3.2. Специфіка літературно-художнього образу

Будь-який літературно-художній образ – це завжди віртуальна реальність, ілюзорний світ як складова частина художнього світу, створеного уявою письменника. Ця реальність постає в свідомості реципієнта лише в процесі читання твору.

Для образу завжди характерним є його жива конкретність, яка викликає у читача відповідні емоції, налаштовує його на співпереживання. Наприклад, жодне наукове дослідження про становище жінки-кріпачки в Україні не може викликати таке співчуття до її долі, як це зроблено в поезії Тараса Шевченка, скажімо, у вірші „Сон (На панщині пшеницю жала)”:

Образ жінки-матері в цьому творі примушує читача співпереживати з його героїнею, виховуючи ненависть до того суспільного ладу, який не цінує жінку як людину, продовжувача людського роду, хранительку родинного вогнища.

Другою прикметною особливістю літературно-художнього образу є його опосередкований характер. Автор в індивідуально-конкретному, неповторному відтворює загальне, закономірне, а значить – типове.

При цьому відтворюючи певний образ, письменник не повинен виписувати кожну деталь, що є його складовою, він розкриває лише окремі, але важливі його риси. Наприклад, змальовуючи портрет Толі, одного з героїв оповідання В. Винниченка „Федько-халамидник”, автор акцентує увагу читача лише на одній деталі – очах героя: „Це була дитина ніжна, делікатна, смирна. Він завжди виходив надвір трошки боязко, жмурився від сонця й соромливо посміхався своїми невинними синіми очима”. Ця деталь дозволяє В. Винниченку передати суттєву різницю між хлопцем із заможної родини Толиком й іншим героєм – розбишакою Федьком. У розв’язці оповідання автор знову ж таки через погляд Толика спробував розкрити його характер. У той час як несли труну з тілом Федька, „Толя тихенько виглядав із вікна... Йому було цікаво подивитись, як будуть ховати Федька-халамидника”.

Якщо автор буде змальовувати якийсь пейзаж, то він також не буде відтворювати всі деталі місцевості, оскільки зробити це практично неможливо, скоріше він зосередить увагу на тих характерних деталях, що дають змогу якомога точніше й зриміше відтворити її. Наприклад, повість А. Головка „Можу” починається з відображення пейзажу типового українського села початку ХХ століття: „Спереду з темряви щербато вищирилося село білими хатами. Як величезні сірі птахи на вигоні присіли вітряки. Легкі такі. Ось-ось, здавалося, замахають крилами й знімуться, полетять. Вгорі – зорі...”. Фактично, автор відтворює лише окремі деталі – білі хати, вітряки, порівнює їх з сірими птахами. Проте уже ці нечисленні деталі дозволяють уявити художній опис реальної сільської місцевості десь у центральній Україні. Читач отримує можливість не лише зримо побачити цю картину, але й відчути ті емоції, переживання, що супроводжували А. Головка в момент написання твору.

У наведених прикладах мова йде про те, що кожна деталь, чи то в портретній характеристиці, чи в описі природи, органічно вписується в художній задум автора, розкриваючи в індивідуальному загальні типові картини дійсності.

Фактично, мова йде про виразність і зображальність у створенні художнього образу. Виразність передбачає той ідейно-емоційний струмінь, яким автор наповнює художній образ. Зображальність – це те експресивно-почуттєве буття, яке набуває ознак художньої реальності під впливом суб’єктивного осмислення його автором у відповідності зі своїми світоглядними позиціями, життєвим досвідом, настроєм тощо.

Літературно-художній образ як своєрідна форма відтворення навколишнього світу суттєво різниться від поняттєвої форми відтворення дійсності, яку активно й продуктивно використовують учені. Будь-який літературно-художній образ завжди, крім об’єктивної складової події чи явища, що описується, несе в собі ще й суб’єктивний компонент, пов’язаний з авторським їх баченням. У науковому ж понятті завжди домінує спроба якомога далі відійти від суб’єктивності, передати подію чи явище абсолютно об’єктивно. На погляд О. Єременко, домінуючими ознаками художнього образу є „неповторність (спирається на особливості індивідуальності творця), узагальненість (походить зі способів пізнання й освоєння дійсності) і багатогранність (пов’язана з процесом сприйняття художнього образу)” [2, 44].