3.3. Особливості художнього мислення письменника

Художнє мислення письменника – це надзвичайно складний і до кінця не вивчений процес, де поєднано два начала – раціональне й чуттєве. Якщо їх синтезувати в літературно-художньому творі, то в свідомості читача з’являються зорові образи, чим розширюється зображувальний потенціал слова як головного будівельного матеріалу образу.

Письменник сприймає зовнішній світ експресивно, емоційно, що дає йому можливість не просто відтворювати в тексті твору події та явища навколишньої дійсності, а бачити їхню сутність, прояви у взаємозв’язках з іншими подіями та явищами. При цьому раціональне виявляє себе в чуттєвій, емоційній оболонці.

Вагому роль в процесі художнього освоєння дійсності посідають образи-персонажі. Вони заявляють про себе через відтворення їхніх дій і вчинків, портретну характеристику, мову, пряму й опосередковану авторську характеристику тощо.

Особливо важливе місце в характеристиці літературно-художніх образів посідають дії та вчинки персонажів. Вони дають можливість найбільш повно показати персонаж у суспільному житті, розкрити його внутрішній світ, еволюцію характеру. Показовим щодо цього є образ Володьки Лободи в романі Олеся Гончара „Собор”. Персонаж цей швидко призвичаюється до умов життя: він знає, щоб зробити стрімку кар’єру, слід постійно догоджати керівництву. Тому дії і вчинки цього персонажу – зречення власного батька, а ширше і минулого свого народу, план спорудити замість собору ринок – все це характеризує образ Володьки, як людину без совісті, батькопродавця, крутія, кар’єриста, що уособлює втрату духовності, розрив у генетичній пам’яті народу.

Портрет (від фр. portrait) героя в художньому тексті – це дійовий засіб створення його характеру, типізації й індивідуалізації, адже відтворення тих чи інших рис зовнішності допомагає читачеві зримо побачити конкретно-чуттєвий образ персонажа. Тут важливо використати не лише опис вбрання героя, вираз його обличчя, погляд, колір волосся, зачіску, позу, ходу, костюм, звички, схильності, а й відтворити міміку, жести, особливості мовлення, інтонацію, тембр голосу тощо. Портрет допомагає розкрити внутрішній світ героя, з’ясувати його психологічний стан. Портрети бувають лаконічними, короткими, розгорнутими.

3.4. Структура та класифікація літературно-художніх образів

Будь-який літературно-художній образ має двокомпонентну будову, оскільки завжди поєднує в собі чуттєвий образ та ідею, яка ним зумовлена, тобто почуттєві форми (відчуття, сприйняття, уявлення) та раціональні (ідеї, теорії, поняття). Він завжди несе в собі потенціал чогось більшого, аніж просто конкретно-чуттєва даність того предмета чи явища, яке відображено. Саме тому кожне нове покоління може інакше, по-новому прочитати художній твір, знайти щось таке, що не помітили попередники, знайти нові смисли у відомому.

Літературознавство накопичило досвід різних класифікацій видів літературно-художніх образів. В. Назарець вважає, що „всі види художнього образу складають дві якісно відмінні групи, першу з яких умовно можна назвати групою автологічних (від грец. autos – сам і logos – слово, буквально – дослівний) образів, другу – групою металогічних (від грец. meta – через і logos – слово, буквально – позаслівний) образів [1, 103].

„Автологічним можна назвати тип художнього образу, в якому чуттєвий образ є формою вияву такої ідеї, яка певним чином розширюючи та узагальнюючи зміст одиничного предмета, у ньому змальованого, не виходить за його межі, тобто не вказує на жодний інший, якісно відмінний від нього предмет” [1, 103]. Тут, фактично, мова йде про те, що подібний образ має бути єдиним, його чуттєва сторона і значення повинні репрезентувати одне коло явищ. Скажімо, вірш М. Зерова „Київ з лівого берега” представляє подібне явище. Тут у чуттєвому образі відтворена одинична картина міста, побаченого з лівого берега:

Глянь на химери барокових бань,

На Шеделя білоколонне диво:

Живе життя, і силу ще таїть

Оця гора зелена і дрімлива,

Ця золотом цвяхована блакить.

Ідея цього зображення полягає в тому, щоб віднайти у ньому риси, що притаманні старовинним містам, розширивши й узагальнивши таким чином конкретику змісту чуттєвого образу, але не екстраполюючи його властивості на інші явища.

Різновидом автологічного образу є гротеск (від італ. grottesca, похідного від grotta – печера, склеп), тобто такий художній образ, який полягає у свідомій деформації норм життєвої правди, порушенні розмірів і форм предметів і явищ, контрастному їх зіставленні, протиставленні реального та ірреального, шаржуванні тощо. Гротеск полягає в доведенні умовності до повної нісенітниці. Зокрема, в комедії М. Куліша „Мина Мазайло” в розповіді головного героя Мини постає гротескна картина, яку він побачив, читаючи оголошення про зміну прізвищ: „Минько Панас на Мінервина Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн Шмуель-Калман-Беркович на Вершиних Самійла Миколайовича – читаю; Засядь-Вовк на Волкова, читаю. Ісидір Срайба на Алмазова”. Поєднання химерного, абсурдного, у даному прикладі, веде до творення нових зв’язків, що їх ніяк не можна пояснити з точки зору логіки.

В. Назарець металогічним типом художнього образу називає такий, у „якому чуттєвий образ є формою вияву такої ідеї, яка, узагальнюючи зміст одиничного предмета, у ньому змальовуваного, виходить з його межі і вказує на якийсь інший, якісно відмінний від нього предмет” [1, 107]. Чуттєвий образ і ідея репрезентують у металогічному типі різні кола явищ. Так, наприклад, у байці ми бачимо образи птахів, звірів, предметів неживої природи, однак всі вони передають стосунки, що панують у суспільстві.

Металогічні образи в літературі представлені символами, алегоріями та підтекстом.

Символ (від давньогр. symbolon – знак, розпізнавальна прикмета) – це властивість подій, речей, художніх образів в умовній формі виражати певний ідеальний зміст. У точних науках, наприклад, у фізиці, математиці тощо символ є синонімічним поняттям до знаку. У мистецтві, зокрема в літературі, символ є універсальною естетичною категорією, „що розкривається через зіставлення із суміжними категоріями художнього образу та предметного або словесного знака, який опосередковано виражає сутність певного явища” [3, 389]. Ю. Ковалів наводить такі приклади символів: лотос – символ божества в індійців, хліб-сіль – символ гостинності в українців, блакитний колір – символ надії, змія – символ мудрості тощо [Див.: 3, 389]. Якщо знак є завжди однозначним, то символ – багатозначним, багатоплановим, сконцентрованим, філософськи наповненим. Наприклад, собор у романі з такою ж назвою Олеся Гончара виступає символом краси, нескореності козацького духу, історичної пам’яті, тобто його наповнення є багатоплановим і багатозначним. Коротше, багатозначність цього символу можна сформулювати таким чином: собор – це символ духовності народу. Один із героїв роману „Собор”, учитель Хома Романович про це говорить так: „Собори душ своїх бережіть, друзі...”.

Алегорія (від давньогр. allegoria – інакомовлення) – це „тип художнього образу, конкретно-чуттєва даність якого є знаком такої ідеї, яка повністю абстрагується від того, що він безпосередньо означає, отож чуттєвий образ та його ідея зв’язуються між собою лише формально, а не за суттю” [1, 110]. Наприклад, образ лисиці в байці є вираженням хитрощів, вовка – хижака, лева – могутності. Алегорія найчастіше представлена в жанрах байки, притчі, міфу. Останній жанр є джерелом, звідки письменники різних часів і народів черпали алегорії. Наприклад, крилатий кінь Пегас уособлював поетичне натхнення, а бог Марс – війну. Алегоріями досить часто постають назви книжок чи окремих творів („Великий льох” Т. Шевченка, „Досвітні огні” Лесі Українки, „Лебеді” М. Драй-Хмари, „Стилет і стилос” Є. Маланюка). Зокрема, у згаданому сонеті „Лебеді” М. Драй-Хмара в алегоричних образах птахів відтворює долю п’яти українських письменників, які увійшли в історію літератури під назвою „неокласики”. Це „гроно п’ятірне нездоланих співців” становили М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, О. Бургардт і сам М. Драй-Хмара. Алегорія тут полягає в тому, що змальовані в образах красивих птахів, ці молоді енергійні письменники протистоять існуючій системі, що нав’язує суспільству єдину ідеологію, одягаючи на нього пута духовної несвободи. Протест проти цього і звучить у вірші:

О гроно п’ятірне нездоланих співців,

крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри.

Алегорія досить популярною була в літературі середньовіччя та класицизму, де часто зустрічалися образи Добра, Зла, Справедливості, Віри, Любові. У літературі романтизму алегорію поступово витісняє символ. У модерній і особливо постмодерній літературі кінця ХХ – початку ХХІ століття алегорія знову починає відвойовувати втрачені позиції, наближаючись до такого тропа як асоціонім (Стіна – в Олександра Ірванця, Двері – в Ірен Роздобудько, ГуляйТроя – в Галини Тарасюк).

Підтекст (від лат. textum – тканина, зв’язок, будова; букв. – те, що знаходиться під текстом) – це такий тип літературно-художнього образу, в якому конкретно-чуттєва даність предмета, який відтворено в тексті, характеризується спеціально прихованим натяком на іншу ідею або образ, про які прямо не йдеться, але читач розуміє зміст того, що від нього автор хоче приховати.

В основі підтексту лежить прагнення автора приховати певний зміст, але при цьому натякнути, що зображене в творі є самостійною картиною дійсності, в якій чогось недостає, і це щось може бути дешифроване, поставлене в певний соціально-політичний чи історичний контекст, зумовлене біографією письменника, спровоковане літературною чи навколо літературною ситуацією.