5.4.3.14. Послання

Послання – епістолярно-публіцистичний вірш, написаний у формі звернення до певної реально існуючої особи (іноді до багатьох осіб). Зачинателем цього жанру вважають римського поета І століття до нашої ери Горація, який у „Посланні до Пізонів” виклав свої погляди на поетичну творчість і правила мистецтва. Трапляється цей жанр також у творчості Овідія. Свого розквіту послання досягає в літературі класицизму, як західноєвропейського, так і східнослов’янського, в якому воно широко культивувалося: Н. Буало, Вольтер, А. Поп, Ф. Шіллер, Й.-В. Гете, О. Сумароков, А. Кантемір, Г. Державін, О. Пушкін; пізніше – В. Маяковський („Послання пролетарським поетам”, „Лист до Тетяни Яковлєвої”), С. Єсенін („Лист матері”, „Послам Грузії”), К. Симонов („Відкритий лист”) та інші.

Зміст віршових послань може бути найрізноманітнішим: від дружнього обміну думками до політичних декларацій, філософських узагальнень, естетичних програм. Широко представлений цей жанр в українській літературі. Класикою стали вірші Т. Шевченка „І мертвим, і живим, і ненарожденим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє”, „Гоголю”, „Марку Вовчку”, „До Основ’яненка”, „М. Костомарову”. Чимало таких віршів є у творчості І. Франка („Товаришам з тюрми”, „Мойому читачеві”, „Молодому другові”), Лесі Українки („Товаришці на спомин”). Цю жанрову форму використовували практично всі визначні українські поети XX століття (П. Тичина, М. Рильський, П. Савченко, М. Драй-Хмара, Є. Маланюк, В. Сосюра, М. Бажан, І. Калинець, В. Голобородько, Д. Кремінь).

Різновидами жанру послання є лист, посвята та присвята. Лист, як правило, містить жанрове визначення у заголовку чи підзаголовку твору (“Лист” Б.-І. Антонича, “Короткий лист до Олесі” Ю. Андруховича, “Лист братові” В. Голобородька). Посвята також присутня безпосередньо в заголовку (“Посвята А. Кримському” Х. Алчевської, “Посвята Грузії” В. Коломійця, “Чотири посвяти безсмертним (Інтродукція)” Б. Олійника) чи в підзаголовку (“Сльози-перли (Посвята Іванові Франкові)” Лесі Українки, “Дівчині (Посвята Людмилі Старицькій)” М. Вороного, “До поета (посвята всім голодним поетам)” В. Самійленка). Аналогічно використовується й жанрове визначення присвята (“Присвята” М. Зерова, “Присвята білоруським друзям” М. Рильського, “З інтимних присвят” І. Муратова, “Хроніка (Ігорю Калинцю – присвята)” Г. Чубая).

5.4.3.15. Пісня

Пісня (давньорус. пЂти – співати, нім. Lied, франц. chanson, англ. song) – вірш ліричного або ліро-епічного характеру, мелодичний за своїм інтонаційним малюнком і призначений для співу. Цей жанр є досить давнім за своїм походженням. Розрізняють два види пісень – народні та літературні, між якими існує тісний взаємозв'язок такого роду, що літературні пісні часто фольклоризуються, стаючи популярними й поширюючись серед народу, а, навпаки, народні пісні (текст чи мелодія або й те, й інше) часто слугують основою для словесно-мелодичної композиційної побудови літературно-авторських пісень. Загальні ознаки пісенного жанру та відмінності його видових форм (народної та літературної) В. Домбровський характеризував так: „Найпростішою і заразом найбільш первісною формою поетичного виразу почуття і настрою є пісня; є то короткий віршовий твір, зложений часто в правильні строфи, що виражає одне почуття, одне враження або один пережитий настрій без огляду на особу, яка його пережила. Назва пісні походить від староцерковнослов’янського слова пЂти (=співати), що вказує на давню залежність пісні від музики; ...те, що пісню відрізняє від інших видів ліричної поезії, є безпосередність вираженого в ній почуття: пісня передає нам почуття або настрій поета в такім виді, як вони в нім повстали, просто й безпосередньо, без примішки рефлектуючої думки. <...> В цій свіжості й безпосередності моментального переживання лежить увесь притягаючий чар пісні, вся її принадна краса. <...> Згідно з тим основним психологічним законом, що почуття зв’язане нерозривно з уявленням предмету, який його викликає, мусить і ліричний поет для виразу своїх почувань і настроїв послугуватися образами речей і явищ, як це робить епік і драматичний поет. Проте словесні образи ліричної поезії мають своє, тільки їм питоме завдання і призначення; слова пісні впливають не лише своїм образовим значенням на нашу уяву, але самими своїми звуками і їх ритмічним упорядкуванням промовляють через смисл слуху до нашої душі й серця, впливають на наше почуття безпосередньо, подібно як музика. <...> Ознакою літературної пісні буде все ширша гама особистих і громадських почувань та більше багатство мистецьких посередників, ніж це є в народній пісні. Коли народна лірика висловлює в формі індивідуалізованої пісні почуття, спільні цілому середовищу, в якім дана пісня повстала, жила й розвивалася, в незмінних, шаблонових поетичних образах, символах і формах, – то індивідуальна творчість ліричного поета, який дуже часто живе в інших матеріальних і духовних умовах, ніж творці народних пісень, не може вдовольнитись тільки готовими схематичними засобами народної поезії для виразу своїх особистих переживань, почувань і настроїв” [17, 88 – 89].

Народні пісні, передаючись від покоління до покоління, постійно вдосконалювалися, поглиблювався їхній ідейний зміст, виразнішою ставала форма. Народні пісні мають багато жанрових різновидів: обрядові, трудові, історичні, календарні, весільні, похоронні, колискові тощо. Вони глибоко та всебічно розкривають умови життя українського народу, його славне минуле, звичаї, традиції, вірування, характер, оптимізм. З народними піснями пов'язані й літературні, які виникли як продовження й творчий розвиток фольклорних пісень. У давньогрецькій літературі вирізнялися любовні пісні Сапфо, Анакреона, Катулла. Пісня посідала значне місце у творчості відомих європейських поетів Р. Бернса, П.-Ж. Беранже. На вірші німецьких поетів-романтиків Г. Гайне, В. Мюллера, А. Шаміссо, фон Й. Ейхендорха писали музику видатні композитори – Шуберт, Шуман та інші. Широковідомими, зокрема, у східнослов’янських культурах стали покладені на музику вірші російських поетів „Зимова дорога” О. Пушкіна, „Соловей мій, соловей” О. Дельвіга, „Пісня циганки” Я. Полонського, „Ой, полна, полна коробушка...” М. Некрасова.

В українській літературі цей жанр особливої популярності набуває в XIX столітті. Провідне місце в ній посідають пісні: „Віють вітри” І. Котляревського, „Не щебечи, соловейку”, „Гуде вітер вельми в полі” В. Забіли, „Дивлюсь я на небо” М. Петренка, „Скажи мені правду” О. Афанасьєва-Чужбинського, „Повій, вітре, на Вкраїну” С. Руданського, „Стоїть гора високая” Л. Глібова, „Вечірня пісня” В. Cамійленка ,”Чуєш, брате мій” Б. Лепкого, „Чари ночі” О. Олеся. Особливо цінний внесок у розвиток цього жанру зробили Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, ліричні пісні яких популярні ще й досі.

Традиції класичної літератури були продовжені й наступними поколіннями українських поетів. У сучасній ліриці популярними є пісні, авторами слів до яких стали П. Тичина і М. Рильський, В. Сосюра і А. Малишко, В. Симоненко і С. Крижанівський, О. Богачук і Д. Павличко, Ю. Рибчинський і М. Луків.