6. Літературознавство та інші наукові дисципліни

Художня література є одним із багатьох видів мистецтва. Саме тому літературознавство постійно взаємодіє з естетикою, наукою, яка впродовж кількох тисячоліть займається розробкою теоретичних проблем мис­тец­тва. Правда, окремі вчені цю науку вважають мистецтвознавством. На наш погляд, це різні наукові дисципліни, що мають справу з одним і тим же матеріалом – творами різних видів мистецтв.

Методологічною базою для літературознавства, особливо на ранніх етапах його розвитку була філософія, в річищі якої відбувалася еволюція цієї науки впродовж багатьох століть, не даремно автори перших літературознавчих праць (насамперед Аристотель – “Поетика”) були філософами. І пізніше чимало науковців, що виявили себе як тонкі знавці літератури, паралельно займалися філософськими проблемами (Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, Фрідріх Ніцше, Дмитро Чижевський, Жан-Поль Сартр, Жак Дерріда, Фредрік Джеймсон тощо).

Літературознавство має міцні контакти з психологією, оскільки одним із предметів зображення в художній літературі є внутрішній світ людини. До того ж, психологи допомагають розібратися в процесах художньої творчості. Тут літературознавці плідно використовують психологію творчості, а у вужчому розумінні – психологію літературної творчості, в полі зору якої перебувають етапи творчого процесу від зародження автор­ського задуму до його реалізації в літературному творі.

“Спірним, – на думку Михайла Наєнка, – видається зв’язок літературознавства з економікою” [19, 9]. Дослідник вбачає в такому підході, що домінував у радянські часи, вульгаризацію специфіки художньої творчості та методологічних засад її вивчення. “Для літературознавця економічний мотив у творі є не ілюстрацією, не відображенням “реальних” економічних відносин у суспільстві, а ли­ше однією з складових частин художнього світу, що твориться письменником в ім’я пошуку світової гармонії, про­никнення в таїну людської душі і життя загалом” [19, 10].

Останнім часом літературознавство стало більше співпрацювати з теологією, оскільки лише з’ясувавши біблійну основу (чи інших священних книг в ісламі, буддизмі тощо) можна збагнути художні твори, побудовані на ремінісценціях із Святого письма (наприклад, “Давидові псалми” Тараса Шевченка, “Мойсей” Івана Франка чи “Сад Гетсиманський” Івана Багряного).

Наука про літературу має також міцні контакти з соціологією, герменевтикою, етикою. Навіть математика та кібернетика в останні десятиліття мають все більше точок дотику з літературознавством. Це і спроби написання віршів за допомогою електронно-обчис­лювальної техніки, і різного роду статистичні підрахунки за участю ком­п’ю­терів, і практика машинного перекладу текстів, і комп’ютерний сервіс тощо. Останнім часом з’явився навіть термін „мережева література”, що породила „неологізми „сететура” і „сетература” (від рос. сеть – мережа) [4, 77]. Це новий напрям розвитку літератури, поштовхом до появи якого є безмежні технічні можливості Інтернету, зокрема гіпертекст та інтерактивне середовище.

1.7. Основні та допоміжні літературознавчі дисципліни

Літературознавство як наука, що вивчає художню літературу, розвивалася з найдавніших часів, спершу в річищі філософії та естетики, а з кінця XVIII століття як самостійна дисципліна. Зачатки літературознавчих уявлень знаходимо вже в окремих стародавніх міфах, “в легендах і переказах про особливості слова та пісні, в казках про чаклунів, які володіють особливим (цілющим, наприклад) словом, у думах про кобзарів і поетів, що звалися в народі перебендями і могли з допомогою слова викласти тугу чи радість, сльози чи усміх” [19, 10]. Перші струн­кі літературознавчі концепції дали давньогрецькі мислителі Платон і Аристотель.

Сучасне літературознавство як наука про художню літературу об’єднує три провідні галузі: теорію літера­ту­ри, історію літератури та літературну критику. Правда, окремі дослідники не вважають літературну критику складовою частиною літературознавства. Зокрема, В. Брюховецький зазначає: “Сучасне літературознавство становить собою складну динамічну систему, яка органічно взаємодіє з критикою літературною” [25, 3, 210]. Цим твердженням науковець по суті виводить літературну критику за межі науки про літературу. Однак сам В. Брюховецький не завжди є послідовним у відстоюванні подібної думки. У надрукованій у цьому ж томі УЛЕ статті “Критика літературна” він зазначає, що літературна критика – “одна з трьох основних галузей літературознавства” [25, 3, 63].

Деякі дослідники неправомірно розширюють сферу діяльності літературознавства, включаючи до його складу й інші дисципліни. Так, А.В. Козлов та інші автори навчально-методичного посібника “Азбука літературознавства” вважають, що “літературознавство як система наук про літературу взагалі чи про якісь окремі її риси та елементи складається передовсім з таких його провідних галузей, як: літературна критика, історія літератури, теорія літератури, бібліографія тощо” [11, 40].

Поділяючи точку зору, що літературознавство складається з трьох основних наукових дисциплін, А. Тка­чен­ко додає: “На Заході сюди відносять ще й ком­пар­а­ти­вістику (або порівняльне літературознавство), і тек­сто­логію” [23, 9]. В. Будний і М. Ільницький вважають, що „статус літературної компаративісти, тобто її місце серед інших гуманітарних дисциплін, – питання дискусійне” [3, 12]. Вони наводять думки різних зарубіжних дослідників, кожен з яких розглядає цю дисципліну або як розділ літературознавства (традиційна точка зору), або як частину історії літератури (Ж.-М. Карре, Ф. Вольман, Д. Дюришин), або як методологію (Р. Веллек, О. Воррен), або як методику (В. Жирмунський), або ж як самостійну галузь науки про літературу (П. Брюнель, К. Пішуа, А.-М. Руссо) [Див.: 3, 12]. Ю. Борєв називає такі основні літературознавчі дисципліни: теорія літератури і методологія літературного аналізу, історія літератури, літературна критика, літературна риторика і герменевтика [2, 224]. Г. Сивокінь вважає, що “теорія літератури – одна з основних дисциплін літературознавства поряд з історією літератури, компаративістикою, літературною критикою та текстологією” [22, 10]. Група літературознавців з Волині (В. Удалов, В. Зубович, Т. Полежаєва) вважають, що наука про літературу має дві складові – теоретичне літературознавство і конкретно-історичне літературознавство. Теоретичне літературознавство має у своєму складі теорію літератури та методологію літературознавства. Конкретно-історичне літературознавство складається з літературної критики та історії літератури [Див.: 24].

І все ж переважає точка зору, згідно з якою літературознавство передусім – це теорія літератури, історія літератури, літературна критика. Ці дисципліни називаються головними.

Теорія літератури вивчає соціальну природу, специфіку, загальні закономірності розвитку художньої літератури, основні закони творчості, яких свідомо чи підсвідомо дотримуються письменники різних епох і народів. Вона встановлює критерії та принципи аналізу й оцінки літературного матеріалу.

Історія літератури досліджує літературний процес у конкретних його виявах (твори, події літературного життя, письменників, творчі напрями, течії, школи), оцінює й систематизує факти, визначає місце і значення окремих явищ літератури.

Літературна критика – це певний відгук на важли­ві літературні події доби. Головне її завдання – всебіч­ний аналіз новітніх явищ літератури та їх оцінка з точки зору того етапу розвитку, на якому перебуває суспільство. У функції літературного критика входить також завдання – бути посередником між письменником і читачем.

Літературознавство, як і кожна інша наука, має цілу низку допоміжних дисциплін. Перш за все слід назвати літературознавчі історіографію та бібліографію, а також текстологію. Деякі дослідники називають ще й палеографію. Існують й інші класифікації. О. І. Федотов, наприклад, до допоміжних літературознавчих дисциплін зараховує бібліотекознавство та музеєзнавство, що, “у повній згоді зі своїми досить прозорими найменуваннями, “відають” фондами бібліотек і літературних музеїв” [26, 16]. В. Пахаренко вважає, що до допоміжних літературознавчих дисциплін слід віднести ще й герменевтику, компаративістику, перекладознавство, психологію мистецтва та стилістику [21, 7]. А. Ткаченко серед допоміжних літературознавчих дисциплін називає літературознавче джерелознавство, куди входять „літературознавчі бібліотеко-, архіво- та музеєзнавство” [23, 11]. Крім того, він вважає допоміжною літературознавчою дисципліною літературознавчу евристику, яка „встановлює авторство, адресата листа, дату, розкриває літературні містифікації, локалізації (прив’язку подій, що відбуваються в художньому творі, до певної місцевості), виявляє прототипів тощо” [23, 11].

Дотичною до літературознавства науковою дисципліною є психологія літературної творчості. На думку А. Ткаченка, „вона вивчає психологічні закономірності та особливості творення письменником художнього тексту (від задуму до завершення), спираючись на методологічні принципи не тільки власне психології, а й літературознавства, естетики та інших суміжних наук” [23, 13].