5.4.3.16. Романс

Романс (від ісп. romance, що походить від пізньолат. romance – по-романськи, тобто по-іспанськи) – це сольна лірична пісня, здебільшого про кохання. Вона виконується з музичним супроводом.

Походження терміна „романс” пов’язують з Іспанією. В Іспанії романсом спочатку називалася пісня світського характеру рідною („романською”) мовою, тобто відмінною від традиційної латинської, прийнятої для церковних пісень. Збірки таких пісень, об’єднаній наскрізною дією, мали назву „романсеро”. Романс пізнього середньовіччя пов’язаний з боротьбою іспанського народу з загарбниками. У Франції романс став любовною піснею і в такій ролі потрапив наприкінці XVII – на початку XVIII століття до Східної Європи. Широковідомі романси на вірші російських поетів О. Пушкіна, Ф. Тютчева, А. Фета, Я. Полонського, С. Єсеніна, М. Ісаковського, М. Матусовського. Розквіт цього жанру в Україні припадає на XIX – початок XX століття (Є. Гребінка, Т. Шевченко, М. Петренко, А. Кримський, Леся Українка, С. Черкашенко).

5.4.3.17. Ліричний портрет

Ліричний портрет (від давньогр. lyrikos – ліричний, фр. portrait – зображення обличчя людини) – це вірш, у якому дається характеристика певної реально існуючої людини, розкривається її внутрішній світ, належність до якоїсь професії, описується зовнішність тощо. Це досить новий жанр лірики, який перебуває в стадії становлення. Прикладами ліричного портрета можуть бути вірші „Шевченко”, „Шопен” М. Рильського, „До портрета Мазепи” Є. Маланюка, „Кранова” В. Сосюри, „Фабрична” В. Поліщука, „Сестра” С. Крижанівського, „Марсель Марсо” І. Муратова.

5.4.3.18. Псалом

Псалом (від давньогрец. ψαλμόζ – хвалебна пісня, первісно – ударяти по струнах, спів під акомпанемент струнного інструмента) – жанр духовної лірики. Перші псалми, зібрані в Псалтирі, приписуються біблійному цареві Давиду. В цей біблійний текст увійшло 150 псалмів. У східнослов’янських культурах Псалтир став відомим з XI століття й використовувався з навчальною метою: за ним вчили грамоті і співам, намагалися тлумачити виражені в ньому ідеї та образи. Висока мистецька довершеність псалмів Псалтиря, їхній тонкий ліризм постійно спонукали поетів середньовіччя й більш пізніх часів до наслідування їхнього змісту. Широковідомими стали літературний і музичний переклади текстів біблійних псалмів, зроблені С. Полоцьким у книзі „Псалтирь римотворна”. Ліричними віршами Псалтир перекладав В. Тредіаковський, а Г. Державін написав знамениту оду „Властителям та суддям” на тему вісімдесят першого Давидового псалма, осуджуючи в ній „земних богів”. В українській літературі цей жанр має багату історію. Він був досить поширеним у XVII–XVIII століттях у творчості „мандрівних дяків”, входив до репертуару сліпих лірників, псалми писали С. Полоцький, Д. Туптало. Специфічним різновидом псалмів є ліричні вірші Г. Сковороди, що ввійшли до збірки „Сад божественных песней” („Весна люба, ах, прийшла!”, „Ах поля, поля зелены”, „Ой ты, птичко жолтобоко”). Цикл із десяти творів під назвою „Давидові псалми” належить Т. Шевченкові („Блаженний муж на лукаву...”, „Чи ти мене, Боже милий...”, „На ріках круг Вавилона...” тощо). „Варіація перва Давидової псалми” належить П. Кулішу. У літературі XX століття цей жанр зустрічається у творчості П. Тичини (“Псалом залізу”), Є. Маланюка (“Псалми степу”), Б.-І. Антонича, Д. Павличка (“Покаянні псалми”), Л. Костенко (“Давидові псалми”) та ін.