4.5.4. Фонічні засоби

У мові художнього та журналістського текстів значно більшу роль, аніж в інших видах мови, відіграють фонічні засоби мовлення. Фоніка (від давньогр. phone – звук) спирається на звукові ресурси кожної національної мови, її ритмомелодику. Письменники та журналісти прагнуть досягти милозвучності текстів, уникаючи важких звукосполучень, какофонії (від давньогр. kakophonia – немилозвучність). Передусім вони намагаються дотримуватися загальних вимог евфонії.

Евфонія (від давньогр. eupronia – милозвуччя) – якість тексту, у якому відтворено мелодійність його звучання, завдяки правильному розташуванню звуків, різного роду чергувань, уникнення какофонічності:

Чому, сказати, й сам не знаю,

Живе у серці стільки літ

Ота стежина в нашім краю

Одним одна біля воріт

(А. Малишко).

Головним у досягненні евфонії є наявність звукових повторів – асонансів та алітерацій.

Асонанс (від франц. assonanse – співзвуччя, від лат. assono – відгукуюсь) – важливий елемент фоніки, що виявляє себе в повторенні голосних звуків, здебільшого тих, що знаходяться під наголосом. Наприклад, у В. Голобородька у вірші “Буде золотом у золоті…” виразно проглядається асонанс на -о-:

Буде золотом у золоті

сонце в осінніх березах

і день від того золотіший буде.

При цьому звук -о- знаходиться не лише в наголошеній позиції, а й у ненаголошеній. До того ж, -о- нагадує коло, а отже сонце. Стародавні греки вважали коло найдовершенішою фігурою, у якій початок і кінець збігаються. Таким чином, використовуючи асонанс, В. Голобородько ніби актуалізує древні знання, примушує їх виявляти себе в сучасності.

У вірші Л. Костенко “Ти пам’ятаєш, ти прийшов із пристані…” активно використовується асонанс на -и- у поєднанні з асонансом на -і-:

Ти пам’ятаєш, ти прийшов із пристані.

Такі сади були тоді розхристані.

І вся в гірляндах, як індійська жриця,

Весна ряхтіла в іскорках роси.

Використання згаданих асонансів дозволяє гостріше передати спогадальність ситуації, уривчастість споминів.

Письменники набагато частіше використовують алітерацію. Алітерація (від лат. ad – до, littera – літера, буква) – фонічний елемент, сутність якого полягає в повторенні однорідних приголосних звуків:

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі

(Т. Шевченко).

Завдяки повтору дрижачого -р- народжується поетичний пейзажний образ, водночас актуалізується соціальний контекст, закладений в поемі “Кавказ”, звідки взято наведені рядки.

Алітерація на -р- у Б. Олійника передає напругу в душі ліричного героя “П’ятий член трибуналу”:

Він ішов крізь фронти

І просив смерті.

А за ним у конвертах –

Нагородні листи.

Дослідники відзначають зв’язок між звучанням тексту і його змістом. Вони виокремлюють первинний і вторинний звукосимволізм.

Первинний звукосимволізм, або ономатопея (від давньогр. onomatopoiia – словотворчість, звуконаслідування) – це імітація звучання різних явищ дійсності (наприклад, дзижчання бджоли, нявкання кішки, кування зозулі, гуркотіння автомобіля, шелестіння дерев).

Ономатопея в тексті реалізується шляхом добору слів з однорідними, схожими звуками:

“Хто се, хто се по сім боці

Чеше косу? Хто се?..

Хто се, хто се по тім боці

Рве на собі коси?..

Хто се, хто се?” – тихесенько

Спитає-повіє

(Т. Шевченко).

Або:

Тихше, тихше –

Хто це дише?

Тихше… тихше…

(О. Олесь).

Інколи ономатопея в тексті реалізується шляхом прямого звуконаслідування:

А я у гай ходила

По квітку ось яку!

А там дерева – люлі.

І все отак зозулі:

ку-

ку!

(П. Тичина).

Або: „А коріння нашого – споконвічних лісовиків – не обривай... Послухай он: ф’ють-ійль – іволга, туррр, туррр – горлінка” (М. Чернявський).

Більш складним явищем постає вторинний звуковий символізм. Він полягає в здатності окремих звуків викликати не лише слухові уявлення, але й передавати певні зорові, смакові, нюхові, дотикові уявлення. Дослідники пов’язують вторинний звуковий символізм зі здатністю певних звуків відтворювати певні почуття, емоції, настрої. Російський учений М. Ломоносов вважав, що звуки е, і, ю викликають у читача ніжність, ласкавість, о, у, и – гнів, заздрість, боягузство, печаль, звук а сприяє зображенню величі, простору, глибини й височини, а часом і страху. Німецький романтик А. Шлегель вважав, що а поєднується з червоним кольором і символізує молодість, радість, блиск, о – поєднується з пурпуровим кольором і навіює благородство, пишність, сонячність, звукові і відповідає небесно-блакитний колір, і він символізує любов.

Наприклад, ранній вірш П. Тичини “Коли в твої очі дивлюся…” містить такі рядки:

Ах, очі, ті очі!.. Кохана,

Чом серце твоє не таке?

Якщо вірити М. Ломоносову, то е та і викликають ніжність, ласкавість, що відповідає настрою ліричного героя, чотирьохкратне повторення а, згідно зі А. Шлегелем, викликає пафос молодості, а п’ятикратне повторення о навіює сонячність. Проте все це досить суб’єктивні враження.

Звуковими іграми захоплювалися українські літератори початку ХХ століття, потім їхню естафету підхопили постмодерністи. Наприклад, вірш О. Лошакової “Тлейлакс” весь побудований на асонансах, алітераціях, через які виявляє себе вторинний звуковий символізм:

Розташоване

Розмежоване

В містиці місто

Міститься

Переплавлене

Плавним спалахом

І на крихти покраяне

Перекошене

Перетрушене

Через віяло

Вітром провіяне.