29. Людина в системі політичних відносин. Особистість як суб’єкт і об’єкт політики

Активна участь людини в політиці й державному управлінні має важливе і принципове значення. Залучення населення до здійснення політико-владних функцій виступає важливим засобом легітимації політики й влади. А також через активну участь особистості в політичному житті суспільства створюються умови для більш повного розкриття всіх потенцій людини, для її творчого самовираження, що, у свою чергу, складає необхідну передумову для більш ефективного вирішення інших суспільних завдань.

Суб´єкт політики - це носій політичних інтересів та політичної активності, який має статус учасника, діючої сторони політичного процесу і який здатний творити політику та ініціювати істотні зміни в політичних відносинах. Під творенням політики розуміють постійну й певною мірою самостійну участь того чи іншого суб´єкта політики в політичному житті відповідно до власних і суспільних інтересів, вплив на поведінку та стан інших суб´єктів. Стосовно здатності творити політику використовується поняття "політичної суб´єктності".

Об´єкт політики - це ті елементи політичного життя, а також суспільні явища, на які спрямовані діяльність і вплив суб´єктів політики. За будь-яких умов людина завжди виступає об´єктом політичного життя. На неї повсякденний вплив справляють політичні інститути (зокрема держава, політичні партії), політичні лідери, політичні еліти, навіть за умов, коли вона це не усвідомлює.

Якщо об´єктом політики людина є завжди, то активним, діючим суб´єктом у політичному просторі вона може стати за певних умов.

Говорячи про особистість як суб´єкта політики, на увазі відносно самостійного, активного учасника суспільно-політичного життя, який володіє свободою волі, діє розумно й усвідомлено, наділений як загальнолюдськими, так і унікальними у своєму роді рисами, зокрема цілісністю, активністю, цілеспрямованістю тощо.

Основними ознаками політичної суб´єктності є: здатність і можливість прийняття політичних і державно-управлінських рішень; наявність засобів і можливостей їх реалізувати; практична участь у політичній діяльності чи державному управлінні; відповідальність за наслідки прийнятих політичних і державно-управлінських рішень.

30. Політичні конфлікти. Сутність, етапи, шляхи її урегулювання

Політичний конфлікт — зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб'єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані насамперед із боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами розвитку суспільства.

Найбільший внесок у теорії зробили Аристотель, Т. Гоббс, H. Maкіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, М. Вебер. Так, Т. Гоббс значне місце в утворенні держави відводив конфліктному чинникові, а природний стан суспільства уявляв як «війну всіх проти всіх». При цьому Гоббс вказував на три основні причини конфлікту: суперництво, недовіру, жадобу слави.

Пропонують виокремлювати такі етапи: 1) потенційного конфлікту (наявність конфліктної ситуації); 2) переходу потенційного конфлікту в реальний (усвідомлення зазіхання на власні інтереси); 3) конфліктних дій; 4) розв'язання конфлікту.

Конфліктна ситуація не завжди переростає в конфлікт, але за початком конфлікту наступає його ескалація (англ, eskalation — поступове розширення, підсилення) до кульмінаційних точок, а потім — спад і завершення. Конфліктові притаманна багатомірність, оскільки завершення одного конфлікту може спричинити інший, до того ж в іншій сфері. Часто після завершення конфлікту виникає ще один етап — постконфліктний синдром, який характеризується напруженням у відносинах сторін, які щойно конфліктували. У разі загострення він може започаткувати новий конфлікт. Завершення конфлікту може бути класифіковане за ступенем розв'язання — як повне або часткове вирішення, та за характером наслідків — як успіх, компроміс, вихід з компромісу, поразка.

ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ.

Перший шлях – політичне маневрування – охоплює широкий спектр заходів щодо забезпечення перетворення різних інтересів на стійкий політичний альянс. Наприклад, декларується мета, що відповідає інтересам більшості членів суспільства, і засоби, за допомогою яких її буде досягнуто. При цьому виграють час для застосування інших засобів стабілізації. Або ж не досягнувши проголошених цілей, керівництво держави, залишаючись при владі, відправляє у відставку кабінет міністрів.

Другий шлях –політичне маніпулювання, тобто цілеспрямований вплив на суспільну свідомість, передусім через канали масової комунікації. Як правило, засоби масової інформації зосереджено переважно в руках панівних у суспільстві політичних сил. Істотну роль засоби масової інформації відіграють у здійсненні такого способу попередження конфліктів, як “створення образу ворога”.

Третій шлях – послаблення опозиції.  Політичне керівництво прагне послабити її дії, використовуючи такі засоби як упереджувальна ініціатива в заходах, які мала на меті здійснити опозиція, викриття корисливої мети членів опозиції, нейтралізація лідерів опозиції та ін.

Четвертий шлях – силовий тиск, який може мати різні форми: від встановлення відкритої диктатури, до застосування опосередкованих методів тиску. При цьому влада дотримується таких норм права, як оголошення надзвичайного стану, репресії, заборона опозиційних партій тощо. Якщо силовий тиск не виходить за розумні межі, він сприймається без зайвого опору.

Конфлікт можна вважати врегульованим, якщо: рішення приймається всіма його учасниками; немає потреби у підтримці умов угоди третьою стороною; угода сприймається всіма учасниками відповідно до їхніх особистих систем оцінок як чесна і справедлива; рішення не є “компромісним”, оскільки сторони не задовольнилися лише частковою реалізацією своїх цілей; угода встановлює нові, позитивні відносини між його учасниками; учасники добровільно, без будь-якого тиску приймають умови угоди.