5.4.3.1. Епіталама

Епіталама (від давньогрец. έπιθαλάμιοζ – весільний), або гіменей (бог шлюбу в давній Греції; викриками: „Гімен, о Гіменей!” супроводжувалося виконання твору) – весільна пісня на честь молодого подружжя, що була поширена в античності. Виконувалася хором хлопців та дівчат перед шлюбними покоями молодих. Своє походження епіталама веде від фольклорних обрядових пісень. Появу її літературної форми датують приблизно VIII–VI століттями до нашої ери.

У стародавній Греції епіталами писала відома поетеса Сапфо (часто користуючись фабулами, запозиченими з міфології). У давньоримській літературі до цього жанру зверталися Феокріт, Катулл, Стапій, Клавдіан та ін. В новоєвропейській поезії – Е. Спенсер, Д. Донн, Ш. Шимонович, В. Тредіаковський, О. Пушкін, І. Сєверянин, з українських поетів – С. Пекалід, у ХХ столітті – М. Рильський – “Нашу шлюбну постелю вквітчали троянди пахучі”.

.

5.4.3.2. Панегірик

Панегірик (від давньогрец. παυηγυρικόζ) – урочиста похвальна промова, яка виголошувалася на народних зборах. Панегірик звичайно присвячувався певним видатним особам, суспільним діячам, полководцям і т. д., вихваляв їхні діяння або ж славословив певні знаменні історичні події, наприклад, похвальне слово Ісократа 380 року до нашої ери про Афіни та їхню історію. Панегірики складали Горгій, Лісій. В давньому Римі панегірики з’являються в епоху правління імператорів. Починаючи вже з античності слово „панегірик” набуває іронічного значення; панегіриком тепер часто називають таку похвалу, яка втрачає міру об’єктивності й більше скидається на підлабузництво, ніж на справедливу оцінку. Пародією на цей жанр є твір Е. Роттердамського „Похвала Глупоті”.

В національній літературі панегірик зароджується в ХУІ ст., активно функціонує в ХУІІ – ХУІІІ ст. (О. Бачинський, І. Орновський, А. Стаховський, Ф. Прокопович, Г. Слонимський). Потім занепадає, хоча деякі дослідники називають панегіриками твори, написані в ХХ ст. на честь радянських вождів (П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан).

5.4.3.3. Дифірамб

Дифірамб (давньогрец. διθύραμβοζ) – урочиста хорова пісня, присвячена богові Діонісу, пізніше – іншим богам та героям. За своїм піднесеним характером наближається до жанрів оди й гімну (інколи дифірамб називають гімном Діонісу). Появу та художнє становлення дифірамба пов’язують з творчістю давньогрецького поета Аріона, який жив у VII столітті до нашої ери. Крім цього, дифірамби писали такі давньогрецькі поети, як Симонід Кеосський, Піндар, Вакхілід, Філоксен, які дали найкращі зразки цього жанру. Арістотель вважав, що з дифірамба розвинулася грецька драма. В новоєвропейській поезії дифірамб зрідка наслідували (Ф. Шіллер, Д. Дідро, О. Сумароков, Й. Гердер, Ф. Ніцше та ін.). Тепер дифірамбом, як і панегіриком найчастіше називають надмірне вихваляння когось або чогось.

5.4.3.4. Пеан

Пеан (від давньогрец. παιάυ – пеан, цілитель, спаситель – імення бога Аполлона) – хорова пісня, близька до гімну, на честь бога Аполлона. Її звичайно виконували тоді, коли зверталися до бога по допомогу або коли дякували йому за перемогу в битві чи за порятунок від стихійного лиха. Появу пеана в давньогрецькій авторській ліриці пов’язують з ім’ям поета Фалета, який створив його у Спарті в VII столітті до нашої ери. Кращі зразки пеана належать давньогрецьким поетам Алкману, Вакхіліду, Піндару.