5.4.3.18.1. Молитва

Молитва є своєрідним жанровим різновидом духовної лірики. Генетично вона сходить до гімнографічної творчості. Літературна молитва імітує сакральний діалог з ідеальним адресатом. Вона може набувати розмаїті жанрово-тематичні форми. Найчастіше це віршована молитва, що може мати різні жанрові модифікації.

Найдавніші пам’ятки світової літератури – давньоєгипетські „Тексти пірамід”, „Книга мертвих”, середньохетські поезії, давньоіндійська „Рігведа”, давньоіранська „Авеста”, давньоіудейський Псалтир та ін. – це ті джерела словесності, які дали поштовх для розвитку молитви як жанрового різновиду духовної поезії.

В літературу Київської доби молитва приходить із запровадженням християнського віровчення й писемності. Письменницька молитва на відміну від канонічного жанру має довільну форму вираження молитовного потенціалу. Проте в літературних молитвах українців давньої доби і середньовіччя домінують тексти, в основі яких лежать почуття любові й преклоніння перед Всевишнім, оспівується життєвий подвиг Матері Бога Марії, її сина Ісуса Христа, мучеників за віру, ліричний герой відчуває власну гріховність, духовну недосконалість тощо (В. Мономах, митрополит Іларіон, Ф. Печерський, А. Пилипович, Д. Туптало, В. Ясинський). Еволюція жанру молитви у ХУІІІ ст. пов’язана з поетичною творчістю Г. Сковороди, збірка якого „Сад божественних пісень” містичне світобачення ліричного героя поєднує з філософським осмисленням світу й людини в ньому. Творчість Т. Шевченка значно розширила можливості жанрової форми молитви. Поет надав своїм молитвам рельєфного національно-визвольного зафарбування, підсиливши його емоційним осмисленням власних переживань і настроїв. Народ, Україна, її історія, мова пронизують молитву ХХ століття (Є. Маланюк, Б.-І. Антонич, Д. Павличко, В. Стус, К. Мотрич, П. Осадчук, Г. Тарасюк та ін.). Молитва як жанровий різновид лірики має багато модифікацій: молитва-прохання, молитва-роздум, молитва-благоговіння, молитва-прославляння, молитва-подяка тощо.

5.4.3.19. Медитація

Медитація (від лат. meditatio – роздум) – вірш філософського змісту, в якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми, інколи глобального значення (життя і смерть, дружба і кохання, людина і природа). Особливого поширення цей жанр набув у поезії західноєвропейських сентименталістів і романтиків (Е. Юнг, Т. Грей, А. Ламартін). У російській класиці ХІХ ст. цей жанр репрезентовано творами О. Пушкіна, Є. Баратинського, О. Фета, Ф. Тютчева. Українська медитація зародилася в творчості Л. Барановича, Г. Сковороди. Медитативний характер мали чимало віршів Є. Гребінки, М. Костомарова, Т. Шевченка, П. Куліша, О. Олеся, В. Самійленка, Лесі Українки. У літературі ХХ століття медитації писали М. Рильський, М. Зеров, В. Сосюра, Є. Плужник, В. Свідзінський, А. Малишко, П. Мовчан. Прикладами медитації можуть бути вірші „Дивлюсь я на небо” І. Муратова, „Знову літо пролетіло” П. Осадчука, „О власну стріти смерть – як щастя засягнути” В. Стуса. Інколи у творчості поетів медитації складають цілі цикли. Так, у С. Крижанівського є цикл „Медитації”, що об'єднує шість віршів („Вночі моя уява ожива”, „Мені чужа бундючність пишних поз”, „Юних літ казки обворожили”, „Про смерть”, „Звернення до моря”, „Ні пишним лугом, ні затишним лісом”). У Ю. Сердюка подібний цикл складається з двох віршів („Природа. Гармонія”, „Слово”).