5.4.3.12. Думка

Думка – досить поширений в українській і деяких інших слов’янських літературах жанр короткого ліричного вірша елегійного (іноді баладного) змісту. Термін „думка” (як зменшувальний від „дума”, про яку див. підрозділ „Ліро-епос та інші міжродові та суміжні утворення”) спершу з’явився у XVIII столітті в Польщі для позначення ліро-епічних творів баладного типу (перші автори „думок” – придворні польські поети-музиканти, зокрема Г. Відорт, який написав думку під назвою „Пісня Ревухи”). Згодом, у першій половині XIX століття, польські (Ю.-Б. Залеський, А. Бєловський) та українські поети почали називати думками елегії на теми сільського життя. В українській поезії жанр започаткував А. Метлинський (збірка 1839 року „Думки і пісні та ще дещо”). Зустрічається він також у творчості О. Афанасьєва-Чужбинського („Як ранок осипле квіточки росою”), М. Петренка („Дивлюсь я на небо”), Т. Шевченка („Нащо мені чорні брови”, „Тяжко-важко в світі жити”).

У білоруській літературі цей жанр представлений у творчості Ф. Богушевича, Я. Купали, Я. Коласа, М. Танка.

5.4.3.13. Гімн

Гімн (від давньогрец. ύμυοζ) не має чіткого етимологічного значення; в античності його пов’язували із υμνάινω, розуміючи гімн як „зіткану” пісню (метафоричне сполучення слів у мовленнєву матерію викликало аналогії з ткацьким процесом) – урочистий музичний твір програмного звучання. Початок веде з давніх часів, коли спершу в Єгипті, а пізніше в Греції стали складати гімни на честь богів або героїв. У давній Греції гімни виконувалися хором (інколи сольно) під акомпанемент кіфари й нерідко супроводжувалися танцями. Найстаріші грецькі гімни мали чітку організацію. „Головну, так би мовити серцевинну, частину гімну, – коментує її структуру О. Тахо-Годі, – звичайно складає оповідь, в основі своїй епічна (наративна частина), для якої характерним був „біографіям”. Ця частина включала окремі важливі епізоди з життя „героя” пов'язані з його народженням.., подвигами.., встановленням храмових свят та місць пошанування.., епізодами інтимно-любовного.., сімейно-драматичного... або авантюрного характеру. Ця оповідь, присвячена герою гімну, має риси яскраво вираженого ареталогічного сюжету (arete – „мужність”), що включає в себе „діяння” божественного „життя”. Завдання такої ареталогії полягало в прославлянні божества, приверненні його на бік людини, що просила милості. І, природно, хвалебній частині гімну (економії) повинно було передувати звернення, заклик (інвокація) людини до свого покровителя та захисника. Саме ж прохання про допомогу (не забуваймо, що заради цього і створювався на перших порах гімн) скромно пересувалося на самий кінець і завершувало собою гімн. <...> Очевидно, така структура прийшла в гекзаметричні гімни з архаїчної культової практики. Скоріш за все, найпростішою формою звертання були прямі молитовні кличі... Подібні звертання, які в подальшому стануть жанротворним принципом гімну, можна знайти вже у поемах Гомера. Як правило, свої моління герої посилають Зевсові, Афіні, Аполлонові, Музам, не рахуючи другорядних богів” [2, 11–12]. В античній Греції гімн сприймався і як урочиста пісня, окремий жанр лірики зі своїми специфічними ідейно-художніми завданнями і, одночасно, як загальна, родова назва всіх пісень, що містили в собі звернення до богів (пеан – гімн Аполлонові, дифірамб – гімн Діонісові) чи відрізнялися підкреслено урочистим характером (просодія – урочистий марш, виконуваний під час процесій, урочистих проходжень, парфеній – просодій, виконуваний хором дівчат, і т. п.). До давньогрецьких авторів, що писали гімни, належать поети Аріон (VII до н. е.), Архілох, Алкман, Алкей (VII –VI до н. е.), Симонід Кеосський, Вакхілід, Піндар (VI – V до н. е.). Гімни, чи близькі за духом до них пісні, мали і східні слов’яни. Відомі, наприклад, сольні пісні героїчного змісту на честь князів та народних героїв доби Київської Русі. В історії європейської поезії гімн отримав дві переважні форми розвитку – релігійну, вироблену під впливом християнства (католицький хоральний спів та кондакова гімнічна форма православної літургії) та світську – одиничного характеру твори на честь видатних осіб, певних подій, суспільних або природних явищ (гімн „Франції” П. Ронсара, „Я меч, я полум’я...” Г. Гайне, „Гімн Богу” В. Жуковського, „Гімн ліро-епічний на вигнання французів з Батьківщини” В. Капніста, сатиричні гімни В. Маяковського – „Гімн здоров’ю”, „Гімн хабарю”, „Гімн обіду”, „Гімн судді” і т. д.).

Гімни в наш час виконуються в особливо урочистій обстановці, під час офіційних церемоній, видатних перемог у спорті. Літературною основою гімна слугує вірш, що найбільше передає національний характер, сповнений громадянського пафосу та певної символіки. Відповідно до цього розробляється й жанрова поетика. Лексика має бути урочистою, мелодія – величною, образи – монументальними. Гімн як жанр уперше з’являється в українській літературі у творчості П. Куліша („Гімн єдиному цареві”, „Гімн єдиній цариці”). І. Франко назвав гімном вірш „Вічний революціонер”. Подібний характер має і вірш П. Чубинського „Ще не вмерла Україна”, що є гімном незалежної Української держави. Цей жанр зрідка трапляється у творчості О. Кониського, В. Щурата, Лесі Українки, С. Кричевського, Д. Загула.