5.5.5. Мелодрама

Мелодрама (від давньогр. melos – музика, пісня та drama – дія) – драматичний жанр, в основі сюжету якого лежить гостра інтрига, гіпертрофована емоційність, а діалоги, монологи й полілоги героїв мають музичний супровід. Зароджується у другій половині ХVІІІ ст. у Франції (Ж. М. Монвель, Г. де Піксерекур). Найбільшого розквіту жанр досяг в 30-40-і роки ХІХ ст. (Ф. Піа, Н. Кукольник, М. Полевой). У двадцятому столітті мелодрама зустрічається значно рідше (О. Арбузов – „Старомодна комедія”, „Казки старого Арбату”).

В українській літературі зародження жанру пов’язують із творчістю І. Гушалевича („Підгоряни”), С. Воробкевича („Гнат Приблуда”), О. Суходольського („Помста, або Загублена доля”) тощо. Пізніше мелодраматичні ознаки зустрічалися в п’єсах М. Старицького („Циганка Аза”, „Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”), М. Кропивницького („Дай серцю волю, заведе в неволю”), у ХХ ст. в творчості О. Коломійця („Фараони”).

5.5.6. Трагікомедія

Трагікомедія – жанр, що поєднує в собі особливості комедії та трагедії. Зароджується в ІІІ ст. до нашої ери в Греції (Плавт – „Амфітріон”, Еврипід – „Киклоп”), остаточно формується лише в добу Бароко (Ф. Бомонд, Дж. Глетчер). Твори цього жанру наявні в творчості В. Шекспіра („Буря”). Теоретичні засади жанрової форми обґрунтували італійські вчені Дж. Чінтіо, Б. Гаріні. Біля витоків європейської трагікомедії кінця ХІХ – початку ХХ ст. стояли Г. Гауптман, Г. Ібсен, А. Чехов, Л. Піранделло, пізніше трагікомедії писали С. Беккет, М. Ануй, Е. Олбі, О. Вампілов тощо.

Українська трагікомедія формується у ХVІІІ ст. (Ф. Прокопович – „Володимир”, Л. Горка – „Йосиф патріарх”, Г. Кониський – „Фотій”). У ХХ ст. до цього жанру звертався М. Куліш („Народний Малахій”).

5.5.7. Водевіль

Водевіль – (від фр. vaudeville – вулична міська глузлива пісня) легка одноактна (інколи двоактна) п’єса, сповнена інтриги, динаміки розвитку подій, що супроводжуються піснями та танцями. Її сюжет будується на анекдоті. Цей жанр зародився у Франції ХV – ХVІ ст. Найбільшого розквіту він зазнав на рубежі ХVІІІ – ХІХ ст. Під час революції у Франції 1789 року водевіль активно використовували бульварні театри з політичною метою. У ХІХ ст. жанр втратив злободенність і політичну спрямованість, перетворившись у жартівливі твори, де обов’язково наявні плутанина, непорозуміння, неочікувані збіги обставин (Е. Скріб, Е. Лабіш, О. Грибоєдов, М. Некрасов, А. Чехов).

В українській літературі жанр зароджується в творчості І. Котляревського („Москаль-чарівник”), його традиції продовжили В. Гоголь („Простак”), М. Кропивницький („По ревізії”), С. Васильченко („На перші гулі”), О. Олесь („По Мюллеру”), Л. Яновської (“На сіножаті”) тощо.

5.5.8. Фарс

Фарс (від лат. farsio – начинюю, наповнюю) – малий комічний твір карнавальної природи. Цей жанр виникає в західноєвропейському мистецтві в ХІІ ст., самостійності набуває в другій половині ХУ ст., а розквіту – лише в ХУІ ст. В основі завжди лежить реальна життєва подія, викладена в анекдотичній формі. Замість індивідуалізованих героїв діють типи-маски (хитрий слуга, лікар-шарлатан, зрадлива дружина, метикуватий солдат тощо). Фарси писали Ф. Рабе, К. Маро, М. Наварська. Цей жанр породив пізніше інтерлюдії в Англії, фастнаштшпілі в Німеччині, пасос в Іспанії, комедію масок в Італії. Деякі прояви жанру помітні в творчості В. Шекспіра, Л. де Веги, П. Бомарше, К. Гольдоні.

У ХХ столітті з’явився трагіфарс, жанр, що поєднав у собі особливості трагікомедії й фарсу (Г. Аполлінер – „Груди Терезія”, А. Жаррі („Убю-король”) Е. Йонеско („Носороги”) та ін.