4.4.4. Поняття про композицію

Композиція (від лат. compositio – складаю, поєдную) – це форма побудови літературного твору, що зумовлена його змістом та жанром. Художній задум автора може стати літературним твором лише за умови, що письменник здійснить відбір матеріалу, розмістить його в тексті в певній послідовності й об’єднає його в цілісність. Таким чином композиція підкріплює форму літературного твору. Композиція включає в себе сюжет і фабулу. Як синонімічні до цього поняття використовують також терміни архітектоніка, структура, будова твору.

Композиція включає в себе поділ художнього тексту на томи, книги, частини, розділи. Наприклад, роман А. Франса „Сучасна історія” складається з чотирьох частин, кожна з яких може бутти самостійним твором („Під придорожніми в’язами”, „Вербовий манекен”, „Аметистовий перстень”, „Пан Бержере в Парижі”), роман „Бур’ян” А. Головка має 32 розділи, новела „Я (Романтика)” М. Хвильового складається з трьох частин.

Композиція відображає взаємозв’язки персонажів, поєднання окремих сцен чи епізодів у тексті. Вона ж організовує способи зображення й поєднання художнього світу твору через описи, портретні характеристики, пейзажні замальовки, опис інтер’єру, розповідь, оповідь, репліку, ремарку тощо. До композиції також відносяться монологи, діалоги, полілоги, точки зору оповідача, розповідача, персонажа, автора, читача тощо.

4.5. Мова художнього твору

Мова художнього твору є індивідуалізованою формою мовлення, де виявляє себе авторська індивідуальність в оцінці висловлювання, емоціях, настроях, естетичних підходах. Якщо звичайна мова, якою користується людина в побутовому призначенні, зводиться до реалізації в ній комунікативної функції, то мова художнього твору завжди виконує естетичну функцію. Вона є конотативною, тобто такою, що несе в собі багатозначність, здатність викликати велику кількість асоціацій. Мова художнього тексту виявляє себе в специфіці вживання лексичних засобів, тропів, фігур поетичного синтаксису, засобів фоніки.

4.5.1. Лексичні засоби

Мова художньої літератури, журналістські тексти творяться на основі лексики окремої національної мови. Лексика (від давньогр. lexikos – словесний) – це сукупність окремих слів, словниковий запас мови або певного її діалекту чи сфери людського спілкування, стилю. Лексика становить словесний запас художнього чи журналістського твору. Вона об’єднує повнозначні й службові слова, вигуки, вивченням чого займається мовознавча наука лексикологія. Теорія літератури традиційно вивчає поетичну лексику. До неї належать мовні одиниці, що відносяться до різних соціальних, стильових і функціональних різновидів мови.

З точки зору історії мови найчастіше виділяються архаїзми та історизми, які моделюють норми спілкування між людьми в певну історичну добу і сьогодні сприймаються як застарілі лексичні одиниці.

Архаїзми (від давньогр. archaios – стародавній, старовинний) це застарілі слова (словосполучення), що вийшли з активного вжитку й перейшли до пасивного запасу лексичних засобів певної мови. Однією з причин такого переходу є той факт, що на позначення певних понять, речей чи предметів з’явилися нові синонімічні назви, що витіснили із ужитку старі: поет замість піїт, воїни – вої, палець – перст.

У художній літературі архаїзми допомагають:

а) відтворити історичні особливості часу, про який іде мова у тексті твору:

Що скажуть райці, ловники і возний?

Як це здається, пане войте, вам? –

Підвівся Іскра, полковий обозний,

син Остряниці Якова, Іван

(Л. Костенко).

б) змоделювати особливості мови героя, що живе в час, який є предметом оповіді:

Яремо! Герш-ту, хамів сину?

Піди кобилу приведи,

Подай патинки господині

Та принеси мені води,

Вимети хату, внеси дрова,

Посип індикам, гусям дай,

Піди до льоху, до корови,

Та швидше, хаме!.. Постривай!

Упоравшись, біжи в Вільшану:

Їмості треба. Не барись

(Т. Шевченко).

в) надати мові патетичного, урочистого звучання:

Дістати неба! О крамольна мисль,

Ти жевріла, хоч як Господь не стежив!

Тебе несли стріла і пружний спис,

І житня скирта, й вавілонська вежа

(Б. Олійник).

д) створити комічну чи іронічну ситуацію:

Умре муж велій в власяніцє.

Не плачте, сироти, вдовиці,

А ти, Аскоченський, восплач

Воутріє на тяжкий глас.

(Т. Шевченко).

Мовознавці розрізняють кілька типів архаїзмів: лексичні, фразеологічні, фонетичні, словотвірно-афіксальні або суто словотвірні, морфологічні, синтаксичні.

Архаїзми, що мають старослов’янське походження, називаються старослов’янізмами (церковнослов’янізмами). Наприклад:

Возрадуйсь, граде на Дніпровій кручі,

Із верховин п’ятнадцяти століть

(Б. Олійник).

Або:

... Прозорів єси...

І засвітив, любомудре,

Світоч правди й волі...

(Т. Шевченко)

Історизми (від давньогр. historikos – дослідницький, науковий) – слова, що вийшли з активного вжитку в мові внаслідок зникнення понять, предметів, явищ минулого, які вони означали. Історизми, на відміну від архаїзмів, не мають в сучасній мові синонімів: рало, гаківниця, волость, рицар, січа, мушкет і т.д. Здебільшого це слова, що використовувалися в соціально-політичній сфері чи в сфері матеріальної культури. Наприклад, у поемі Т. Шевченка “Гайдамаки” багато історизмів належать соціально-політичної сфери:

Гетьмани, гетьмани, якби то ви встали,

Встали, подивились на той Чигирин,

Що ви будували, де ви панували!

Заплакали б тяжко, бо ви б не впізнали

Козацької слави убогих руїн.

Базари, де військо, як море червоне

Перед бунчуками, бувало, горить,

А ясновельможний, на воронім коні,

Блисне булавою – море закипить…

Останнім часом спостерігається повернення окремих історизмів до активного вжитку, що є наслідком суспільно-політичних змін. Наприклад, давньоруська грошова одиниця гривна стала головною банківською одиницею незалежної України. Гімназія, ліцей знову повернулися до активного запасу лексики внаслідок реформування освітньої сфери. Архаїзмами слова стають дуже повільно, історизмами ж набагато швидше, і все це є результатом змін в державному устрої чи економічних перетворень.

Варваризми (від лат. barbarus, похідного від давньогр. barbarismos – іноземець, чужинець) – слова або словосполучення іншомовного походження, які вживаються письменником чи журналістом у рідній мові, але не засвоюються нею. Це можуть бути грецизми, латинізми, тюркізми, полонізми, русизми, романізми, англіцизми тощо.

Варваризми можуть передаватися мовою запозичення, або ж мовою оригіналу. Порівняйте:

Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена.

А букви проростають у легенди і пісні.

“Цавет танем!” – як кажуть, прощаючись вірмени.

Твій біль беру на себе. Печаль творя в мені

(Л. Костенко).

На повторах живем. Тож буває часом,

Що повториш чиюсь навіть позу,

Бо окреслює путь наш примарним ласо

Вічне circulus vitiosus (лат. замкнене коло)

(Б. Олійник).

У першому прикладі вірменські слова Л. Костенко відтворює транслітерацією, у другому ж – Б. Олійник звертається до мови оригіналу – латини. Варваризми відрізняються від інтернаціоналізмів, тобто слів, що запозичені багатьма мовами й звучать у них однаково.

Поєднання національної мови та варваризмів, своєрідна механічна суміш різних мов називається макаронічною мовою (від італ. maccheronico, від maccheroni – макарони). Класична макаронічна мова (латина в суміші з іншими романськими мовами) з’явилася в Італії ХУ ст. Так зване язичіє, яким писали й говорили москвофіли в Галичині ХІХ ст. – це переконливий приклад спроби поширення макаронічної мови на українських теренах. У Західній Європі твори, в який зустрічалася суміш різних мов, пародіювали мову тих людей, здебільшого медиків, юристів, які недостатньо знали латину, але були впевнені, що спілкуються саме нею (“Гаргантюа і Пантагрюель” Рабле, “Вдаваний хворий” Мольєра).

Макаронічна мова в літературі останніх століть або імітує мову іноземців, що погано володіють національною, або пародіює мову тих українців, що запобігають перед іноземним на шкоду своєму. Як сатиричний прийом бринить російсько-українська двомовність у діалозі дядька Тараса і тьоті Моті (“Мина Мазайло” М. Куліша):

“– Єтого нє может бить!

– Га?

– Єтого нє может бить!

– Доводи?

– Доводи? Будь ласка – доводи. Да єтого нє может бить, потому што єтого нє может бить нікада”.

Діалектизми (від давньогр. dialektos – мова, розмова, наріччя) – це слова чи словосполучення, які характерні для мови певного регіону, що різко контрастують з літературною нормою. Діалектизми поділяються на акцентуаційні, фонетичні, словотвірні, граматичні, лексичні, семантичні, фразеологічні [Див.: 15, 135 – 136]. У акцентуаційних діалектизмах наголос не відповідає літературній нормі: зверху (наголошений другий склад замість літературної норми, згідно з якою наголос у цьому слові падає на перший склад). У фонетичних діалектизмах від літературної норми відрізняється вимова окремих звуків: война замість війна, вашко замість важко, житє замість життя. Словотвірні діалектизми відрізняються іншими афіксами з твірними основами: поранок замість ранок, дружитися замість одружуватися. Для граматичних діалектизмів характерною є різниця в оформленні окремих граматичних форм: просе замість просить, межою замість межею, к берегу замість до берега. Лексичні діалектизми – це діалектні синоніми, що мають літературні відповідники: вуйко – дядько, легінь – парубок, маржина – худоба, денцівка – сопілка. У семантичних діалектизмах відмінність полягає лише в значенні слова: чудно – незручно, врода – урожай. Нарешті, фразеологічні діалектизми відтворюють фонетичну, граматичну чи лексичну специфіку окремих діалектів і в журналістських чи художніх текстах виступають як варіантні: не розумітися ні з ким – ні в кут, ні в двері – ні в ліс, ні в поле – ні грі, ні долів – ні берегом – ні водов.

Вживання діалектизмів у журналістських чи художніх текстах сприяє відтворенню мовного колориту місцевості, на якій відбувається дія, її предметів та реалій. Діалектизми допомагають автору індивідуалізувати свого героя.

Жаргонізми (від франц. jargon, первісно – пташина мова, цвірінькання, незрозуміла мова, від галло-роман. gargone – базікати) – це слова та словосполучення, що є притаманними для спілкування окремих суспільних груп громадян. Жаргон є соціальним діалектом. Всі слова і словосполучення, які класифікуються як жаргонізми, мають відповідні синоніми в літературній мові. Як правило, жаргонна лексика відштовхується від літературної шляхом переосмислення, надання переносного змісту чи звукових спотворень. Первісно жаргон вживали французькі люмпени ХІІ – ХV ст. Сьогодні жаргонізми притаманні для мовлення окремих соціальних груп населення, таких як соціальна, професійна чи корпоративна. Соціальний жаргон репрезентований мовленням козаків, духівництва, бурсаків – у минулому, кримінального середовища, так званих “нових українців”, картярів, військових – у сьогоденні. Професійний жаргон представлено в мовленні окремих груп професій – військових, шахтарів, моряків, лікарів тощо. Професійний жаргон називають ще професіоналізмами. Корпоративний жаргон – це мовлення спортивних фанів, бізнесменів, студентів, мисливців. Прикладом жаргонізмів є: маг – магнітофон, фак – факультет, шпора – шпаргалка, бігунок – обхідний листок, прикид – одяг тощо.

Підґрунтям виникнення жаргонізмів є бажання окремих носіїв мови показати себе кращими за інших дотепністю, емоційною забарвленістю назв певних предметів, понять чи дій, бажанням уникати звичайних, відомих всім слів чи словосполучень. Жаргон є атрибутом відносно відкритих соціальних груп населення. Ті ж соціальні групи (це переважно злочинний світ), що прагнуть до секретності, усамітненості, замкненості, використовують різновид жаргону – арго (від франц. argot – жаргон, первісно – жебрацтво). Арго – це штучно створена говірка, незрозуміла для непосвячених, якою користуються переважно декласовані та антисоціальні елементи (бомжі, злодії, жебраки, шулери тощо). Слова та словосполучення в арго називаються арготизмами.

У журналістиці та художній творчості жаргонізми та арготизми надають текстам відповідну соціальну й експресивну насиченість, служать засобом мовної індивідуалізації персонажів, їх прив’язки до певного суспільного прошарку. Завдяки засобам масової комунікації арготизми стали широко відомими серед населення: хрещений батько, кум, ведмежатник, малина, дах, рекет, бабки, менти, шмон.

Ще один розряд лексики, який використовується останніми роками в журналістиці та художній літературі – це нецензурна або обсценна лексика. Вона зустрічається у творах О. Забужко, Ю. Андруховича, О. Ірванця, так званій жовтій пресі. Їхня функція полягає в задоволенні смаків окремих прошарків читачів, прагненні до публічного епатажу, намаганні завоювати популярність тощо. Не треба нецензурну лексику плутати з вульгаризмами (від лат. vulgaris – грубий, простий). Вульгаризми – це грубі, брутальні слова чи словосполучення, які не характерні для літературної мови, але вживаються в ній. Їхнім джерелом є народна сміхова культура Середньовіччя, український вертепний театр.

Вульгаризми надають художнім творам певного колориту, пов’язаного з соціальним середовищем, про яке йде мова в тексті. Досить часто їх публіцистичне використання сприяє розвінчанню темних сторін життя. Вони також допомагають увиразненню індивідуальних, частіше негативних рис характеру окремих героїв. Досить часто вульгаризми використовувалися в бурлескній традиції для створення сатиричних характерів і образів. Таких прикладів є чимало в “Енеїді” І. Котляревського. Чимало подібних лексичних засобів використовував Т. Шевченко, особливо в сатиричних творах:

За богами – панства, панства

В серебрі та златі,

Мов кабани годовані,

Пикаті, пузаті!..

Аж потіють, та товпляться,

Щоб то ближче стати

Коло самих: може вдарять

Або дулю дати

Благоволять; хоч маленьку,

Хоч півдулі, аби тілько

Під саму пику.

На рубежі ХХ – ХХІ століть вульгаризми активно використовують постмодерністи: “Ви ж – нормальний чоловік, письменнику Ецірван? – знову лукавий примружений погляд, ковток зі склянки з коньяком. – Нормальний ви, нормальний, інакше ми б до вас не обращалися. Хотя – який ви там нормальний! Ви ж – отброс, покидьок! – емоційні перепади в мові першого секретаря обкому настільки почастішали, що вже робилися милими й майже звичними” (О. Ірванець).

Кожний випадок вживання вульгаризмів повинен бути достатньо художньо вмотивованим автором, довільне ж вживання цього шару лексики веде до засмічення тексту, робить негативний вплив на читачів.

Близьким до вульгаризмів шаром лексики є просторіччя. Основною формою буття просторічних слів і виразів є усно-розмовне мовлення людей, яким бракує освіти. Використання такої лексики письменниками та журналістами сприяє індивідуалізації характерів героїв, надає ефекту невимушеності діалогів і полілогів персонажів, іноді створює комічні й сатиричні ситуації: бухвет, тухлі, тілівізор, радіво, бонба, ланпа, присідатель тощо.

Досить багато просторічних слів і виразів мають свої витоки в російській мові: “Гуляйте, хлопці, а я подивлюсь, – сказав Єва. – А на мене не убращайте уніманія, бо я хоч немало з вами випив, а все ж не ваш. Пойняли мене, пацани?” (В. Шевчук).

Неологізми (від давньогр. neos – новий і logos – слово) – це новоутворені слова, що є результатами суспільного розвитку, викликаної ним появи в житті нових предметів, понять і явищ, які раніше були невідомими (трансформер, лізінг, риз ома, колайдер), а також є продуктом особливого чуття слова письменника чи журналіста, які надають відомим словам зовсім інші значення (комп’ютерний вірус, пакет пропозицій). Кількість неологізмів, що зустрічаються у засобах масової комунікації, сягає десятків тисяч, переважна більшість з них – це наукова термінологія. Звичайно, значна частина з них не витримує випробування часом, і такі неологізми не стають набутком сучасної української мови.

Власне письменницьких або індивідуально-авторських неологізмів досить небагато. Вони ніколи не переходять до розряду загальновживаної лексики, а залишають тільки в тих текстах, де вони зафіксовані:

Ця золотом цвяхована блакить

(М. Зеров).

… Земля, що окрилив Тарас

Громовозвукими словами

(М. Рильський).

В комп’ютерленді поживу…

(Д. Кремінь).

Щоправда деякі письменницькі новотвори, такі як: високочолий (Т. Шевченко), мрія, осоння (М. Старицький), промінь (Леся Українка) згодом поповнили лексичний запас української мови і сьогодні вже не сприймаються як неологізми.

Неологізми завжди протиставляються застарілим словам і словосполученням (архаїзмам та історизмам).