8. Генезис та еволюція консерватизму. Неоконсерватизм.

     У розвитку світового політичного процесу помітне місце посідає консерватизм. Це слово походити від французького conservatisme (лати.Conservare), що означає "зберігати", "охороняти'.

Консерватизм - суспільно-політична течія, що характеризується прихильністю до усталених суспільних порядків, соціальної та політичної стабільності, ревним ставленням до традицій і звичаїв, системи духовних і політичних цінностей, раціональністю, стриманістю в здійсненні чисельних соціальних змін, протистоянням поспішним рішенням й радикальним перебудовам, утвердженням поступового розвитку, щоб майбутнє не знищувало минулого.

Ідеологія консерватизму розглядається як один із структурних найважливіших компонентів сучасних політичних ідеологій. Носіями ідеології консерватизму є соціальні групи, шари і класи, зацікавлені в збереженні традиційних суспільних порядків або в їхньому відновленні./ У структурі консерватизму виділяються два ідейних шари. Один орієнтується на підтримку усталеності суспільної структури в її незмінної форми; іншою - на усунення протидіючих політичних сил і тенденцій і відновлення, відтворення колишньої. Різні напрямки і форми консерватизму виявляють загальні характерні риси. До них відносяться: визнання існування   морально-релігійного   порядку   і   недосконалість людської природи; переконання в природженій нерівності людей і в обмежених  можливостях  людського  розуму;  твердження про необхідність жорсткої соціальної і класової ієрархії і переваги устояних суспільних структур і інститутів. Політична ідеологія консерватизму в деякому змісті носить вторинний характер, оскільки похідна від інших ідеологічних форм.

Консерватизм як політична течія не є незмінним. Щоразу, коли країни Заходу перебудовували свої економічні і суспільні відносини, оновлювали виробничу технологію, відроджувалися здавалося б давно забуті духовні цінності та ідеї. Завжди існували суспільні верстви, класи, які дбали про збереження попередніх порядків, забезпечували їм багатство, владу і привілеї. Водночас консерватизмнадавав розвиткові суспільства певної сталості, виконуючи роль гальма на крутихповоротах історії. Самі прогресивні тенденції суспільного розвитку виростали з минулого ї вимагали його підтримки.

Неоконсерватизм

Неоконсерватизм є реакцією з боку ліберальних технократів і власників на появу альтернативних пізньому капіталізму ідеологій лівого і правого напрямку. Однак ця реакція могла бути дійовою лише за умови, якщо одночасно здійснювався синтез ліберально-технократичним ідей та концепцій, що висувались "альтернативі стами*. Неоконсерваторам вдалося здійснити такий синтез. Американські неоконсерватори мали рацію, коли зазначали, що неоконсерватор — це ліберал, що визначає значення традицій та соціокультурних факторів суспільного розвитку. Звідси виникає своєрідне сполучення в неоконсерватизмі ліберально-технократичної прихильності прогресу, свободі, традиційним цінностям (сім'ї, культурі, порядку, почуттю обов'язку) .

Успіх неоконсерваторів багато в чому пов'язаний з усвідомленням ними необхіднос ті соціально-економічних і політичних змін у суспільстві, які викликані технологічною революцією та суперечностями сучасної цивілізації .

   Знання сутності і рис консерватизму дозволяє зрозуміти європейський і світовий політичні процеси, дає уявлення про міжнародний ) політичний досвід, місце в ньому вітчизняної політичної ситуації та  необхідність структурних змін у ній.

У сучасній політичній реальності в Україні консерватизм наявний лише як позиція. Консерватизм як реальність тільки формується Свідченням цього е заяви про створення консервативної партії, розробка її програмних цілей, формування політичних національних орієнтацій.

     Знаннясутностіірисконсерватизмудозволяєзрозумітиєвропейськийісвітовийполітичніпроцеси, даєуявленняпроміжнароднийполітичнийдосвід, місцевньомувітчизняноїполітичноїситуаціїта  необхідністьструктурнихзмінуній.

Консерватизм у житті й політиці е необхідним моментом на шляху становлення демократії.

9. Теорія суспільного договору - ідеалістичне вчення про виникнення держави і права в результаті свідомо укладеного між людьми договору. З точки зору прихильників цієї теорії, суспільству і державі передує повна анархія і «війна всіх проти всіх» або, за деякими поглядам, ідилічна свобода. Спільною рисою «природного стану», в якому довгий час нібито перебували люди, є необмежена особиста свобода. Нею люди свідомо вирішили поступитися на користь держави для забезпечення своєї безпеки, приватної власності та інших особистих прав. Перші уявлення про договірний походження держави виникли вже в давнину. Розгорнуту форму теорія суспільного договору одержала в 17-18 ст. (Гоббс, Локк, Руссо та ін) у зв'язку з боротьбою буржуазії проти феодалізму і абсолютної монархії.Своє політичне навчання Т.Гоббс виклав у філософській праці «Філософські основи вчення про громадянина» і трактаті «Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської».Т.Гоббс був сучасником англійської буржуазної революції та захисником монархії. У своїй головній праці «Левіафан» він розкриває свою концепцію влади і держави. Гоббс проводить аналогію між політичними реаліями та функціонуванням людського організму: верховна влада — душа держави, посадові особи — суглоби, нерви — це нагороди й покарання, справед-ливість і закони — це розум і воля, громадянський мир — здоров’я, непо-кора — хвороба, громадянська війна — смерть держави. Людина як біологічна істота — природне тіло, держава — твір мистецтва. Сама держава була створена за суспільним договором. Дещо іншу позицію займав Д.Локк, який виражав потреби більш зрілого буржуазного суспільства. Він автор твору «Нарис про людський ро-зум». Для ефективного функціонування держави Д.Локк пропонує систему стримувань і противаг — поділ влади на законодавчу, виконавчу й федера-тивну (союзну). Законодавча влада має бути у парламента, виконавча — належати суду й армії, а федеративна влада, що відає відносинами з іншими державами, — в руках короля. Величезне вплив на розвиток філософської та політичної думки в Європі надав Жан-Жак Руссо (1712-1778). В області суспільного устрою він був противником гноблення людини людиною, суспільної нерівності.

Ж.-Ж. Руссо ділить всю історію людства на два великі етапи. Перший з них він називає, слідом за Т. Гоббсом, «природним станом», другий етап - «Громадянським суспільством», заснованим на суспільному договорі. У міру переходу від первісного рівності в природному стані до сучасного громадянському суспільству все більш посилювалося нерівність людей. Свій трактат «Про суспільному договорі »Ж.-Ж. Руссо починає словами: «Людина народжена вільною, а між тим скрізь він в оковах».

Ж.-Ж. Руссо намагався знайти практичні засоби для знищення нерівності між людьми, таку їх асоціацію, яка б захищала усією силою суспільства кожну особистість, охороняла б майно кожного громадянина і давала б можливість кожній людині, об'єднаному у своїй діяльності з іншими людьми, коритися тільки самому собі і залишатися вільним, яким він був у природному стані. У цьому сенсі Ж.-Ж. Руссо боровся за демократичний суспільний устрій, за свободу і рівність. Численні наступні виступи соціологів та істориків на тему демократії в значній мірі спиралися на твори Ж.-Ж. Руссо, на його ідею розумного перевлаштування суспільства. Ж.-Ж. Руссо боровся з релігією і церквою, але одночасно обожнював людський розум, визнавав його В«вищою істотою».