досить часто зустрічаються твори, в яких поєднуються особливості епічного, ліричного та драматичного родів і суміжних галузей суспільної діяльності людини, зокрема науки та публіцистики.

Найчастіше відбувається поєднання епічного й ліричного начал. Такого роду твори належать до ліро-епосу. Людина тут зображується ніби у двох планах; з одного боку, передаються певні події її життя, а з іншого – переживання, емоції, настрої. До такого роду творів найчастіше відносять баладу, думу, билину, байку, сатиру, буколіку, співомовку, а також поему, іноді – віршований роман.

Специфічними міжродовими мета жанровими утвореннями стали художні біографії (документально-біографічна художня проза) й мемуари, які мають ознаки як жанрів художньої літератури, так і публіцистики та документалістики, спираються на дані історії. Якщо художні мемуари узагальнюють і естетично освоюють реальні факти з життя автора, то художня біографія будується на естетичній обробці фактів життя реального героя. Розглянемо докладніше ліро-епічні, мемуарні й біографічні жанри.

5.6.1. Балада

Балада (прованс. balada, від ballar – танцювати). Первісно – це танцювально-хорова пісня середньовічної поезії Західної Європи з чіткою строфічною організацією. Пізніше – це невеликий фабульний твір, в основі якого лежить певна незвичайна пригода. Тому баладу часто називали маленькою поемою: „Балада так належить до поеми, як оповідання до роману” (Г. Шенгелі). Тепер балада – це епічний жанр казкового, фантастичного чи легендарного змісту: „Це сумовиті лірично-епічні пісні про незвичайні події, життєві конфлікти... з трагічним кінцем” [20, 108].

Балада виникла у XII столітті в народному мистецтві Провансу. Балади писали видатні поети Італії Данте й Петрарка. У Франції це був популярний жанр придворної поезії. В Англії дуже поширилися балади про Робіна Гуда. Улюбленою стала балада в поетів-сентименталістів і романтиків (Бернс, Колридж, Кітс, Ґете, Шіллер, Гайне, Гюґо, Жуковський, Пушкін, Міцкевич).

Українська балада розпочинається з творів П. Гулака-Артемовського („Пані Твардовські”, „Рибалка”), П. Білецького-Носенка („Отцегубці”, „Нетяг”), Л. Боровиковського („Маруся”, „Вивідка”), М. Шашкевича („Погоня”), І. Вагилевича („Жулин і Калина”). У другій половині XIX століття до цього жанру зверталися С. Руданський („Верба”), Я. Щоголев („Чумак”), Ю. Федькович („Рекрут”). Значні успіхи в розвитку жанру належать І. Франку („Керманич”, „Князь Олег”), Лесі Українці („Калина”, „Королівна”). Не цуралися баладного жанру на рубежі XIX–XX століть М. Старицький, П. Грабовський, Б. Грінченко, Дніпрова Чайка, М. Чернявський. У літературі ХХ сторіччя українська балада представлена у творчості М. Йогансена, Є. Плужника, В. Сосюри, Л. Первомайського, А. Малишка, Б.-І. Антонича, О. Олеся, П. Тичини, О. Влизька, Є. Маланюка, Ю. Липи, І. Муратова, В. Симоненка. В поезії останніх десятиліть до балади зверталися І.Драч, Л. Костенко, Б. Олійник, В. Корж, В. Малишко, І. Жиленко. Антологія української балади репрезентована в книзі „Балади”, упорядником якої був С. Крижанівський.

Жанр балади у світовій літературі ввібрав у себе ознаки всіх трьох її родів – епосу, лірики та драми. Національною особливістю сучасної української балади є домінуючий ліризм, оповідні елементи в ній відійшли на задній план, і вже не хід подій, а драматизм (часом трагізм) внутрішнього світу героя визначають її жанрові особливості.