4.5.3. Фігури поетичного синтаксису

Фігури (від лат. figura – обрис, зовнішній вигляд) поетичного синтаксису – це стилістичні засоби увиразнення мовлення. Вони разом з тропами є основою стилістично-виражальних засобів художнього й журналістського тексту. Фігури завжди мають певні відхилення від синтаксичної норми, що дозволяють автору знайти оригінальну форму для образного висловлення думок, мовного втілення задуму.

Якщо покласти в основу класифікації фігур характер відхилення від синтаксичної норми, то можна виділити такі групи:

а) фігури, в яких відхилення пов’язані з порушенням логіко-граматичних норм побудови речення: інверсія, анаколуф, еліпсис, асиндетон.

б) фігури, в яких відхилення пов’язані з порушенням логіко-змістових норм побудови речення. Ця група фігур ділиться на три види: повтору, зіставлення та протиставлення слів та словосполучень.

в) фігури, в яких відхилення пов’язані з порушенням комунікативно-логічних норм побудови речення: риторичні фігури – звертання, запитання, заперечення, оклику.

Інверсія ( від лат. inversio – переставляю, перевертаю) – це стилістична фігура, в основі якої лежить зміна прямого чи зворотного порядку слів у реченні. Метою такої його побудови є емфатичний (від давньогр. emphasis – зображення, виразність), логічний чи експресивний акцент, яким автор виділяє певне слово чи словосполучення в тексті. Наприклад, один із віршів В. Голобородька має такий початок:

В березі купаються дівчатка:

на одному місці не встоять, грають у воді – сміються…

Речення, що починається з обставини місця “в березі” та присудка “купаються” має на меті зробити логічний і експресивний наголос на підметі “дівчатка”, який посідає не належне з точки зору граматики, але потрібне місце у відповідності з авторським задумом.

Інверсія більш характерна для поетичних текстів, але нею охоче користуються автори прози, журналісти. Так, у новелі “Я (Романтика)” М. Хвильовий досить часто використовує стилістичну фігуру інверсії: “Перед лампадою, як різблення, стоїть моя зажурна мати”.

Інверсія буває анастрофічна (від давньогр. anastrophe – переставляння), тобто така, де зміна звичайного порядку слів на непрямий не приводить до порушення змісту речення:

Минають дні, минають ночі,

Минає літо, шелестить

Пожовкле листя, гаснуть очі

Заснули думи, серце спить

(Т. Шевченко).

Інший різновид інверсії – гіпербатонічна (від давньогр. hiper – префікс, що означає підвищення, надмірність, та batos –глибина), більш глибинний, тут переставляються суміжні слова з метою їх віддалення, щоб зробити на них емфатичний наголос:

Я вранці голос горлиці люблю

(Л. Костенко), або:

Гуде очима мокрими трамвай

(О. Максимчук).

Анаколуф (від давньогр. anakoluthos – неправильність, непослідовність) – стилістична фігура, що не вписується в загальноприйняті граматичні норми, має певну неузгодженість окремих членів речення:

Ми їли густий мед,

намазаний на окраєць,

і запивали вечірнім молоком.

На призьбі сиділи мати

і дивилися, як ми їмо із сестричкою…

(В. Голобородько).

Анаколуф досить часто свідчить про емоційність ліричного героя, його внутрішнє хвилювання. У прозі є засобом сатиричного зображення: “Або папа його, бо вже третя лампочка перегоріла – так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші пише” (М. Куліш).

Еліпсис (від давньогр. elleipsis – брак, нестача) – це стилістична фігура, що будується на пропуску одного або декількох членів речення, які легко відтворити, виходячи з контексту:

А як з табору вийшов у степ,

То ще гори горіли

І манив пурпуровий їх шлях

До далекої ціли

(І. Франко).

Тут пропущено ім’я героя поеми. З подальших строф І. Франка стає зрозумілим, що мова йде про Мойсея.

Еліпсис як художній засіб широко використовується для надання реченню динамізму, лапідарності, експресії. Інколи еліпсис (еліпс) може моделювати розмовні інтонації героїв:

“ – Здоров! Ти був на річці?

– Був.

– Здорово йде?

– Біжи подивись, як мама пустить, – посміхнувся Федько й одвернувся од Толі” (В. Винниченко). У даному діалозі героїв оповідання “Федько-халамидник” мова йде про скресання криги на річці. Контекст твору допомагає, зрозуміти пропущені в розмовному стилі слова.

Український фольклор має чимало прикладів еліптичних конструкцій: “Що посієш, те й пожнеш”. У даному прислів’ї пропущено слово “ти”, яке однак легко зрозуміле з контексту.

Асиндетон (від давньогр. asyndeton – незв’язане) – це синтаксична фігура, що будується на пропуску сполучників чи сполучних слів, завдяки чому текст отримує динамічну наповненість:

Є вірші – квіти.

Вірші – дуби.

Є іграшки вірші.

Є рани.

Є повелителі і раби

(Л. Костенко).

Цікавий приклад асиндетону із вірша А. Верцінського наводить білоруський науковець В. Рагойша:

Мужчына. Жанчына. Чаканне.

Шуканне. Блуканне. Час.

Жанчына. Мужчына. Спатканне.

Вітанне. Питанне. Адказ.

Мужчына. Жанчына. Дыханне.

Сэрцабіццё. Забыццё.

Жанчына. Мужчына. Каханне.

Мужчына. Жанчына. Жыццё [11, 126].

Тут поет за допомогою асиндетону короткими називними реченнями передає динамічну зміну цілої гами почуттів.

Полісиндетон (від давньогр. polisyndeton – багатосполучниковість) – це стилістична фігура протилежна асиндетону, сутність якої полягає в накопиченні однакових сполучників чи сполучних слів для уповільнення мовлення, акцентації на окремих значущих для автора словах, надання тексту урочистого звучання:

І встануть мертві

• з розритих бульдозерами козацьких могил –

і оживуть,

і засоромляться своєї жовтої кості,

і вдягнуться в китаєвий одяг,

і прикриють біле чоло червоним шликом,

і спитають у живих – у нас:

за віщо погибати,

в чистому полі голови козацькі покладати?

(В. Голобородько).

Або в іншого сучасного поета:

І дух, і сміх, і рух, і крок,

І біль твій – в уямри ребер.

Краду з очей я світла мить – зашпилюю, мов голку,

У своє серце – хай дзвенить, гуляє хай осколком

(П. Мовчан).

Плеоназм (від давньогр. pleonasmos – надмірність) – це стилістична фігура, що базується на повторі синонімів для уточнення змісту, досягнення експресивного ефекту: плакати-ридати, море-океан, жили-були, червоніла-багряніла. Наприклад, у В. Голобородька зустрічаємо такі плеоназми:

За життя хлопчика-білочубчика

за мною, який катається на санчатах з узгірка:

та весело мчить униз,

то важко вгору санчата вивозить –

стежить погляд материнський.

Або:

Піду до ведмедя-деримеда:

“Баре, баре, – скажу, –

ти ходиш лісами-борами,

ти сильніший за всіх…”

Тавтологія (від давньогр. tauto – те саме та logos – слово) – стилістична фігура, що будується на навмисному повторі того самого чи однокореневого слова: диво з див, ходором ходити, реве ревучий, біла білизна. Деякі дослідники називають цю фігуру різновидом плеоназму.

Тавтологія характерна для фольклору:

Набриднути, як гірка редька.

Досить часто ця стилістична фігура зустрічається в поетичній творчості:

Тільки – життя за життя! Мріє, стань живою!

Слово, коли ти живе, статися тілом пора.

Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,

той не вмре, не здобувши нового добра

(Леся Українка).

Активно використовують тавтологію публіцисти: “Перші враження від цієї землі: чистота. Чистота на дорогах, у містах, на полях. Більше чистоти, як нам здавалося, і в людських стосунках” (О. Гончар).

Синтаксичний паралелізм (від давньогр. parallelismos – зіставлення, порівняння) – це стилістична фігура, яка будується на паралельному повторі схожої синтаксичної конструкції, що має однаковий порядок слів і модальність. У фольклорі та художній літературі синтаксичний паралелізм допомагає зіставити явища природи та людського життя:

Ой та забіліли сніги,

Забіліли білі ще й дібровонька,

Ой заболіло серце,

Серце молодеє ще й головонька

(народна пісня) або:

Тече вода в синє море,

Та не витікає,

Шука козак свою долю,

А долі немає

(Т. Шевченко).

Паралелізм, у якому порівнюється життя природи та людини, називається психологічним.

Анафора (від давньогр. anaphora – винесення нагору, повторення) – це стилістична фігура, в основі якої лежить повтор слова чи групи слів на початку віршових рядків, строф чи фраз. Наприклад, група слів повторюється на початку віршових рядків:

Було на світі плем’я – інки.

Було на світі – і нема

(Л. Костенко).

У наступному прикладі група слів повторюється на початку строф:

О слово рідне! Орле скутий!

Чужинцям кинуте на сміх!

Співочий гімн батьків моїх,

Дітьми безпам’ятно забутий.

О слово рідне! Шум дерев!

Музика зір блакитнооких,

Шовковий спів степів широких,

Дніпра між ними левій рев… (О. Олесь).

Часом анафора з’являється в середині віршового тексту, маючи схожі словосполучення на його початку, становлячи композиційний стрижень вірша:

Тепер у мене є підстави приховувати твоє ім’я –

вимовляючи твоє ім’я перед сторонніми,

я творю із твого імені кентавра:

вимовляю твоє ім’я і посилаю його птахом у ирій,

вимовляю твоє ім’я і ховаю його облігацією за іконою,

вимовляю твоє ім’я і розповідаю анекдота:

був у нас на шахті чоловік, так він,

коли призначать його десятником,

на окис металу казав корозія, а як виженуть його з

десятників і він знову

працює звичайним робітником,

тоді на окис металу казав іржа

(В. Голобородько).

Зрідка анафора поєднує в прозовому тексті початки окремих розділів твору, як це видно з повісті Г. Квітки-Основ’яненка “Конотопська відьма”.

Анафора може бути звуковою, коли в тексті повторюються на початку віршового рядка окремі співзвуччя:

Любочці нашій складаю співаночку:

Любенько, любо, любов’ю, любляночку

(Л. Голота).

У публіцистиці анафора використовується з метою акцентування на певному слові чи словосполученні, намаганні вплинути на емоційний стан реципієнта. Наприклад, у вступному слові на вечорі з нагоди 90-річчя від дня народження Максима Рильського “Гармонія, що з думки вироста” Олесь Гончар використовує анафору, акцентуючи увагу слухача на імені великого українського поета: “Максим Рильський шанував класичні форми”; “Максим Тадейович справедливо вважається визнаним майстром…”; “Труд Рильського-перекладача ще довго викликатиме…”; “Максим Рильський прожив велике життя”.

Епіфора (від давньогр. epiphora – перенесення, повторення) – це стилістична фігура протилежна анафорі, що твориться завдяки повторенню окремих слів чи словосполучень наприкінці суміжних віршових рядків, речень, строф, розділів чи абзаців прозового твору. наприклад, у вірші В. Голобородька “З дитинства: дощ” епіфора складається лише з одного слова, на яке робиться акцент:

А хмара плете і плете

зелене волосся дощу,

холодне волосся дощу.

У вірші Б. Олійника “Прощальний вальс” епіфорою є ціле речення:

Золоті мої надії, молоді мої сади…

Надвечір’я вересневе одягається в кармін.

Відкурликали осінньо, відгукали поїзди.

… А на третім полустанку осипається жасмин.

Подібний рядок повторено й останній строфі. Така епіфора називається синтаксичною.

В прозі епіфора трапляється набагато рідше, аніж у поезії.

Анепіфора (від давньогр. anepiphora – перенесення, повторення) – це стилістична фігура, що полягає у зв’язуванні повтором слів чи словосполучень, інколи цілих речень початку і кінця строфи (часом цілого вірша), у прозі – абзацу чи розділу:

Червоні вишні, розсипані на снігу,

дзьобає сорока із синього скла.

Це бачить дівчинка, що з ковзанки йде.

Пальто її у снігу, наче щоки,

коли б от медяник їла.

А в жмені у дівчинки

сорочі сліди

і червоні вишні

(В. Голобородько).

З анепіфорою дуже схожа інша стилістична фігура – кільце або просаподосіс (від давньогр. procapodocic – надлишок):

В маєтку гетьмана Івана Сулими,

в сучасному селі, що зветься Сулимівка,

до кінських грив припадені грудьми,

промчали хлопці – загула бруківка –

і тільки гриви… курява… і свист…

лунких копит оддаленілий цокіт…

і ми… і степ… і жовтий падолист…

і цих дворів передвечірній клопіт…

І як за сонцем повертає сонях,

так довго вслід чомусь дивились ми.

А що такого? Підлітки на конях…

В маєтку гетьмана… Івана Сулими…

(Л. Костенко).

У прозових текстах – ця стилістична фігура називається обрамлення.

Епанафора (від давньогр. epanaphora – повторення), інша назва анадиплосис (від давньогр. anadiplosis – подвоєння) або стик (Ю. Ковалів називає цей термін – зіткнення [9, 393]) – стилістична фігура, сутність якої полягає в повторенні слова чи словосполучення в наступній суміжній мовній одиниці:

Як пощастило дівчинці в сімнадцять,

В сімнадцять гарних, неповторних літ!

(Л. Костенко).

Ця фігура фактично є подвоєнням епіфори та анафори.

Ампліфікація (від лат. amplificatio – поширення, збільшення) – це стилістична фігура, сутність якої полягає в посиленні доказів шляхом нагромадження однотипних синонімічних виразів, своєрідна надлишкова синонімія. Наприклад:

Але усім тепло,

усі знають – дощ перестане,

і хто напасеться,

хто набігається,

хто нахитається,

хто насидиться на горі,

хто належиться,

а хто прийде додому

у хату наповнену теплом, як гніздо

(В. Голобородько).

Досить часто ампліфікація використовується в публіцистиці та журналістиці: “Більше доброзичливості, освіченості, культури, більше довір’я в ставленні до людини і до мистецтва” (О. Гончар). Інколи ампліфікація наближається до градації.

Градація (від лат. gradatio – поступове підвищення, посилення, від gradus – крок, ступінь) – це стилістична фігура, сутність якої полягає в поступовому посиленні чи послабленні засобів художньої виразності. Якщо смислове чи емоційне звучання посилюється, то таку градацію називають висхідною, або клімакс (від давньогр. klimax – драбина):

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма

(Т. Шевченко).

Цей різновид градації в українській літературі та журналістиці використовується частіше.

У випадку поступового спадання смислової чи емоційної напруги градація називається спадною, або антиклімакс (від давньогр. anti – проти i klimax – драбина):

На майдані пил спадає,

Замовкає річ… Вечір… Ніч

(П. Тичина).

Інколи градація посилюється графічними засобами, слова при цьому розміщуються драбинками:

Замкнемось ­– прокрутимо –

Вимкнемо –

Витремо –

Заплачемо –

Звикнемо

(О. Забужко).

Парономазія (від давньогр. paronomasia – гра близькими за звучанням словами) – це стилістична фігура, зміст якої полягає в зіставленні близьких за звучанням, але різних за значенням слів – паронімів. Вона відома з усної народної творчості: “Прийшов Прокіп – кипить окріп, пішов Прокіп – кипить окріп”. Широко парономазію використовують поети:

Тоді її пригорнуть і обнімуть.

Тоді її розгорнуть і однімуть

(Л. Костенко).

Або:

Боже, не літості – лютості,

Боже, не ласки, а мсти

(В. Стус).

Антитеза (від давньогр. anti – проти і thesis – положення) – це стилістична фігура, зміст якої полягає в зіставленні слів чи словосполучень антонімічного змісту:

Гей, поля жовтіють, і синіє небо,

Плугатар у полі ледве маячить…

Поцілуй востаннє, обніми востаннє:

Вміє розставатись той, хто вмів любить

(М. Рильський).

Окремо слід зазначити, що існує й такий стильовий прийом, котрий зустрічається в поетичних текстах, як центон (від лат. centon – ковдра, що зшита з різноманітних клаптиків). Він зародився в добу пізньої античності, досить активно використовувався у візантійській літературі, а також у добу європейського бароко. Останнім часом до нього звертаються досить рідко. Зокрема, центон трапляється у творчості О. Ірванця, Ю. Андруховича, В. Неборака, І. Іова. Сутністю такого твору є поєднання в ньому цитат з інших текстів. М. Сулима наводить цікавий приклад центона В. Голобородька, який складається з різних надписів, що містять у собі попередження чи заборону, чим у підтексті відтворюють задушливу обстановку радянської доби:

вхід заборонено

не влізай – уб’є

переходу нема

не впевнений не обганяй

стороннім вхід заборонено

під час руху розмовляти з водієм заборонено

не стій під вантажем і стрілою

не курити і не смітити

у нас не курять

по газонах не ходити

нема виходу [Див.:13, 167].

Риторичні фігури (від давньогр. phetorike – наука про ораторське мистецтво) – це фігури мовлення, сутність яких полягає в наданні тексту емоційності та виразності завдяки його умовній діалогічності. У художньому та публіцистичному мовленні на риторичні питання ніхто не повинен відповідати. Вони виникають для моделювання емфатичної інтонації

Риторичне заперечення – це стилістична фігура, що нагадує відповідь на висловлювання уявного співбесідника. Надає мовленню патетичного пафосу:

Ні, я не Вітмен,

Інший я!

(В. Поліщук).

Риторичне звертання – це мовленнєва фігура, що моделює уявний діалог. При цьому використовується кличний відмінок, часом з прикладкою. Відповідь на риторичне звертання закладена в самому звертанні, а тому жодної відповіді воно не потребує. Широко поширене в українському фольклорі: “Гей, панове-молодці, козаки запорожці!”. Досить часто цю фігуру використовують письменники та журналісти:

Сини мої, гайдамаки!

Світ широкий, воля –

Ідіть, сини, погуляйте,

Пошукайте долі

(Т. Шевченко).

Риторичне питання – одна з стилістичних фігур, переважно в поетичному мовленні, де певне ствердження формулюється ніби питання до уявного співрозмовника, на яке відповідь є відомою чи просто зайвою. Риторичне питання сприяє емоційності та експресивності висловлювання, іноді до тексту вноситься певний елемент філософічності:

Батьку, чому ти не вдома?

Батьку, чому ти в землі?..

(В. Голобородько).

В. Соколова зазначає, що часто риторичні питання розташовуються градаційно. Як приклад, вона наводить уривок з вірша В. Свідзинського:

Навіщо встаю на світанню?

Чого я так трепетно жду?

І звідки ця музика юна

В старому, сумному саду? [12, 14].

Риторичний вигук – це стилістична фігура, що сприяє затримці чи посиленню уваги на певному предметі, при цьому зростає емоційна напруга. Інколи замість вигуку вживається термін “оклик” [Див.: 5, 238]:

Всі пузаті до одного

В землю провалились!

(Т. Шевченко).