О.А. ГАЛИЧ

Вступ до літературознавства

Підручник для студентів філологічних та журналістських спеціальностей

Львів

2016

УДК 82.09(075.8)

ББК 83.Оя73

Г15

Галич О.А. Вступ до літературознавства: Підручник для студ. вищ. навч. закл. / Олександр Андрійович Галич. – Львів: 2016. – ????с.

У підручнику висвітлюються найвиразніші явища літературного процесу з урахуванням найновітніших досягнень наукової думки. Розглядаються проблеми специфіки художньої літератури, будови твору, подається класифікація літературних родів і жанрів, представлено напрями, течії, школи в світовому літературознавстві. Автор приділяє увагу проблемам віршування, аналізу та інтерпретації літературно-художнього тексту.

Для студентів, аспірантів, викладачів вищих навчальних закладів філологічних і журналістських спеціальностей.

Рецензенти:

Доктор філологічних наук, професор С. І. Ковпік (Криворізький національний університет)

Доктор філологічних наук, професор В. М. Назарець (Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка Степана Дем’янчука)

ISBN О.А. Галич

Розділ 1. Літературознавство – одна з двох філологічних дисциплін. Його структура

Літературознавство та мовознавство

Літературознавство та інші наукові дисципліни

Основні літературознавчі дисципліни

Допоміжні літературознавчі дисципліни

Завдання курсу „Вступ до літературознавства”

1.1. Літературознавство та лінгвістика

Гуманітарна галузь знань – філологія (давньогр. phileo – люблю, logos – слово, вчення) складається з двох наукових дисциплін – літературознавства й мовознавства. Термін літературознавство є калькою з нім. Literaturwissensсhaft. Літературознавство і мовознавство, або лінгвістику (від лат. lingva – мова) об’єднує спільна спрямованість на вивчення словесності. Однак завдання в них різні. Якщо лінгвістика досліджує мову, її функції, універсальні характеристики, структуру та історичний розвиток, то літературознавство вивчає художню літературу різних народів, виявляє закономірності її розвитку.

Обидві філологічні дисципліни постійно взаємодіють; художня література служить одним із джерел для лінгвістичних спостережень над мовою окремих народів; літературознавство допомагає мовознавству зрозуміти змістову специфіку художньої творчості, пояснити її лінгвістичні особливості. Адже вивчаючи літературу того чи іншого народу, вчені не можуть обійтися без знання мов та їх історії. В цьому літературознавцям активно допомагають лінгвісти. До того ж, на ранніх етапах розвитку людства література побутувала лише в усній формі, а згодом на певному щаблі суспіль­ного розвитку народ створював власну писемність, що давало змогу розвиватися літературі на основі певної системи літер, об’єднаних у алфавіт, чи умовних позначок, що синтезують цілі поняття чи уявлення й називаються ієрогліфами. Слово “література” походить від латинського littera – буква. М. Грушевський зазначав, що цей тер­мін вперше вжив Цицерон “в значенні літературної, властиво граматичної освіти, знання” [6, 1, 42]. Пізніше, на думку цього видатного українського вченого, термін набрав “значення суми писаних пам’яток: всього написаного, що дісталось від певного часу чи певного народу, чи певної категорії словесної творчості (“література математична”, “література драматична” і т.д.) [6, 1, 42].

До відкриття книгодрукування німецьким винахідником Йоганном Гутенбергом (1440), запровадження книгодрукування в Україні Іваном Федоровим, література існувала в манускриптах (лат. manus – рука, skribo – пишу), або рукописах. Переписування книг було справою надзвичайно тяжкою, довготривалою і досить дорогою. Твори існували в обмеженій кількості примірників, часто переписаних з інших джерел, а не першооснови. Нерідко зв’язок текстів з оригіналом був досить умовним, кожен із переписувачів вільно поводився з твором, правлячи його, дописуючи фрагменти від себе чи скорочуючи текст. Автор на списках не вказувався, а його ім’я поступово втрачалося. Внаслідок цього через багато віків авторство тексту встановити практично неможливо. Про це свідчать спроби з’ясування автора таких помітних творів доби Київської Русі як “Слово о полку Ігоревім” чи “Слово о погибелі Руської землі”.

Все це значно ускладнює наукове вивчення давніх книг. І тут на допомогу знавцю літератури приходить лінгвіст, даючи певні знання з історії мов, якими написані книги, розкодовуючи знакові системи минулого. Особливо плідною є взаємодія літературознавців і мовознавців при вивченні класичної літератури античних часів. Адже грецька і латинська мови набагато століть раніше, ніж українська або інші новоєвропейські мови, досягли досконалості в розвитку лексичної, граматичної та синтаксичної систем, і цими мовами ще до нашої ери виникли могутні античні літератури, відлуння яких досі відчувається практично в усіх сучасних мовах і літературах. Такими є, наприклад, велика кількість літературознавчих і мовознавчих термінів (строфа – від грець­кого strophe – поворот, зміна; комедія – від грецького komos – весела процесія у супроводі музики, співів і танців та oda – пісня; версифікація – від лат. versus –  вірш і fasio – роблю; інтерпретація – від лат. interpretasio – роз’яснювати, перекладати).

Вивчаючи сучасні літератури, треба також спиратися на дані мовознавчої науки. Адже і в новоєвропейських мовах відбувається процес еволюційних змін у лексиці, граматиці та синтаксисі. Окремі слова старіють і переходять до розряду архаїзмів та історизмів, з’являються нові – неологізми, чи нові значення або відтінки значень відомих слів; поступово міняється граматичний і синтаксичний лад. Письменники постійно використовують місцеві та соціальні діалекти, що значно відрізняються від літературної мови певного періоду.

Творчий процес – справа надзвичайно складна. Бувають випадки, коли над окремими творами письменник працює тривалий час, постійно вносячи поправки й доповнення, у тому числі й лексичного, морфологічного чи синтаксичного плану, інколи створюючи нову редакцію тексту. Відомо, наприклад, що повість Петра Панча “Голубі ешелони” має дві авторські редакції, суттєвою правкою позначені романи Олеся Гончара, зокрема “Прапороносці” правилися при кожному новому прижиттєвому виданні. Є різночитання, пов’язані з втручанням цензури, у віршах В. Симоненка. По-різному звучать вірші В. Стуса в закордонному виданні “Палімсестів” і у вітчизняному, що з’явилося пізніше. Все це вимагає обопільної співпраці літературознавців і лінгвістів.

„Сьогодні ніхто не може заперечити очевидного паралелізму між розвитком лінгвістичних та літературних теорій ХХ сторіччя” [8, 52], – зазначала­ М. Зубрицька. Адже впродовж всього минулого століття літературознавці постійно відштовхувалися від найновіших лінгвістичних здобутків. Особливо це помітно при вивченні поетичної мови.

Для чого потрібне літературознавство? Літературознавець повинен побудувати свою працю так, щоб піднестися над Сковородою, Шевченком, Франком, Лесею Українкою, і побачити в їхній творчості своєрідні художні неповторні світи. Може виникнути питання, що для того, щоб оглянути ці світи, літературознавець має стати такою ж величиною, як Сковорода, Шевченко, Франко чи Леся Українка. Однак, це не завжди можливо, хоча певні переваги сучасний науковець перед класиками має, адже за його плечима лежить понад двохсотлітній чи столітній історичний досвід, що включає в себе масу знань про Сковороду чи Лесю Українку, накопичений за десятиліття копіткої праці над текстами, першоджерелами тощо.

“Літературознавство, – писав Ю. Борєв, – не замінюючи літературу, не володіючи здатністю ретранс­лювати естетичну насолоду, здатне: 1) дати відносно нове прочитання змісту твору (історично обмежене характером метапозиції і зумовлене в своїй повноті історич­ним, груповим і особистим досвідом реципієнта і його методологією аналізу); 2) дати ієрархічно ціннісну оцінку твору; 3) дати історичну картину розвитку художнього процесу” [1, 26].

Літературознавець при цьому намагається розв’язати цілу низку завдань: “1) інформативне збагачення реципієнта; 2) вироблення ним ціннісних орієнтацій по від­но­шенню до літературних творів і можливість визначен­ня естетичного рангу твору; 3) допомога в орієнтації в літературному просторі, вироблення уявлень про худож­ній процес, його ланцюги, його художню своєрідність і ціннісний статус творів, що є ланцюгами літературного процесу; 4) простеження розвитку художньо-концепту­аль­них ідей в художній культурі людства” [1, 26].