2.1.2. Художня література та інші види мистецтв

Дуже часто в науковій, суспільно-політичній літературі, журналістських текстах можна зустріти словосполучення “література та мистецтво”. З наукової точки зору воно не зовсім коректне й точне, оскільки література є невід’ємною частиною мистецтва, поруч з музикою, живописом, архітектурою, скульптурою, театром, новітніми видами мистецтва – кіно, телебаченням, радіо та ін. До того ж, література завжди взаємодіяла з ними, доповнюючи, розширяючи їхні можливості, збагачуючи їх. Інші види мистецтва також впливали на розвиток літератури, хоча цей вплив у різні історичні періоди був неоднозначним. Кожний вид мистецтва – література, живопис, музика, скульптура – живе за власними законами. Кожен із видів мистецтва в окремі епохи то висувався на передній план її розвитку, то поступався місцем іншому. Зокрема, в добу античної цивілізації провідним видом мистецтва була скульптура. Для середньовіччя характерним є злет архітектури. Доба Ренесансу виводить на перший план малярське мистецтво. У часи класицизму та Просвітництва домінує театр. На рубежі ХVІІІ – ХІХ століть перевага надавалась музиці. І лише в ХІХ столітті приходить пора літератури. У ХХ столітті провідну роль відіграє кінематограф, який під кінець століття поступово витісняється телебаченням. Початок ХХІ століття свідчить, що поширення Інтернету, новітніх комп’ютерних технологій дали поштовх до появи нових лідерів у царині мистецтва. Хоча література й послабила свої позиції останнім часом, однак повністю витіснити її з системи мистецтва не вдалося. Проте уже сьогодні помітно, що маючи чимало переваг перед іншими його видами, вона часто програє окремим з них через умовність її словесних образів, їх нематеріальність, потребу щоразу звертатися до певної національної мови, що ускладнює сприйняття твору читачем, який не знає її, у той час як музика, скульптура, живопис, танець цього не потребують, бо їхня мова зрозуміла людям будь-якої національності. Проте література живе за власними законами.

Протягом багатьох століть учені прагнули звести різні види мистецтв до єдиної системи, що здійснити було вкрай нелегко. Адже на початковій стадії всі вони були синкретичними, існували в неподільній єдності, а згодом в античну добу почали поступово виокремлюватися, набувати відмінних рис. Будь-який митець своєю уявою творить нове життя, що нагадує справжнє, за допомогою барв, фарб, будівельних матеріалів, звуків, жестів і, звичайно, слова. Кожен з відомих видів мистецтва має власні виражальні можливості: для художника – це лінії, барви, для музики – звуки, для танцю та пантоміми – рухи людського тіла. Література сповна використовує можливості слова, використовуючи естетичні категорії та прийоми.

Існує декілька класифікацій мистецтва, які належать Г.–Е. Лессінгу, Г. В. Ф. Гегелю, Ф. В. Шеллінгу, В. В. Кожинову та ін. Згідно з однією із таких класифікацій, всі види мистецтва поділяються на дві великі групи. Перша група – це зображувальні мистецтва, до яких належить і література (а також живопис і скульптура). Тут можливо відтворити одиничні явища: людину, події, речі, настрої. Інакше цю групу мистецтв називають ще предметною. Інша, протилежна група мистецтва, називається експресивною, непредметною. До неї відносять музику, танці, архітектуру. Ці мистецтва відтворюють переживання опосередковано, без конкретних зв’язків з певними предметами, подіями чи фактами.

Більш прийнятною класифікацією є така: усі наявні види мистецтва поділяють на три типи (просторові, часові, синтетичні).

До першого типу – просторових видів мистецтва – зараховують скульптуру, архітектуру, живопис. Підставою до віднесення до просторових видів мистецтв є той факт, що об’єкти зображення в названих видах постають розміщеними непорушно в просторі. Так, наприклад, пам’ятник Богданові Хмельницькому на Софіївському майдані в Києві є статичним, тобто непорушним. І тільки поза вершника, здибленість коня створюють ілюзію руху (а не сам рух). Таким же статичним постає й шедевр давньоруських зодчих Софіївський собор на згаданому майдані.

До другого типу – часових видів мистецтва – належать музика, танці, пантоміма. Назву свою вони дістали від того, що подають свій об’єкт у невпинному русі, динаміці, що має свій початок і завершення. Так, наприклад, виконуючи український народний танець “Гопак”, танцюристи послідовно змінюють положення свого тіла в просторі, внаслідок цього створюється певна часова послідовність рухів, яку сприймає глядач.

Третій тип – синтетичні види мистецтва – це театр, кінематограф, телебачення. Вони вбирають у себе й відтворюють цілісно часові та просторові характеристики, все те, що притаманне окремо просторовим і часовим видам. Сюди ж слід віднести й літературу, зокрема художні, журналістські тексти, публіцистику. Свого часу ще Г. Е. Лессінг в науковому трактаті “Лаокоон, або про Межі живопису та поезії”, розмежовуючи поезію, з одного боку, та скульптуру й живопис, з іншого, надавав перевагу поезії, оскільки саме вона здатна відтворити будь-яке явище дійсності в просторі та часі, чого не може зробити художник або скульптор, з огляду на статичність їхніх видів мистецтв. Поет же здатен творити своїх героїв у певній динаміці, змінах і розвитку, нічого мертвого, застиглого, нерухомого в літературних творах не повинно бути.

Синтетична природа літератури дає можливість їй залучати досягнення інших видів мистецтва, використовувати просторові й часові їх здатності, пластику, колористику, мелодійність тощо. Матеріальним носієм образності в літературі як виді мистецтва є слово, саме тому часто літературу називають словесним мистецтвом.

Література існує в двох формах. По-перше, як тексти, що призначені для читання. По-друге, тексти, що є складовими частинами інших синтетичних видів мистецтв. Уже в античну добу драматичний рід літератури став складовою театрального мистецтва. Поставлені на сценах давньогрецьких і римських театрів трагедії та комедії були засобом виховання громадян, виконували ідеологічну функцію в суспільстві. Ліричні твори міцно пов’язані з музичним мистецтвом. Пісні, романси охоче виконуються співаками. Епічні тексти стають основою сценаріїв кіно- та телевізійних фільмів. Журналістські тексти останнім часом використовуються не тільки на шпальтах газет, а стали складовою частиною сайтів у Інтернеті, широко використовуються на радіо та телебаченні.

Автори третьої класифікації відштовхуються від поділу Гегелем різних видів мистецтва на дві групи: виконавчі та невиконавчі види. До першої групи – виконавчі види мистецтва – належать музика, танці, акторське мистецтво. До другої групи – невиконавчі види мистецтва – скульптура, живопис, графіка. На погляд В. Кожинова, словесне мистецтво – література, належачи до виконавчих видів, – посідає своєрідне місце: різні її роди належать або до зображувального, або до виражального мистецтва. Зокрема, епос та драма – це зображувальні мистецтва. Лірика – виражальне. Справді, в епосі (епопея, роман, повість, новела, оповідання) домінує зображувальність. Це ж саме помітно й у різних жанрах драми (комедія, трагедія, власне драма, водевіль). Для лірики навпаки більшою мірою притаманна експресія, настроєвість, загострена емоційність. Хоча твори одного роду мистецтва, у даному випадку – літератури, варто аналізувати в межах однієї групи, виходячи з тих параметрів, що дозволяють їх об’єднувати в її межах. З огляду на це літературні твори тяжіють до зображувальності. Це дає підставу вважати її виконавчим видом мистецтва.

Російський культуролог І. Кондаков вважає художню літературу „найідеологічнішим із мистецтв”, оскільки вона „володіє набагато більшими можливостями при передачі різноманітних ідей і теоретичних концепцій (філософських, релігійних, моральних, політичних, соціальних і конкретно-наукових) – у порівнянні із зображувальним, музичним чи пластичним мистецтвами” [6, 10].