2.1.3. Предмет художньої літератури

Літературна творчість – це спосіб пізнання навколишньої дійсності та її естетичного перетворення в словесній формі. Художня література завжди є естетично значущою. Її предметом є весь навколишній світ (космос, земля, природа, суспільство) і окрема людина в ньому. Навіть, якщо людини прямо не буде відтворено в тексті, як наприклад, у ліричному вірші Ліни Костенко “Осінній день…”:

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! – та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем.

Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.

Багдадський злодій літо вкрав, багдадський

злодій.

І плаче коник серед трав – нема мелодій,

а просто зображено шматочок осінньої згасаючої природи, як у наведеному вірші, то й тоді людина виразно присутня у творі, оскільки саме через її сприйняття прочитується пейзажний малюнок, створений уявою автора. І ніхто не скаже, що в названому творі людина відсутня.

Письменник може відтворити в художньому творі й світ речей, однак і в такому разі вони будуть нести відбиток людини, якій належали. Зокрема, у вірші “Балада про люльку” Б. Олійника козацька люлька, що належала отаману запорізького війська Підкові, є річчю, котра несе на собі відбиток її господаря.

І навіть тоді, коли предметом зображення в художньому творі постає тварина чи птах, це зображення завжди пропускається через людську свідомість. Прикладом можуть бути хрестоматійні образи меч-риби із повісті “Старий і море” Е. Хемінгуея, “Білий клик” Дж. Лондона, “Білий кінь Шептало” В. Дрозда чи цап Фабіан із “Лебединої зграї” В. Земляка. Цікавим у цьому плані є вірш І. Муратова “Качиний монолог”, де волею письменника авторською свідомістю наділена качка:

Потомились ми з моїм мисливцем,

Він уже без ніг, а я – без крил…

Як там каченята у домівці?

Чом таке безмов’я навдокіл?

Ми з моїм мисливцем не спочили

І на мить відтоді, як почув,

Як відчув мої безшумні крила

Й геть лечу, світ за очі лечу,

Виснажена летом-перелетом

(А услід, як вирок: не втече!),

Схована печальним очеретом

Від убивчих кроків і очей.

Весело йому в його мандрівці,

За останню мить чіпляюсь я…

Потомились ми з моїм мисливцем,

Тільки втома в кожного – своя.

Головний предмет художньої творчості – це людина, що посідає провідну позицію в світі, що її оточує. Зображення людини в різні періоди історичного розвитку літератури було неоднаковим. На ранніх етапах розвитку літератури, зокрема в античну добу центральними героями художніх творів були боги та напівбоги. Далі їм на зміну прийшли царі, високопоставлені чиновники, полководці. На другому плані з’явилися їхні піддані. Пізніше, в новий час, головними героями стали дворяни, духовенство, у ХІХ столітті – буржуа, різночинці, селяни та робітники. У новітній літературі представлені різні соціальні прошарки суспільства – від високопосадовців до декласованих елементів. По суті, новітня література відтворює той соціальний розклад населення, який наявний у суспільстві.

Це зумовлено тим, що на ранніх етапах розвитку літератури увагу письменників привертали особистості, чий соціальний статус був високим, проте ближче до нашого часу – це вже не відігравало такого великого значення. Людина стала привертати увагу митця передусім як особистість, що об’єднує довкола себе художній світ твору. Вона стала виступати як об’єкт, суб’єкт і адресат письменницької думки.