52. Організація фінансування інноваційної діяльності

Інноваційна діяльність підприємства, як правило, здійснюється на основі розроблених програм чи проектів. Інноваційна програма допускає участь у її реалізації різних юридичних і фізичних осіб, у тому числі іноземних, а також держави і міжнародних організацій.

Однією з основних проблем роботи з інноваційною програмою є її фінансування.

Усі головні напрямки інноваційного розвитку повинні знаходити своє відображення в фінансовій стратегії підприємства, яку слід розглядати як стратегію забезпечення ресурсної бази для реалізації інноваційного розвитку.

Розробку стратегії фінансування інновацій необхідно виконувати поетапно:

– конкретизація стратегічних цілей залежно від варіантів інноваційного розвитку на базі існуючих і перспективних ринкових можливостей;

– аналіз існуючих джерел і механізмів фінансування, особливостей державної і регіональної інноваційної політики;

– формування оптимальної структури фінансових ресурсів (включаючи джерела і механізми фінансування);

– деталізація фінансової стратегії за джерелами фінансування, напрямками фінансування тощо;

– оцінка розробленої стратегії з погляду відповідності зовнішнім і внутрішнім умовам реалізації;

– контроль за реалізацією;

– аналіз реалізації розробленої фінансової стратегії.

Фінансування інноваційної діяльності може здійснюватись такими способами:

1) самофінансування, тобто використання як джерел фінансування власних коштів інвестора (із коштів бюджету і позабюджетних фондів – для держави, із власних коштів – для організації);

2) використання позикових і залучених коштів.

Основними елементами фінансового забезпечення економічного розвитку інноваційного типу мають бути:

– розгортання фінансового сектора (зростання активів фінансових інститутів та посилення конкуренції між ними за заощадження і зниження вартості залучення коштів);

– створення інституційних умов (податкового та трудового законодавства) для нагромадження масових заощаджень населення як безальтернативного джерела фінансування;

– переважно соціальна орієнтація державних витрат, державні інвестиції у сфери науки, освіти, медицини, культури;

– кардинальний перегляд податкової політики і зміщення акцентів з підтримки виробників на підтримку споживачів, що сприятиме більш рівномірному розподілу заощаджень;

– запровадження змішаних механізмів акумуляції коштів з метою фінансування стратегічно важливих проектів з участю держави і фінансових інститутів.

Розвинені країни черпають фінансові ресурси для інноваційної діяльності як з державних, так і приватних джерел: для більшості країн Західної Європи і США характерний рівний розподіл фінансових ресурсів для НДДКР між державним і приватним капіталом.

Принципи організації фінансування інноваційних процесів мають бути орієнтовані на множинність джерел фінансування, на гнучкість і динамічність окремих елементів системи і припускати швидке і ефективне впровадження інновацій з їх подальшою комерціалізацією, що забезпечує зростання фінансової віддачі від інноваційної діяльності. Для цього необхідно витримати дві головні умови: активізувати державну інноваційну, науково-технічну політику і готовність підприємців перейти до активного інноваційного розвитку.

Сучасна концепція формування фінансового механізму забезпечення інноваційного розвитку характеризується:

- по-перше, цільовою орієнтацією на поєднання прямого держбюджетного фінансування інноваційних програм і проектів з фінансовою підтримкою окремих наукових організацій;

- по-друге, множинністю джерел фінансування, коли разом із бюджетними асигнуваннями використовуються позабюджетні джерела, зокрема, засоби промислово-фінансових груп, комерційних банків, об'єднань, організацій, інших суб'єктів господарювання.

Cистема фінансування, як складова частина інноваційної політики, повинна забезпечити рішення наступних завдань:

1) забезпечення необхідних умов для швидкого та ефективного впровадження технологічних новацій в усіх видах економічної діяльності держави, удосконалення виробництва і структурно-технологічної перебудови;

2) збереження і розвиток стратегічного науково-технологічного потенціалу в пріоритетних напрямах розвитку;

3) створення необхідних соціально-економічних умов для збереження потенціалу наукових і технічних кадрів і таким чином недопущення еміграції висококваліфікованих спеціалістів науки і техніки за межі країни.