5.2. Генезис і родові ознаки епосу

Епос (грец. έποζ – слово, мова, розповідь) – один із трьох родів літератури, відмінний за своїми ознаками, від лірики та драми.

Типологія епосу та його жанрів була розроблена Арістотелем, Лессінгом, Шеллінґом, Геґелем, Франком. Головне в їхніх працях – епос розкриває об’єктивну картину навколишньої дійсності. У його основі лежить подія. Кожний епічний твір передає певний випадок або цілу історію життя героя чи героїв. Це не значить, що людські настрої, емоції чи переживання випадають з поля зору письменника. Вони визначають поведінку героїв, спрямовують логіку розвитку людських характерів. Автор епічного твору веде ретельний аналіз дійсності, з'ясовуючи причини та наслідки кожного кроку героїв, подаючи життя у його природному саморусі. Епос використовує в повному обсязі весь можливий арсенал зображувальних засобів (вчинки героїв, портрети, пейзажі, прямі характеристики, діалоги, монологи, полілоги, пейзажі, жести, міміку, інтер’єри, умовність тощо).

Первісно епос розглядався як твори про подвиги легендарних і міфічних героїв, незвичайні пригоди й подорожі. Витоки такого розуміння епосу лежать в усній народній творчості різних народів. Найдавнішими епічними жанрами були міф, казка, легенда, сказання (шумерські перекази про Гільгамеша, карело-фінські руни, перекази корінних мешканців Північної Америки про Гайавату). Пізніше виник так званий класичний епос – епопеї Давньої Індії та Греції („Махабхарата”, „Рамаяна”, „Іліада” та „Одіссея” Гомера). Ще пізніше розвинувся героїчний епос інших народів: ірландські саги, німецька „Пісня про Нібелунгів”, киргизький „Манас”, калмицький „Джангар”.

Одним із джерел героїчного народного епосу українців є „Слово о полку Ігоревім” – пам’ятка літератури доби Київської Русі. Інші жанри героїчного епосу українського народу – думи та історичні пісні – з’явилися орієнтовно в середині XV століття. Вони уславлювали високий громадянський обов’язок козаків, їх мужність і вірність Батьківщині в умовах боротьби з поневолювачами („Козак Голота”, „Самійло Кішка”, „Маруся Богуславка”, „Втеча трьох братів з Азова”, „Перемога під Корсунем”).

Генезис героїчного епосу одним з перших О. Веселовський, а за ним і інші вчені виводили з первинного синкретизму обрядової дії, в якій неподільно були злиті ембріональні форми багатьох видів мистецтв, а також і майбутніх родів літератури. Початок відокремлення родових літературних форм з первинного синкретизму О. Веселовський пов’язував, по-перше, з ускладненням словесної партії хору, коли слово перестало бути простим засобом підтримання ритму й набуло цілком самостійного значення; по-друге, з відокремленням від загального хору одного зі співаків, який став усвідомлюватись як провідний виконавець, заспівувач (давньогрец. „корифей” – тобто глава хору). Як пише У. Горський, стисло коментуючи теорію генезису епосу за Веселовським, „з посиленням інтересу до пісні із зв’язним текстом, хор стає для неї незручним, гальмує її розвиток. Це призводить до появи всередині хору заспівувача-соліста, корифея, який потрапляє, за словами Веселовського, „у центр дії, веде головну партію, керує іншими виконавцями. Йому належить пісня-оповідь, речитатив; хор мовчки, через міміку передає її зміст, або підтримує корифея повторюваним ліричним приспівом, вступає з ним у діалог...”. Коли ця словесна частина дії посилиться і до неї з’явиться окремий інтерес, заспівувач винесе її із хору. У новій ролі співака він співатиме й за себе, й за хор, сповідатиме і відтворюватиме зображуване в міміці <...> О. Веселовський називає цю формальну організацію ліро-епічною. Епічну частину становить у ній розповідь про певну подію, а ліричне враження створюють повтори віршів, рефрени, повернення до одних і тих же положень, які то прискорюють, то гальмують дію <...> За змістом такі пісні могли бути легендарно-міфологічними, а в тих народів, які втягувалися в боротьбу й під її впливом приходили до усвідомлення своєї племінної єдності, в них оспівувалися перемоги або ж сум з приводу поразок. Майже одночасно з появою ліро-епічних пісень починається їх циклізація, спочатку природна. Про одну й ту ж подію або подвиг героя складається не одна, а кілька пісень. У подальших поколінь вони вже не могли, проте, викликати колишніх жагучих ефектів радості та горя, їх емоційно-ліричне напруження спадало, стиралися з пам’яті й подробиці далекого минулого. Переходячи з роду в рід, від однієї народності до іншої, такі пісні привертали до себе увагу переважно своїм об’єктивним змістом. З’явилася потреба упорядкувати задля цього оповідну частину: з пісень виводилися ліричні відступи, перебиви в послідовному розгортанні і т. д. Пісня вирівнювалася й узагальнювалася за змістом. В ній утримувалася лише схематична частина оповіді, її загальні мотиви й характерні риси героя. Початок такого узагальнення Веселовський пояснює стихійною, механічною роботою народного сказання. Усе інше, спираючись на нього, довершували співаки. Співак відрізнявся від заспівувача тим, що від нього вимагали не лише особливого хисту, а й знань та професійної виучки. Складаючи вірші на честь вождів та витязів, оспівуючи події дня, співак пам’ятав як пісні предків, так і знав родовід свого героя, і це знання вносило в його репертуар принцип генеалогічної циклізації пісень, за якої героїчні образи поставали в нескінченному ланцюжку, підводячи до узагальнення ідеалу героїзму. Пісня про ідеальний героїзм автоматично перетворювалась у зразок для прославлення подвигів витязів усе нових поколінь. <...> Ми на ґрунті епіки, носіями якої стають родові та дружинні співаки на зразок грецьких аедів. Вони продовжують подальше перетворення традиційної поезії, у процесі якого на зміну генеалогічній циклізації приходить художня – заспіви пісень. При заспіві багатьох пісень хронологія сама собою порушувалася задля того, щоб наново мотивувати поєднання різночасових подій за одним внутрішнім планом. Так з’являється епіка – той поетичний рід, в якому разом з відмиранням первісної безпосередності завмерли емоції і основний інтерес привернув до себе об’єктивний зміст” [1, 245 – 247]. Становлення епосу як літературного роду, за новішими літературознавчими дослідженнями, не вичерпується тим шляхом, з якого свого часу постала героїчна епіка. Паралельно епос торував собі шлях і через форму усних переказів як побутового, так і легендарного характеру, тобто чисто розповідних, прозаїчних, а не віршово-пісенних форм поетичного мовлення, до яких належать вищезгадані жанри – міф, казка, легенда і т. д.