5.4.3.5. Епіграма

Епіграма (від давньогрец. epigramma – напис) – ліричний жанр, що зародився в Стародавній Греції. Одним із визначних його представників був Сімонід Кеоський (556 – 468 рр. до н.е.). Епіграми писали Платон, Сапфо, Анакреонт, Мелеагр. Первісно – це вірш глибоко громадянського звучання. Пізніше з’являються епіграми, в основі яких лежать сюжети з історії чи літератури, у яких часом поєднано міфологію та еротику (Леонід Тарентський (ІІІ ст. до н. е.). У стародавньому Римі епіграма набуває ознак панегіриків, що прославляли імператорів та полководців Риму (Лукіллій). Класиком римської епіграми був Марк Валерій Марціал (І ст. н. е.). У добу відродження до цього жанру звертався Юлій Цезар Скалігер (1484 – 1558).

В українській літературі цей жанр започаткував Павло із Кросна, що писав латиною. Епіграми писали також Г. Смотрицький, Л. Горка, Д. Туптало, К. Транквіліон-Ставровецький, Л. Баранович, І. Величковський. На межі ХІХ – ХХ ст.. до цього жанру зверталися І. Франко, В. Самійленко, пізніше В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра, В. Симоненко, Д. Білоус, М. Лукаш. Сьогодні епіграма – це сатиричний твір дотепного, часом дошкульного змісту, що має непередбачену кінцівку. Серед авторів епіграм П. Осадчук, Ю. Кругляк, А. Бортняк, Ю. Луканов.

5.4.3.6. Мадригал

Мадригал (від італ. madrigale – пісня рідною мовою) – невеличкий (від 2 до 12 рядків) вірш на любовну тему. За характером змісту, який складала похвала та компліменти коханій (за Буало, мадригал має дихати „ніжністю, солодкістю й любов’ю”), а також невеличким обсягом мадригал є немовби протилежністю епіграмі. Генетично мадригал сходить до еротичних народних пісень провансальських пастухів. Як літературний жанр оформлюється в епоху Відродження. Мадригали, зокрема, писали Ф. Петрарка, Дж. Боккаччо, Ф. Саккеті, Л. Ариосто, Дж. Маріно. В пізнішій поезії цей жанр використовували Д. Донн, А. Міцкевич, Ю. Словацький, О. Пушкін. У ХХ столітті мадригал з’являвся не часто (М. Гумільов, А. Ахматова, О. Мандельштам, Ф. Гарсіа Лорка). У вітчизняній літературі мадригал з’явився в добу бароко (К. Зіновіїв), зрідка використовувався в ХІХ – на початку ХХ століть (О. Бодянський, М. Старицький, І. Франко, Леся Українка, В. Cамійленко, О. Олесь, О. Ольжич).

5.4.3.7. Епітафія

Епітафія (давньогрец. έπιτάφιοζ, від έπι – на, над і τάφοζ – могила, тобто надгробне слово) – вірш, призначений для напису на пам’ятникові померлої особи, часто у формі епіграми. Як літературний жанр епітафія з’являється в давній Греції та Римі. Пізніше стали писати епітафії на смерть неіснуючої особи з метою осміяти вади певної людини чи людського типу. Такі сатиричні епітафії писав Р. Берне. До такого різновиду сатиричних епітафій належать і автоепітафії – написи на власну уявлювану смерть. Відомі автоепітафії давньогрецького поета Мегара та російського поета В. Соловйова. В давній українській літературі до жанру епітафій зверталися А. Кальнофойський, Л. Баранович, В. Ясинський, Ф. Прокопович, Г. Сковорода. У XX столітті сатиричні епітафії писали В. Еллан-Блакитний, В. Симоненко, М. Сом.