5.3.2. Роман

Роман (франц. roman, нім. Roman, англ. novel) – великий епічний жанр, в основі якого лежить зображення приватного життя людини в нерозривному зв'язку із суспільним розвитком. Н. Бернацька називає роман „універсальним жанром, який здатний відтворювати найширше коло життєвих явищ, порушувати кардинальні проблеми духовного, морально-етичного, екзистенційного, соціального, суспільного, метафізичного планів, створювати цілісні картини життя, сповнені складних перепитій і суперечностей, глибоко й всебічно досліджувати людські характери в їх становленні й розвитку, в найрізноманітніших зв’язках зі світом” [8, 3].

Як жанровий термін поняття „роман” вперше використав у XVI столітті англійський дослідник літератури Джордж Патенхем у праці „Мистецтво англійської поезії” (1589). Еволюція значення самого слова „роман” така. Спочатку цим словом називали будь-які віршові твори, написані романською (до романських мов належать французька, італійська, португальська іспанська, румунська та деякі інші мови), а не латинською мовою. Повсюдного поширення це словосполучення отримало після появи в XIII столітті двох „Романів про Розу” (автори першого Гійом де Лорріс та Жан де Мень; автор другого – Жан Ренар), написаних старофранцузькою мовою. Згодом романами починають називати прозаїчні твори зі специфічною тематикою. Так, вже в XVII столітті французький дослідник П’єр-Даніель Юе давав роману таке визначення: „Це вигадані любовні історії, мистецьки викладені прозою для задоволення та повчання читачів” [24, 412].

Жанровими ознаками роману є розгалуженість фабульних ліній сюжету, детальне розкриття життєвих доль багатьох героїв протягом тривалого часу, іноді всього життя, ускладненість часо-простору. Герої зображуються в суспільних взаєминах і побуті, наодинці із собою, зі своїми проблемами та переживаннями, розкривається їх психологія та настрої. У романі органічно переплітаються різні види організації мови – монологи, діалоги та полілоги, різного роду авторські відступи та характеристики. Часом кілька романів автор пов’язує воєдино фабулою, спільними персонажами й загальним художнім задумом. Так народжуються цикли романів („Ругон-Маккари” Е. Золя – 20 творів), тетралогії („Сучасна історія” А. Франса – 4 твори або київський цикл „Диво”, „Первоміст”, „Смерть у Києві”, „Євпраксія” П. Загребельного – 4 твори), трилогії („Позичений чоловік”, „Приватне життя феномена”, „Парад планет” Є. Гуцала – 3 твори) та дилогії („Зелені Млини”, „Лебедина зграя” В. Земляка – 2 твори).

За ідейно-художнім змістом романи поділяються на такі жанрові різновиди: соціальні, соціально-побутові, філософські, інтелектуальні, родинно-побутові, пригодницькі, сатиричні, авантюрні, феміністичні, еротичні, урбаністичні, утопічні, антиутопічні, виробничі, сільські, фентезі тощо. Однак такий поділ не завжди буде коректним з точки зору теорії, оскільки один і той же твір може бути одночасно і соціальним, і філософським, і історичним, і пригодницьким. В такому разі треба враховувати, яка риса домінує у творі.

Роман має багату творчу історію. Його коріння сягає доби пізнього еллінізму. За словами авторитетного дослідника античності С. Радцига, роман був „останнім оригінальним набутком грецької літератури”, тобто найпізнішим жанровим нововведенням. У II–VI століттях нашої ери були створені романи „Ефіопіка” Геліодора, „Левніппа і Клітофант” Ахілла Татія, „Дафніс і Хлоя” Лонга, „Золотий осел” Апулея. Найдавніший з відомих на сьогодні романів – це фрагменти „Роману про Ніна”, в якому розповідається про кохання засновника ассирійської держави Ніна і Семіраміди. А найдовершенішим у художньому відношенні вважають роман „Сатирикон” латинського письменника Петронія. Антична поетика твори, які пізніше назвуть романами, називала драмами, точніше розповідними драмами.

Перші грецькі романи мали авантюрний характер або були любовними. їхні герої зустрічали на своєму шляху нездоланні перешкоди, зокрема насильне розлучення, напади розбійників, продаж у рабство, тільки після серії різних пригод наставала щаслива розв’язка. Власне, це були твори, в центрі яких знаходилися не історичні події, як в „Іліаді” чи „Одіссеї” Гомера, а приватні долі звичайних людей.

Перемога християнської релігії дала поштовх до появи християнських романів, в основі яких були життєписи 12 апостолів. У середні віки вельми поширюються лицарські романи. Особливу популярність здобув романний цикл про короля Артура та лицарів „Круглого столу”. Головними героями таких творів були легендарні лицарі, які долали у своєму житті найрізноманітніші перешкоди в ім’я прекрасної дами. Своєрідною пародією на лицарський роман став твір іспанського письменника XVII століття Р. Сервантеса „Дон Кіхот”. Середні віки дали також низку романів про кохання („Трістан і Ізольда”, „Окассен і Ніколет”), романи про борців за християнську віру (про Варлаама та Йосафата).

У романах, написаних у добу Відродження, з’являються елементи реалістичного відображення дійсності („Ґарґантюа і Пантаґрюель” Рабле). Життя в них починає осмислюватися крізь призму людських інтересів, і вже не випадкова подія, а розум, воля та знання героя приносять йому успіх у житті. Сюжет дедалі більш пов’язується з соціально-історичними умовами життя. Герої романів доби Ренесансу вже не пасивні до тих ударів, що їм завдає доля, як це спостерігалося в давньогрецькому романі, а відстоюють у боротьбі з ворожими силами свої гуманістичні ідеали.

У західноєвропейській літературі XVIII століття набуває особливої популярності авантюрний роман („Жіль Блаз” Лесажа), роман виховання („Вільгельм Майстер” Ґете), психологічний роман („Памела” Річардсона). У цих творах з’являється дедалі більше елементів соціального критицизму, розвінчання моральних засад суспільства, в якому жили герої. Все це готує появу в XIX столітті реалістичного роману, найвизначніші зразки якого належать Стендалю, Бальзаку, Діккенсу, Теккерею, Флоберу, Золя, Достоєвському, Толстому. Їхня творчість була важливим кроком уперед у глибині соціального й психологічного аналізу, гострій критиці несправедливого суспільства, показі життєвих доль звичайних людей. Найбільшої глибини та досконалості роман набув у XX столітті, його досягнення пов’язані з іменами Т. Манна, У. Фолкнера, Р. Роллана, А. Франса, Я. Івашкевича, Г. Ґарсіа Маркеса, Е. Гемінґвея, Л. Леонова, Ч. Айтматова.

Одночасно поширилися модерністські пошуки в галузі романістики, пов’язані з творчістю Дж. Джойса, М. Пруста, Ф. Кафки, Р. Музіля, Кобо Абе. У другій половині XX століття з’являється теорія та практика так званого „нового роману”, або антироману. Наталі Саррот, А. Роб-Грійє, М. Бютор проголосили можливості традиційного роману вичерпаними, а натомість здійснили спробу написати безфабульний і безгеройний роман.

Наприкінці ХХ століття зароджується постмодерний роман (Х. Л. Борхес, Дж. Геллер, Х. Кортасар, М. Павич, В. Пелевін, У. Еко, Дж. Фаулз).

Український роман зароджується в XIX столітті, хоча передумови його виникнення простежуються з доби Київської Русі (Києво-Печерський патерик, „Повість про Варлама та Йоасафата”, пізніше літописи, ходіння, „Мандри” В. Григоровича-Барського). Перші ж твори романного жанру російською мовою були написані Г. Квіткою-Основ’яненком („Пан Халявський”, 1840) та Є. Гребінкою („Чайковський”, 1843) і П. Кулішем („Михайло Чарнишенко”, 1843). Пізніше низку романів російською мовою створили Марко Вовчок („Записки причетника”, „Жива душа”), П. Куліш („Олексій Однорог”). Останньому належить і перший україномовний твір цього жанру – „Чорна рада” (написаний 1846 р., надрукований 1857 р.). Згодом побачили світ романи А. Свидницького „Люборацькі”, І. Нечуя-Левицького „Хмари”, „Над Чорним морем”, Панаса Мирного „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” та „Повія”, І. Франка „Борислав сміється”, „Перехресні стежки”, „Основи суспільності”.

У XX столітті значно розширюються обрії українського роману. Цілу серію романів пише В. Винниченко („Заповіт батьків”, „Записки Кирпатого Мефістофеля”, „Хочу!”, „Божки”, „Чесність з собою”, „Рівновага”). Пізніше з’являються його твори романного жанру „Сонячна машина”, „Поклади золота”, „Слово за тобою, Сталіне”, „Нова заповідь”, „Вічний імператив”, „Лепрозорій”. До жанру роману звертаються О. Кобилянська та А. Кримський.

Талановитими романістами виявили себе А. Головко („Бур’ян”), В. Чередниченко („За плугом”), Ю. Яновський („Чотири шаблі”, „Вершники”), 3. Тулуб („Людолови”), Я. Качура („Ольга”), П. Капельгородський („Артезіан”), В. Підмогильний („Місто”), В. Домонтович „Без ґрунту”, С. Скляренко („Святослав”, „Володимир”) та інші. Значний внесок у розвиток українського роману в літературі останніх десятиліть ХХ віку належить О. Гончару, М. Стельмаху, В. Земляку, Григорію Тютюннику, П. Загребельному, В. Дрозду, І. Чендею.

В сучасній українській прозі роман представлений кількома жанровими різновидами. За змістом – це може бути історичний роман („Похорон богів” І. Білика, „Роксолана” П. Загребельного), химерний роман („Писар Західних Воріт Притулку” Г. Пагутяк), соціально-психологічний роман („Вир” Г. Тютюнника, „Собор” О. Гончара), фантастичний роман („Серце Всесвіту”, „Чаша Амріти” О. Бердника), філософський роман („Дім на горі” В. Шевчука), сатиричний роман („Аристократ з Вапнярки”, „Претенденти на папаху” О. Чорногуза), воєнно-патріотичний роман („Дикий мед” Л. Первомайського, „Прапороносці” О. Гончара), біографічний роман („Шрами на скалі” Р. Іваничука, „Прелюди Гоголя”, „Осії Гоголя” Г. Колісника), мемуарний роман („Третя Рота” В. Сосюри) тощо. За формою оповіді – роман в новелах („Тронка” О. Гончара), роман у віршах („Берестечко” Л. Костенко), роман-хроніка („Хроніка міста Ярополя” Ю. Щербака), роман-сповідь („Я, Богдан” П. Загребельного), роман-щоденник („Перламутрове порно” І. Карпи). Трапляються ще роман-памфлет („Цінь Хуань Ґонь” Г. Тарасюк), роман-есе „Задля празника” Р. Горака, „Щоденний жезл” Є. Пашковського), роман-пошук („Саксаул у пісках” Р. Іваничука), роман-колаж („Нікіфор Дровняк із Криниці” М. Слабошпицького), роман-щоденник („Щоденник страченої” М. Матіос), роман-пародія („Мальва Ланда” Ю. Винничука) тощо.

Теоретичне дослідження роману починається в XIX столітті. Шеллінґ вважав, що романістові підкоряються всі сторони довколишньої дійсності, різні прояви людської натури, відтворення як трагічного, так і комічного, з тією умовою, „щоб сам поет залишався не зачепленим ні тим, ні іншим” [40, 382 – 383]. У художньому творі, на думку Шеллінґа, дійові особи відіграють роль символів. Дон-Кіхот і Санчо Панса Сервантеса відображають не реальні образи людей, що населяли Іспанію в XVI столітті, а лише певні символи, що втілюють одвічні типи людських характерів – ідеалістичний і реалістичний.

Для Геґеля роман стоїть ближче до конкретного суспільного життя. Він вважає, що роман – це „сучасна буржуазна епопея”, у якій „виступає багатство і розмаїтість інтересів, станів, характерів, життєвих відносин, широке тло цілісного світу” [14, III, 474].

Роман виник під час кризового етапу суспільства, а тому його герой перебуває у конфлікті з суспільством. Геґель вважає роман кінцем розвитку суспільства. Думки Геґеля розвинув В. Бєлінський, який також вбачав генетичний зв’язок між романом і давньою епопеєю: „Епопеєю нашого часу є роман. Роман вбирає в себе всі родові та суттєві ознаки епосу, з тією лише різницею, що в романі панують інші елементи й інший колорит. Тут уже не міфічні розміри героїчного життя, не колосальні постаті героїв, тут не діють боги: проте тут ідеалізуються і підводяться під загальний тип явища повсякденного прозаїчного життя” [7, II, 38].

Певний внесок у теорію роману зробив І. Франко. Зміни, які відбувалися в межах цього жанру, дослідник пов’язував із суспільним і культурно-історичним процесом, який давав письменникові нові теми, нове ідейне спрямування. У працях, присвячених західноєвропейському романові, І. Франко доводив, що жанрова специфіка його зумовлюється тим, що реалістичний підхід до життя наштовхує художника „на шлях суспільно-психологічних дослідів” [37, XXVIII, 160]. Сучасники І. Франка не раз ставили питання про майбутнє роману: він має „або виродитись, або повторюватись”, на що Франко відповів: „Нам здається, що ні”.

У літературознавстві радянської доби склалося кілька точок зору на роман. „Епосом нового часу” назвав його В. Кожинов [33, 47 – 172]. На його думку, уже з XVIII століття роман „стає провідною літературною формою й ніби підкоряє собі всю епічну творчість” [33, 130]. Пізніше цей дослідник висловиться ще чіткіше: „В новій літературі романне начало взагалі підкоряє собі всі жанри” [22, V, 814].

Ще далі в цьому напрямку пішов В. Днєпров, який, абсолютизуючи жанрові риси роману XX століття, дійшов висновку, що ми маємо справу з особливим родом літератури, котра синтезує в собі епос, лірику і драму. „В романі старі поетичні роди більше не існують як такі, вони дані, якщо скористатися виразом фізиків, у „стані зв’язаності”. Розглядаючи поетичні сили роману в їх роздільності, ми зруйнували б ту структуру, яку бажаємо пізнати. Поетична сфера роману у своєму роді тривимірна – вона складається не лише з епічного, але також із драматичного та ліричного вимірів. Ми не знаходимо в сучасному романі епічного самого по собі, не „упакованого” в певну систему відношень з іншими поетичними началами, сама реальність у романі – це вже не епічна, а якась більш динамічна, що рухається в багатьох площинах, реальність” [16, 496].

Не будемо наводити аргументів, які доводять суперечливість підходів В. Днєпрова, котрий виходив з родової теорії роману, про це чимало свого часу писали провідні літературознавці, звернемо увагу лише на одну деталь: дослідник вбачав у романі провідну форму світової літератури, яка сповнена безмежних потенційних можливостей у пізнанні життя. Під впливом модерністських настроїв у зарубіжному літературознавстві 60–70-х років часто звучали пророцтва неминучої загибелі роману, але вони не справдилися, про що свідчать численні виступи в дискусії з цього приводу на сторінках „Вопросов литературы”. „Пророцтва не виправдалися, – заявив югославський учений Г. Мартинович, – роман зберігся, маючи людські долі на дедалі ширшому суспільному та історичному тлі”. „Відвертих ліквідаторів роману сьогодні лишилося не так уже й багато, – стверджувала Т. Мотильова, – а якщо вони і є, то висловлюють свої думки в більш обережній формі. Роман існує – тут уже нічого не поробиш” [27, 172].

З появою постмодернізму роман як епічний жанр зазнає суттєвих змін, він, фактично, втратив класичні параметри жанрової форми, що складалися протягом попередніх століть. На погляд Т. Бовсунівської, „фрагментарність стала для постмодерних романістів формою провідного вираження думки, звідси й надзвичайна актуалізація „другорядних” тематичних елементів, як то ремінісценція, алюзія, лейтмотив, міфологема тощо” [10, 375]. Роман кінця ХХ – початку ХХІ століть постає нескінченою низкою жанрових модифікацій, кожна наступна при цьому зовсім не схожа на попередню, навіть коли це творчість одного автора. Наприклад, про це свідчать романи Ю. Андруховича „Рекреації” (1992), „Московіада” (1993), „Перверзія” (1996), „Дванадцять обручів” (2003), „Таємниця” (2007).

Аналізуючи погляди різних науковців на цей жанр, Т. Бовсунівська виокремила такі особливості роману ХХ століття: „1. значне зменшення ролі та функції фабули (не події, доля, колізії визначають дух роману, а його інтелектуальний сенс); 2. часто спостерігається зредукованість подієвого сюжету до мотиву, епізоду, фрагменту; 3. бімодальність та гра часовою парадигмою; 4. фрагментарність принцип роз’єднання фрагментів, епізодів елементів (виникає роман-монтаж, зокрема Дос Пассоса, що організований за принципом симультанності); 5. мотив: актуалізація маргінальних форм; 6. наявність ігрових відносин між фрагментами, епізодами, елементами; 7. симулякр: зміни у побудові образу людини: образ романного героя часто подається як невпорядкований ряд ознак та можливостей, з яких ліпляться маски, постаті ,”Я”. 8. неоміф: прагнення письменниками створити міфологічний світ на основі власного інтелекту; 9. „криза авторства”, „смерть автора”, неможливість утворення універсальної жанрової схеми. Наслідком цих процесів було а) виникнення поетологічного роману, що складається виключно із творчих рефлексій (М. де Унамуно „Туман”, В. Набоков „Дар”, А. Жід „Фальшивомонетники” та ін.); в окремих творах точка зору героя узурпує авторські права, тобто внутрішня романна точка зору належить герою; в) організуючим началом роману стає „авторський сюжет” – концептуальне виструнчення фрагментів твору за логікою автора („Уліс” Дж. Джойса, „Берлін – Александерплатц” А. Дебліна та ін.), що значно підсилює роль лейтмотивів” [10, 392].

5.3.3. Повість

Повість – епічний твір середньої жанрової форми. Частіше за все говорять про її проміжне становище між романом і оповіданням, нечіткість і розмитість жанрових меж. Дійсно, повість має чимало спільного як з романом, так і з оповіданням. У ній розкривається людська доля, взаємини героя з навколишньою дійсністю. Сюжет будується на одному або декількох конфліктах. Ланцюг подій розгортається навколо головного героя. Простір розгортання подій є обмеженим. Значну увагу автор приділяє розкриттю внутрішнього світу персонажів. Наявні відмінності між романом і оповіданням скоріше мають кількісні, а не якісні параметри. Про це ж говорить, наприклад, А. Ткаченко: „До таких жанрових відмінностей, які не потребують (поки що) особливих доказів, належить насамперед різниця в обсязі, хоч майже всі автори не вважають її достатньою для розмежування” [35, 86].

Якщо в оповіданні найчастіше в центрі якийсь один епізод, одна подія, то в повісті, як і в романі, можуть змальовуватися декілька подій, об’єднаних, як правило, навколо одного центрального персонажа. На відміну від роману, як вважає В. Кожинов, для якого також характерна багатоподієвість, але і яскраво виражена спрямованість „до драматичності, замкнутості та цілісності дії, сюжету”, повість „не має напруженого та завершеного сюжетного вузла”, в ній часто відсутня „єдність наскрізної дії”, а тому „типова”, „чиста” форма повісті – це скоріше твори біографічного характеру, різні художні хроніки (див., наприклад, повість О. Кобилянської „Царівна”, написану у формі щоденника, історико-біографічну повість С. Васильченка „В бур’янах”, трилогію Л. Толстого та інші). Суттєвою відміною жанру повісті є її потенційна ліричність: „Із всіх прозаїчних жанрів повість найближча до лірики. Цей жанр пов’язаний з роздумами, інколи цілком відкритими, прямими, авторськими. Ці роздуми автор об'єктивує – він їх виражає як голос своєї епохи” [цит. за: 23, 3]. Звичайно автори віршованих повістей, власне – поем, виносять дефініцію „повість” у жанровий підзаголовок твору (див., наприклад, „Мідний вершник” О. Пушкіна – петербурзька повість, „Демон” М. Лермонтова – „східна повість” і т. д.). Подібну тісну співвіднесеність прозаїчних та віршових жанрів В. Домбровський свого часу обґрунтовував теорією розкладу поетичного змісту в прозі. На його думку, подібно до того, як роман у процесі історичного розвитку літератури прийшов на зміну героїчній епопеї, так у свою чергу повість замінила поему [17, 63].

В літературі Київської Русі повістями називали або літописи („Повість минулих літ”), або житія святих („Повість про Акіра Премудрого”), або воїнські повісті („Історія Іудейської війни” Йосифа Флавія). Співвіднесеність повістевої форми з розповідями про діяння реальних та легендарних осіб, викладом хроніки історичних подій якнайкраще відповідає етимології самого слова „Повість” – це, власне, „повість” (де префікс по – вказує на віднесеність у минулий час, а вість – значить повідомлення, розповідь, тобто – вість про минуле, розповідь про те, що колись відбулося). Проте не виключено й більш давнє походження назви жанру від давньоіндійських вед. В такому жанровому розумінні повість повинна була відрізнити всі об’єктивно-розповідні твори (ті, які мали внутрішню авторську настанову на достовірне, об’єктивно-історичне висвітлення фактів життя) від творів, орієнтованих на вимисел. Майже до кінця XVIII століття жанр повісті, який весь цей час плідно розвивається, не використовується в значенні терміна. Свої жанрові, власне літературно-художні, риси повість отримує з розвитком поняття вимислу в літературі, коли документальності її змісту була протиставлена вигадана фабула. В 1832 році Н. Кошанський давав таке визначення жанру: „Повісті бувають: істинні та вимислені. До істинних належать історичні та реальні. До вимислених: моральні, почуттєві і т. п.”.

У сучасному розумінні повість існує з першої половини XIX століття („Маруся”, „Сердешна Оксана” Г. Квітки-Основ’яненка). Подальша жанрова еволюція повісті пов’язана з творчістю Марка Вовчка („Інститутка”), Т. Шевченка („Художник”, „Музикант”). Майстрами цього жанру виявили себе І. Нечуй-Левицький („Микола Джеря”), Б. Грінченко („Серед темної ночі”, „Під тихими вербами”), І. Франко („Захар Беркут”), М. Коцюбинський („Fata morgana”), О. Кобилянська („Земля”). У літературі 20 – 30-х років XX століття провідне місце посідали повісті М. Хвильового („Санаторійна зона”), В. Підмогильного („Третя революція”), П. Панча („Голубі ешелони”). У літературі другої половини ХХ століття важливе місце повість посідає у творчості О. Гончара, Г. Тютюнника, Б. Харчука, В. Шевчука, Є. Гуцала, В. Дрозда, В. Яворівського. Як і роман, вона може мати жанрові різновиди: історична, соціально-побутова, політична, пригодницька, фантастична, детективна, психологічна, експериментальна, хронікальна тощо.

Постмодерна література кінця ХХ – початку ХХІ століть також сповна використовує можливості жанру повісті, про що свідчать твори Ю. Іздрика „Острів КРК” (1996), Т. Прохацька „НепрОсті” (2002), О. Ірванця „Очамимря” (2003) тощо.