5.5.2. Трагедія

Трагедія (від давньогр. tragoedia, буквально – козлина пісня) – це дра­матичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конф­лікті особистості, яка прагне максимально втілити свої творчі по­тенції і об’єктивною неможливістю їх реалізації. Етимологія тер­міну „трагедія” пов’язана з культовими обрядами, сценічним розі­груванням міфу, атрибутом якого був козел. Конфлікт трагедії має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політич­ному, соціальному чи духовному планах, відзначається високою на­пругою психологічних переживань героя. Трагедія майже завжди за­кінчується загибеллю головного героя. Кожна історична доба давала власні відповіді на причини зародження трагічних конфліктів. На думку стародавніх греків, у їх основі лежало втручання в долю окремих людей фатуму, оскільки існуючий світопорядок, у тому числі й долі окремих людей всеціло залежали від нього. Така точ­ка зору яскраво проглядається в античній трагедії. Наприклад, у творі Софокла „Едіп-цар” все було зроблено для того, щоб головний його герой Едіп уникнув лиховісного попередження оракула. Однак ніщо не дало можливості Едіпу уникнути вбивства батька і одруження з власною матір’ю. Серія вбивств супроводжує трагедію Есхіла „Агамемнон”: у гніві за те, що цар Агамемнон, рятуючи флот у Авліді, приніс у жертву богам свою доньку Іфігенію, його дружина без будь-яких душевних мук убиває чоловіка, котрий щойно повернувся переможцем з Троянської війни. Орест, убиваючи матір, виконує акт помсти за батька. Климентина у всьому звинувачує фатум: „Доля в справі тої винуватицею є”. Ідейно-художній зміст античної трагедії зумовлювався міфологічним світосприйняттям навколишньої дійсності греками.

Драматургія пізніших епох (Шекспір, Лопе де Вега, Кальдерон) втратила міфологічне бачення світу. Конфлікти трагедії цього часу здебільшого крилися в суспільному устрої. Вже не фатум і не воля богів, а реальні соціальні обставини визначали долю персонажів. У трагедіях Шекспіра („Ромео і Джульєтта”, „Король Лір”, „Отелло”, „Гамлет”) їх герої виступають борцями проти старих усталених зви­чаїв і традицій, суспільних відносин. Події з життя шекспірівських героїв мотивуються внутрішнім розвитком їх характерів, що виявляються у відповідних обставинах, Джульєтта, Отелло, Гамлет вступа­ють у поєдинок з суперниками, які сповідують протилежні, пов’язані з минулими часами, погляди на життя. Згадані герої гинуть, ставши жертвою суспільства, що відмирає.

Трагедія класицизму базувалася на культі античності та розуму. Конфлікт у творах Корнеля („Сід”, „Горацій”), Расіна („Федра”) виникав між почуттями героїв і їх обов’язками перед державою. Особисте й державне перепліталося в непримиренному двобої. Герой Корнеля Горацій, наприклад, вгамовує свої емоції та почуття в ім’я інтересів держави, якій він служить.

Пізніше, в епоху Просвітительства конфлікт у трагедії міняється. Зокрема, у творах Вольтера, його герої Заїра, Сеїд гинуть, відстоюючи просвітницькі ідеї, борючись з прибічниками соціального та національного гніту, фанатизму в вірі. У трагедії О. Пушкіна „Борис Годунов” у центрі конфлікту не боротьба царя Бориса з Лжедмитрієм за престол, а чужість, самодержавної форми управління державою для народу, чим і визначався трагічний фінал для героя.

В українській літературі зародження трагедії припадає на ХVIII ст. Першим твором цього жанру дослідники вважають „Трагедію о смерті посліднього царя сербського Уроша V і о паденії Сербського царства” М. Козачинського, написану письменником під час учителювання в Сербії, на сюжет з історії цієї держави. ХIХ ст. дало кіль­ка зразків трагедії. Слід відзначити твори М. Костомарова („Переяславська ніч”, „Кремуцій Кодр”), І. Карпенка-Карого („Сава Чалий”), М. Старицького („Оборона Буші”).

Література XX сторіччя помітно розширила обрії української трагедії. 1918 року з’являється твір В. Пачовського „Роман Великий”, події якого розгортаються в ХІІІ ст. Родинна трагедія галицького князя Ярослава Осмомисла стала предметом зображення у творі М. Грушевського „Ярослав Осмомисл” (1917). Драматизму революції та грома­дянської війни присвячено трагедію В. Винниченка „Між двох сил” (1919). Особа й революція, герой і народні маси – ця проблема пору­шується в трагедії Я. Мамонтова „Коли народ визволяється” (1922). Народною трагедією глибокого соціального змісту став твір М.Куліша „97” (1924). Пізніше з’являються п’єса Ю. Яновського „Дума про Британку”, О. Левади „Фауст і смерть”, Я. Баша „Професор Буйко”, “Невідомі солдати”, “Ваграмова ніч” Л. Первомайського.