2.1.5. Художня література і журналістика

Художня література відображає навколишню дійсність в образній формі, творить нову художню реальність згідно з естетичними законами. Предметом уваги письменника завжди є людина, природа, суспільство, пропущені через його свідомість. На баченні письменником подій, постатей, їхній оцінці завжди відбиваються світоглядні позиції автора, його вік, освіта, професія і навіть настрій у момент творення.

Журналістика також відображає навколишню дійсність. І. Михайлин у цьому зв’язку зазначав: “Об’єктом журналістики є вся дійсність без будь-яких обмежень чи винятків, уточнень чи застережень. Немає такої сфери життя – у політиці, науці, культурі, побуті, – якої б не торкалося слово журналіста” [7, 30].

Однак при загальній концептуальній схожості підходів до освоєння дійсності письменником і журналістом між ними є суттєві розбіжності, які передусім торкаються різниці у їхніх функціях. Ми вже згадували, що художня література виконує в суспільстві цілу низку функцій, серед яких найважливішими є комунікаційна, пізнавальна, естетична, ігрова, виховна, оціночна, формування і розвитку літературної мови. Для журналістики характерними є інформаційна, аналітична, соціальна функції. Письменник завжди прагне якомога глибше передати власне, суб’єктивне бачення подій, про які він пише. Журналіст, навпаки, прагне якомога об’єктивніше відтворити зміст побаченого й почутого, дати об’єктивний аналіз процесів, що відбуваються в природі та суспільстві. Хоча в сфері публіцистики, особливо письменницької, функції письменника і журналіста мають точки дотику між собою.

До того ж, у ХХ столітті стали виразно проглядатися тенденції синтезу літератури й журналістики. Це видно, наприклад, в творах В. Розанова „Коли керівництво пішло”, „Смертне”, „Опалі листки”, де помітно поєднання літератури з журналістикою. В українській літературі подібні тенденції проглядають в творчості постмодерністів Ю. Андруховича („Південно-східна ревізія”), С. Жадана („Депеш Мод”) тощо.

2.2. Документалістика

Поряд з художньою літературою існує широке поле текстів, що лише частково належать до неї. У зарубіжному літературознавстві таку літературу називають non fiction (від англ. non – не; fiction – вигадка, вимисел, фікція). Передусім це мемуаристика, художня біографія та письменницька публіцистика. В основі мемуарної та біографічної літератури знаходиться суб’єктивне осмислення певних історичних подій чи життєвого шляху конкретно-історичної постаті, здійснене в художній формі за законами людської пам’яті із залученням справжніх документів свого часу, глибоким співвіднесенням духовного досвіду автора з внутрішнім світом героїв, соціальною й психологічною природою їхніх учинків. На погляд В. Здоровеги, „власне публіцистика – своєрідний вид літературної творчості з певними властивими їй особливостями і внутрішніми закономірностями” [4, 220]. Письменницька публіцистика „відрізняється посиленою увагою до використання розмаїтих художніх засобів, багатством жанрових форм, емоційним відтворенням дійсності, художністю типізації її прикметних явищ” [2, 17].

У новітньому літературному процесі питома вага творів документалістики значно зросла. Якщо в радянську добу „проблема точності документального свідчення неодмінно сприймалася як слідування певному канону”, а „ініціатива вільної інтерпретації викликала настороженість і часто була покараною”, то в наш час „в усіх сферах творчості канон уявляється чимось архаїчним, що нагадує чи то ідеологічний нагляд, чи то нормативну естетику” [8, 5 – 6]. Для авторів, що беруться за написання мемуарів чи художніх біографій, чи пробують публіцистично осягнути злободенні проблеми сучасності, важливим є, спираючись на реальні документи й факти, донести до читача власне бачення подій чи постатей, коли реальна основа знаходить художнє осмислення, а наукова складова проходить естетичну обробку.