5.5.3. Комедія

Комедія (від давньогр.– komodia – від komos – весела процесія і ode – пісня) – це драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині. Комедія як жанр зародилася в Стародавній Греції. Одним з найвидатніших драматургів тієї пори був Аристофан, якому належать комедії „Ахарняни”, „Мир”, „Лісістрата”, „Вершники”, „Птахи”. Пізніше в літературі античного Риму помітне місце посідав комедіограф Плавт.

„Комедія, – відзначав Аристотель, – є відтворенням гірших людей, однак не в значенні повної порочності, але оскільки смішне є частиною потворного: смішне – це певна помилка і потворність, що нікому не причиняє страждань і ні для кого не є згубним” [3, 53].

Пафос комічності виникає тоді, коли автор свідомо занижує свої персонажі від певного середнього рівня, що існує в житті. Не маючи належних позитивних якостей, герої комедійних жанрів, однак, претендують на певну значущість у родині, середовищі друзів, суспільстві. Їм притаманне ілюзорне бачення дійсності, вони завжди прагнуть розв’язати свої проблеми способами, які не підходять у даному випадку, оскільки вступають у протиріччя з об’єктивними законами суспільного розвитку.

В історії світової літератури є чимало зразків блискучих коме­дій, написаних у різні часи представниками різних народів. У ХVІ-ХПІ ст. комедія домінувала в іспанській літературі. Автору „Дон-Кіхота” Сервантесу належить шахрайська комедія „Педро де Урдемалас”. Великою популярністю користувалися комедії Лопе де Веги та Кальдерона. Вершиною комедійних здобутків епохи Відродження стали твори англійського драматурга В. Шекспіра. Уже ранні його комедії („Комедія помилок”, „Приборкання непокірної”, „Два веронця”) будуються як любовні історії романтичного характеру з пригодами, переодяганням, непорозуміннями, смішною плутаниною. Ці риси по­силюються в наступних його творах („Сон у літню ніч”, „Багато га­ласу з нічого”, „Дванадцята ніч”, „Кінець, справі вінець” тощо). Найвищого розквіту в добу класицизму комедія досягла в творчості Мольєра („Дон Жуан”, „Мізантроп”). Пафос його п’єс спрямований на розвінчання цинізму, лицемірства, егоїзму, духовної деградації суспільства і окремої особистості, що приховується за зовні цілком пристойною респектабельністю та набожністю. В епоху Просвітництва слави неперевершеного комедіографа заз­нав П. Бомарше („Севільський цирульник”, „Шалений день, або Одруження Фігаро”, „Злочинна мати”).

Витоки української комедії криються в інтермедійній частині шкільної драми та вертепу XVII-ХVIII ст. Як і в кращих зразках європейської комедії в центрі уваги національних авторів першої половини XIX ст. І. Котляревського („Москаль-чарівник”), Г. Квітки-Основ’яненка („Сватання на Гончарівці”), П. Котлярова („Быт Малороссии”, „Любка”) опиняється родинне життя героїв, їх побутові взаємини. Автори велику увагу приділяють звичаям і віруванням українського народу, національним обрядам і традиціям.

Потворні явища дійсності, розвінчання неуцтва, тупості, здир­ства та крутійства, моральної деградації дворянства знайшли втілення в комічних творах Г. Квітки-Основ’яненка, написаних російською мовою („Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе”, „Дворянские выбори”, „Шельменко-денщик”, „Шельменко – волостной писар”).

У другій половині ХIХ ст. з’являються комедії, що розкривали життя та побут українського народу в нових суспільно-історичних умовах („За двома зайцями” М. Старицького; „Мартин Боруля”, „Сто тисяч”, „Хазяїн”, І. Карпенко-Карого; „Чмир”, „Мамаша” М. Кропивницького; „Майстер Черняк” І. Франка).

Традиції української комедійної класики були продовжені в літературі ХХ століття. Однією з перших комедій цього часу стала п’єса „Рожеве павутиння” Я. Мамонтова, у якій, як зазначав дослідник на­ціональної драматургії Г. Семенюк, „комедійність ситуацій, конф­лікту і характерів персонажів п’єси полягає у невідповідності бажань і мрій головних героїнь з тим, з чим їм доводиться мати справу, між вимріявши ідеалами і справжньою суттю приїжджих із столиці: мріяли про людей духовно багатих, „натуральних українців”, а натрапили на звичайних гультяїв та ледарів” [31, 105 – 106].

Вершини свого розвитку в ідейно-художньому плані комедія до­сягла у творчості М. Куліша („Отак загинув Гуска”, „Хулій Хурина”, „Мина Мазайло”). Сатирично-комедійний конфлікт п’єси М. Куліша „Мина Мазайло” побудований на злому висміюванні міщанина-обивателя, повного філістерської обмеженості, національного нігілізму, який, заперечуючи все українське, прагне будь-що пристосуватися до нових обставин дійсності. В літературі останніх десятиліть ХХ віку комедія представлена у творчості О. Коломійця („Фараони”), О. Підсухи („Ясонівські молодиці”), Я. Стельмаха („Вікентій Прерозумний”, В. Минка („Жених із Аргентини”).

У сучасній українській і світовій літературах комедія набула низки нових, жанрових модифікацій: трагікомедії (Л. Піранделло, К. Ануй), трагіфарсу Е. Іонеско), комічної алегорії (Є. Шварц), ко­медія-притча (В. Минко).