5.4.3.20. Сонет

Сонет (від італ. sonare – звучати) – канонічний жанр ліричного вірша, який складається з двох катренів і двох терцетів (терцин), написаних переважно п’ятистопним ямбом з таким римуванням: абба – абба – ввг – дгд (хоча допустимі й інші конфігурації рим). Час виникнення сонета датують XIII століттям і пов’язують з поетичними здобутками сицилійської школи. В епоху Ренесансу сонет потрапляє з Італії до інших країн Західно-Центральної Європи. До східнослов’янської поезії сонет увів В. Тредіаковський. Український сонет з’явився в середині XIX століття, його перші спроби пов’язують із творчістю О. Шпигоцького і А. Метлинського. Сонети писали М. Шашкевич, М. Устинович, Ю. Федькович, Б. Грінченко. Вагомий внесок у розвиток українського сонета зробили також І. Франко, Леся Українка, М. Рильський, М. Драй-Хмара, М. Зеров, Ю. Клен, Є. Маланюк, а в останні десятиліття – Л. Костенко, Д. Павличко, М. Вінграновський.

5.5. Драма і драматичні жанри.

5.5.1. Загальне поняття про драму

Драма (від давньогр. drama – дія) – один з літературних родів. З часів Аристотеля до драми постійно зверталися видатні вчені й діячі мистецтва різних країн і народів. Теорія драми в її історичному розвитку неодмінно відбивала всі зміни в літературній і сценіч­ній творчості, які відбувалася під впливом реалій життя. Видатні науковці минулого неодноразово наголошували, що драма має найліпші умови для втілення можливостей художньої творчості. Аристотель у своїй праці „Поетика” розробив теорію трагедії як одного з жанрів драматичного роду літератури. Його визначання трагедії, як наслідування важливій і завершеній дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь, і викликає через співчуття і жах очищення – катарсис – на багато століть визначило підходи до драми.

Ф.Шіллер, Г. Геґель, Ф. Прокопович, М. Довгалевський також в основу своїх концепцій драми ставили дію. Однак підходи у кожного з них були різні. Теорія драми доби класицизму відзна­чалася нормативністю. Окремі поради, які давав, наприклад, Н. Буало („Поетичне мистецтво”) містили такі вимоги, що суттєво обмежували творчу активність письменника. Універсальні нормативи класицизму зазнали ревізії в добу Просвітництва; відбулася демо­кратизація драми та її мови. На початку ХIХ ст. досить оригінальну драматургічну систему створили романтики (Байрон, Шеллі, Гюго). Протягом останніх століть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії в мистецтво художнього слова. Велику й багату історію як видатні літературні твори мають п’єси Бомарше, Гольдоні, Клейста, Пушкіна, Гоголя, Шевченка, Островського, Франка, Лесі Українки, Чехова, Винниченка, Ібсена, Роллана, О’Кейсі, Куліша, Прістлі, Олбі. При цьому траплялося, що деякі драматичні твори так і не пробивали собі дорогу на сцену, однак завдяки їх прочитанню, вони стали відомими в суспільстві.

Теоретики літератури відзначають два жанрових типи драми. Перший з цих, т.з. „арістотелівська”, або, „закрита” драма. Вона розкриває характери персонажів через їх вчинки. Для такої драми при­таманна фабульна будова з необхідними при цьому атрибутам – зав’язкою, розвитком дії, кульмінацією та зав’язкою. У такому типі драми зберігається хронологія подій і вчинків героїв на відносно обмеже­ному просторі. Генетичні витоки такої драма криються в творчості античних письменників (Еврипід, Софокл). Свого піку вона досягла в добу класицизму (Корнель, Расін); не зникла в епоху Просвітництва (Шіллер, Лессінг), розвивалась у літературі ХIХ ст. (Гюго, Байрон, Котляревський, Квітка-Основ’яненко, Островський, Карпенко-Карий, Франко). Існує вона й у сучасній драматургії.

Іншим жанровим типом драми є т.з. „неарістотелівська” або „від­крита” драма. В її основі лежить синтетичне художнє мислення, коли до драматичного роду активно проникають епічні чи ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії. Це характерно як для драматургії минулого (театри Кабукі і Но – у Японії, музична драма – в Китаї, „Обітниця Яугандхараяти Бхаси” – в Індії, „Перси” Есхіла – в Греції), так і для сучасної драматичної творчості (Б. Брехт, Н. Хікмет, М. Куліш, Е. Йонеско, Ю. Яновський, Е. Шварц).

Якщо в даному жанровому типі домінують епічні елементи, та така драма називається е пічною. Притаманними їм елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація змісту, активне втручання письменника в дію. Епічна драма яскраво представлена в творчості Н. Хікмета, М. Куліша, І. Кочерги.

Лірична драма – це такий драматичний твір, у якому по­мітну роль відіграють ліричні елементи. В центр зображення автор виносить внутрішній світ героїв. У ліричній драмі значно посила­ються естетичні функції умовності, деформуються часові та просто­рові параметри, складнішою стає композиція, домінують асоціативні зв’язки („Чарівний сон” М. Старицького, „Одержима” Лесі Українки, „Соловейко-Сольвейг” І. Драча).

Драма є специфічним видом мистецтва, який одночасно належить як літературі, так і театру. Лише в колективній творчості пись­менника і режисера, а також художника, композитора й акторів вона може стати помітнішим явищем літературно-мистецького життя. В історії українського театру склалося кілька естетичних систем, пов’язаних з творчими пошуками драматургів, режисерів і акторів. На рубежі ХIХ ст. такою була система М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенко-Карого; у 20 – поч. 30-х років ХХ сторіччя такою була система М. Куліша – Л. Курбаса. У літературі та мистецтві далекого й близького зарубіжжя такими були системи А. Чехова, К. Станіславського, Б. Брехта, М. Товстоногова.

У відповідності до змісту та форми драматичні твори поділяються на окремі жанри (драма, трагедія, комедія, фарс, водевіль, мелодрама, трагікомедія). У минулому зустрічалися містерії, міраклі, мораліте, шкільні драми, інтермедії та інші драматичні жанри.