49. Класифікація та загальна характеристика протипухлинних засобів.

Перші великі успіхи в області сучасної хіміотерапії онкологічних захворювань були досягнуті у 40-х роках, коли під час Другої світової війни почали детально ви­ вчати вилив на організм бойових отруйних речовин азотистого іприту. Ще раніше (у 1919 р.) стало відомо, що азотистий іприт викликає лейкопенію і аплазію кістково­ го мозку. Подальші дослідження показали, що азотистий іприт проявляє специфічну цитотоксичну дію на лімфоїдпі тканини і володіє протипухлинною активністю при лімфосаркомі у мишей. У 1912 р були розпочаті клінічні випробування трихлорегн- ламіну (азотистий іприт), що поклало початок ері сучасної хіміотерапії пухлин.

Фармакотерапія пухлинної патології, поряд з променевою терапією та хірур­ гією, є найважливішою складовою у боротьбі з онкологічними захворюваннями. За останні роки вона збагатилась численними новими препаратами, що збільшують її ефективність та безпечність. Всі протипухлинні препарати поділяють на ряд груп залежно від їх хімічної структури, механізму дії, джерел отримання.

Найбільш типові побічні реакції протипухлинних засобів:

• пригнічення кровотворної функції кісткового мозку (лейкопенія, тромбоци­ топенія);

• порушення функції статевих залоз (аменорея, еректильна дисфункція);

• диспепсичні явища;

• нудота, блювання, втрата апетиту;

• випадіння волосся (алопеція);

• імунодепреспвна, мутагенна і тератогенна дії. Найбільш типові протипоказання:

• гострі інфекційні захворювання; • зниження функції печінки та нирок; • пригнічення кровотворення; • вагітність, лактація.

Заходи щодо попередження токсичної дії протипухлинних засобів: • знизити дозу препарату; • відмінити препарат; • у тяжких випадках -- обмінне переливання крові;

• призначити стимулятори кровотворення, вітаміни, імуностпмуляторп. Вибірковою дією на пухлинні клітини хіміопрепарати не володіють, оскільки

вони впливають на проліферуючі клітини будь-яких тканин та органів. М еханізм протипухлинної дії різних препаратів реалізується різними шляхами. Однак найчастіше в основі механізму протипухлинної дії багатьох засобів лежить порушення синтезу нуклеїнових кислот, що призводить до пригнічення ділення та

загибелі пухлинних клітин. Чутливість пухлини до хіміопрепаратів різна. При деяких новоутвореннях хіміоте­

рапія забезпечує повне виліковування хворого. Такими високочутливими пухлинами є хоріонепітеліома матки, гострий лімфобластний лейкоз у дітей, лімфогранулематоз. Позитивний клінічний ефект вдається отримати при раку яєчників, тіла матки, молочної та передміхурової залоз, гемобластозах, деяких кісткових пухлинах. Низь­ кою чутливістю до хіміотерапевтичних засобів володіє рак печінки, підшлункової

залози, нирок, стравоходу, легень. В основі комбінованої хіміотерапії пухлин лежить принцип використання одно­

часно кількох препаратів з різною хімічною будовою і механізмом дії. Це дає змогу підвищити протипухлинну активність комбінованих препаратів і зменшити їх не­ сприятливий вплив на організм хворого.

Сучасні протпбластомні засоби відрізняються не тільки за хімічною будовою і механізмом дії, а п за спектром протипухлинної активності, ступенем і характером побічної дії. В основу існуючої класифікації протипухлинних засобів покладено їх хімічну будову і механізм дії.

Класифікація протипухлинних засобів I. Синтетичні засоби:

1. Алкілуючі засоби: 1.1. Похідні хлоретиламіну (допан, лофенал, сарколізин, цнклофосфан). 1.2. Похідні етиленіміну (бензотеф, тіофосфамід, фторбензотеф). 1.3. Похідні метаисульфонової кислоти (мієлосан, мієлобромол). 1.4. Похідні нітрозосечовини (нітрозометилсечовина). 1.5. Сполуки платини (цисплатии).

2. Антиметаболіти: 1.6. Антагоністи кислоти фолієвої (метотрексат). 1.7. Антагоністи пурину (меркаптопурин). 1.8. Антагоністи пірпмідину (фторураиил, фторафур).

I. Природні засоби:

1. Протипухлинні антибіотики (адріаміцин, дактииоміцин, блеоміцину гідро- хлорид, брунсоміцин, актиноміцин, олівоміцин, рубоміщіну гідрохлорид).

2. Протипухлинні засоби рослинного походження (вінкристин, вінбластин, розевін, колхамін, подофілін, барвінок малий і рожевий, калина звичайна, мак дикий, півонія незвичайна, подорожник великий, рута садова, чистотіл зви­ чайний, бефунгін, таксол).

3 Ферментні препарати з протипухлинною активністю (Ь-аспарагіназа).

Гормональні препарати та їх антагоністи:

Андрогени (тестостерону пропіонат, медротестрону пропіонат, тетрастерон). Антагоністи андрогенів (флутамід, андрокур). Естрогени (діетилстильбестрол, фосфестрол). Гестагени (оксипрогестерону капронат, медроксипрогестерону ацетат). Антагоністи естрогенів (тамоксифен, торемифен).

Агоністн гіиоталамічного гормону, що стимулюють вивільнення гонадотроп­ них гормонів (госерелін, лейпрорелін). Глюкокортикоїди (преднізолон, дексаметазон).

Імунологічні засоби:

1. Інтерферони (а-інтерферон). 2. Іптерлейкіни (альдеслейкін).

50. Поняття про радіопротектори, загальна характеристика, механізм дії, класифікація. Основні принципи застосування. Фармакопогія цистаміну гідрохлориду. Можливість застосування ентеросгелю, сірковмісних сполук, вітамінних препаратів, антиоксидантів, гормон. препаратів, комплексонів.

РАДІОПРОТЕКТОРИ (лат. radio — випромінюю + рrotector — захисник) — ЛП, які застосовують у випад­ках загрози променевого ураження, під час променевої терапії онкологічних хворих, а також роботи з радіо­нуклідами через їх здатність запобігати деструктивній дії іонізуючого випромінювання або зменшу­вати її.

На теперішній час Р. виявлені серед широкого кола різних за походженням речовин, тому класифікація їх за фармакологічною дією дуже складна. Зазвичай Р. по­діляють залежно від строків розвитку радіозахисного ефекту і тривалості дії на дві основні групи: препарати коротко­часної та подовженої дії. До першої групи належать препа­рати, протипроменева активність яких виявля­ється протягом 0,5–4 год. Препа­рати короткочасної дії, залежно від структури та механізму захисного ефекту, розподіляються на: 1. ЛП, що містять сірковмісні сполуки: а) сірко­вмісні аміно­кислоти (цистеїн, метіонін) та їх похідні (цистаміну гідрохлорид, тау­рин, ацетилцистеїн); б) сірковмісні сполуки інших груп (β-меркапто­етил­амід, унітіол, β-еміноетил, ізотіуроніл гідробромід, цистофос, гамафос); 2. ЛП, що містять біологічно активні аміни (гістамін, серотонін, 5-метокси­триптамін, адреналін, ацетилхолін, мексамін); 3. ЛП, які містять АФІ, що порушують в організмі транспорт кисню (метгемоглобіно­утворювальні засоби) або його утилізацію клітинами (ціаніди, нітрити, амінофеноли, метиленовий синій); 4. ЛП, що містять похідні імідазолу (левамізол, дибазол). До другої групи належать Р. різної хімічної структури, які забезпечують пролонговану дію. До Р. пролонгованої дії належать препарати, які виявляють радіопротекторну дію від однієї доби до декількох тижнів. До них належать: зміїна, бджолина отрути, бактеріальні ендотоксини; естрогени (естрадіол); полісахариди та біополімери (зимо­зан, продигіозан), адаптогени (екстракти­ женьшеню, елеутерококу, китайсь­кого лимонника, аралії); спирти (батілол, етанол, метанол); мета­ло­ком­плек­си порфіринів. Як проти­променеві препарати, що використовуються у комбінаціях з ефективними Р., також часто застосовуються амінокислоти (глутамінова, аспарагінова), похідні нуклеотидів, нуклеозидів (натрію нуклеїнат, метил­урацил, АТФ, фосфаден, рибоксин), вітаміни (рутин, кислота аскорбінова, піридоксину гідрохлорид, то­коферолу ацетат, нікотинамід), кофер­менти, антиоксиданти прямої (аскорбінова кислота, рутин, піридоксин, токоферолу ацетат та ін.) і непрямої (препарати селену, цинку, міді, кофеїн) дії, вуглеводи, ліпоїди, флавоноїди, комплексони (пентацин, тетацин-кальцій), сорбенти (ентеросорбент СКН, си­лікагель, вугілля активоване, карболонг, карбюлоза та ін.). Протипроменевою активністю характеризуються також аміномодулятори — інтрон А, актовегін, тимоген. Неспецифічну радіозахисну дію також виявляє внутрішньо­черевинне введення 1,5 мл ки’яченого коров’ячого молока за 1–2 доби до тотального рентгенівського опромінення; виявлена радіопротективна дія парентерального введення нерозведеної цитратної крові, солкосерилу, бензольного екстракту клітин крові людини, сироваткових глобулінів з нормальними ауто­антитілами. З метою захисту щитоподібної залози від радіаційних ушкоджень призначають препарати йоду (калію йодид). Ці препарати поглинаються щитоподібною залозою та перешкоджають накопиченню радіоактивного йоду в ній, що забезпечує її захист від дії радіації.

За механізмом радіозахисної дії Р. розпо­діляють на препарати гіпокси­чної та негіпо­ксичної дії. До препаратів гіпоксичної дії належать біологічно активні аміни (серо­тоніну адипінат, мексамін), метгемоглобіноутворювальні засоби (натрію нітрит, метиленовий синій та ін.). До препаратів негіпоксичної дії належать сірковмісні сполуки (цистеїн, β-меркаптоетиламін, цистамін, цистафос, гамафос) і препарати інших груп. Механізм дії сірковмісних сполук пов’язаний з конкуренцією за вільні радикали і пригніченням пероксидного окиснення, утворенням дисульфі­дів, що захищають радіочутливі клітини, утворенням зв’язків з важкими металами, зменшенням синергічної дії з йонізуючим випромінюванням, пригніченням обміну ДНК, підвищенням концентрації цАМФ. Меха­нізм дії біогенних амінів, зокрема мексаміну, пов’язаний зі зву­женням кровоносних судин, зниженням напруги кисню в крові, розвитком гіпо­ксії та зменшенням пероксидного окиснення, а також гальмуван­ням реплікації ДНК. Деякі біогенні аміни (адреналін, гістамін) мають низьку радіозахисну активність, але потенціюють дію інших Р., оскільки вони є активаторами аденілатциклази і сприя­ють накопиченню цАМФ. Механізм дії нітритів та фенілалкілакцепторів, оксиду вуглецю (СО) зумовлений переважно «транспортною гі­поксією», яка виникає внаслідок пере­творення цими препаратами гемоглобіну на метгемоглобін. Речовини, що редукують мет­гемоглобін до оксигемоглобіну і відновлю­ють транспорт кисню, одно­часно ліквіду­ють і радіозахисний ефект цих препаратів. Похідні нуклеотидів і нуклеозидів активують ферменти клітин, стимулюючи синтез піримідинових основ, посилюють ріст і розмноження клітин, прискорюючи процеси репарації, стимулюють лейкопоез, вироблення антитіл, інтер­ферону. Механізм дії ціанідів пов’язаний з їх здатністю блокувати активність дихальних ферментів, передусім цитохромоксидази, що забезпечує перенесення електронів від цитохрому до кисню. Дихальні депресанти (морфін, героїн), депресанти ЦНС (снодійні, седативні, транквілізатори тощо) також виявляють деякі радіопротекторні властивості, але за дуже великих доз, які самі по собі є токсичними. Механізми, що лежать в основі захисної дії ВМС, пов’язують з їх здатністю стимулювати син­тез нуклеїнових кислот, а також розселен­ням в опроміненому організмі молодих, здат­них до розмноження клітин кісткового мозку. Крім того, зазначені сполуки забезпечують осідання і фіксацію цих клітин в уражених кровотворних тканинах. Усе це сприяє фор­муванню нових і активізації старих осеред­ків кровотворення та їх збереженню. Антиоксиданти прямої дії інактивують вільні пероксидні радикали, захищають мембрани фосфоліпаз або вступають в окисне фосфорилуван­ня, утворюють зв’язок з ліпідами, що необ­хідно для пригнічення впливу супероксиданіону. Антиоксиданти непрямої дії гальмують перекисне окиснення завдяки стимуляції ферментативної біоантиоксидантної системи клітин. До цієї групи належать селеновмісні сполуки. Селен входить до активного центру глутатіонпероксидази, яка руйнує радіо­токсичні пероксиди ліпідів. Селен сприяє синтезу цитохрому С, ферментів А та убіхінону. Він підвищує синтез нуклеї­нових кислот ферментних і структурних біл­ків, гліко­гену, АТФ, гальмує катаболічні про­цеси, є синергістом α-токоферолу. Подібні антиоксидантні властивості мають анаболічні засоби, сполуки цинку, міді, попередники глутатіону, кислота ліпоєва, кофеїн тощо. Батілол стимулює еритро- і лейкопоез, гальмує розвиток лей­копенії та зниження рівня гемо­глобіну в крові і сприяє їх швидкому відновленню. Радіопротекторна дія етилового спирту зумовлена сильним пригніченням дихального процесу. Захисну роль метанолу пов’язують з тим, що під його впливом зростає концентрація ендогенної супероксиддисмутази. Біополімери, похідні полісахаридів є неспецифічними стимулято­рами кровотворення. Вони здатні зменшу­вати пригнічувальний вплив на гемопоез протипухлинних ЛЗ та іонізуючого випромінювання. Механізм дії препаратів з естрогенною активністю ґрун­тується на виникненні стану гіперестрогенізму — підвищення загальної неспеци­фічної резистентності організму до ушкод­жувальної дії та екстремального впливу, в т.ч. іонізуючого випромінювання. Наслідком гіпер­естрогенізму є, з одного боку, оборотне гальмування проліферативної активності кісткового мозку, що забез­печує його меншу вразливість під час опро­мінювання і прискорює відновлення гемопоезу. З іншого боку, здійснюється вплив на функцію щитоподібної залози і в той же час активізація секреції кори наднир­кових залоз. Усе це сприяє ослабленню процесів післярадіаційного катаболізму і стимулює відновлення клітин. Одночасно відбувається стимуляція си­стеми мононуклеарних фагоцитів, унаслідок чого підвищується резистентність організ­му до токсинів і бактеріємії, що розвива­ються при гострій променевій хворобі. Адаптогени володіють неспецифічною дією за рахунок підвищення загального опору організму до різних несприятливих факторів. Вони виявляють радіозахисну здатність, якщо їх вводити багаторазово за багато днів до опромінення у дозах, нижчих за летальні. Вітамінні препарати регулюють системи тканинного метаболізму, що зменшує негативний вплив іонізуючого випромінювання. До засобів, що сприяють виведенню радіонуклідів з організму, належать сор­бенти (вугілля активоване, ентеросорбент СКН, силікагель, карболонг та ін.), комплексони, пекти­ни, клітковина рослин, карбокси­метилцелюлоза. Головним фармакологічним ефектом препаратів цієї групи є їх здатність зменшувати або запобігати деструктивній дії іонізуючого випромінювання.

Р. застосовуються для профілактики та лікування променевої хвороби. Головним призначенням Р. короткочасної дії є захист організму від одноразового або відносно нетривалого іонізуючого випромінювання досить високої потужності. Ці препарати можуть бути використані у разі захисту від ураження ядерною зброєю, перед радіотерапевтичним опроміненням у медицині, у космонавтиці при тривалих польотах для захисту від сонячних спалахів. Ці Р. мають найбільший ефект за умови введен­ня їх у максимально переносимих або близь­ких до них дозах. Р. забезпечують пролонговану дію у випад­ках тривалого або фракційного опроміню­вання. Практичне застосування цих Р. можливе у професіоналів, які працюють з іонізуючим випромінюванням, у космонавтів при тривалих польотах, а також при тривалій радіотерапії.

Для профілактики променевої хво­роби найчастіше засто­совуються мексамін, цистаміну гідрохлорид, адаптогени, каротиноїди, антоціани. Щоб запобігти індукованому опроміненням передчасному старінню організму, використовують ЛП, що належать до геропротекторів. Зимозан, продигіозан показані у комплексній терапії при злоякісних ново­утвореннях різної локалізації в тих випадках, коли потрібно захистити кровотворення від впливу рентгенівського випромінювання чи цитостатичних препаратів.

51.Фармакологія імунодепресантів (цитостатичні лікарські засоби, глюкокортикоїди - азатіоприн, метотрексат, циклофосфамід, циклоспорин, інфліксімаб, лефлуномід).

Імупосупреспвні лікарські засоби (імуносупресаити1) - це препарати різних фар­ макологічних і хімічних груп, які пригнічують імунологічні реакції організму. При­ значають для лікування тяжких аутоімунних захворювань і пригнічення реакції відторгнення трансплантата, а також для ослаблення запальних процесів неясної еті­ ології. Деякі імуносупресаити входять в арсенал протипухлинних лікарських засобів.

Класифікація імуносупресивних лікарських засобів:

1. Антиметаболіти: меркаптопурин, азатіоприн, метотрексат, бреквінар, мікофе- нолат мофетнл, алопуринол та ін.;

2. Алкілуючі сполуки: циклофосфап, хлорбутин та ін.

3. Антибіотики: цпклосиорин А, такролімус (Пч 506), хлорамфенікол, проти­ пухлинні (актиноміцини: дактиноміцин) та ін.;

4. Алкалоїди: вінкристин, вінбластин;

5. Глюкокортикоїди: гідрокортизон, преднізолон, дексаметазон та ін.;

6. Антитіла: антилімфоцитарний глобулін (АЛГ), аититимоцитарнпй глобулін (АТГ), моноклопальні антитіла (ОКТ-3, симулект, зенапакс.) та ін.;

7. Похідні різних груп: НПЗЗ (кислота ацетилсаліцилова, парацетамол, дпкло- фенак натрію, напроксен, кислота мефенамінова та ін.), ферментні препараті-: (аспарагіназа), похідні 4-амінохіноліну (делагіл), гепарин, кислота амінока­ пронова, препарати золота, пеніциламін та ін

Дія імуносупресантів на клітини імунокомпетентної систем;-: є неспецифічною. Вплив їх спрямований на фундаментальні механізми клітинного поділу і ключові етапи біосинтезу білка у різних клітинах, у тому числі імунокомпе- тентних.

Показання. Для вибору імуносупресанту загальним орієнтиром може бути класи­ фікація, в якій вирізняються 3 основні групи:

I група об’єднує сполуки, які проявляють найбільш виражений імуносупресивний ефект при введенні перед антигенною стимуляцією або одночасно з нею. Можливи­ ми точками їх впливу є механізми розпізнавання, переробки АГ і передачі інформа­ ції. До цієї групи належать деякі алкілуючі сполуки, глюкокортикостероїди тощо.

II група препаратів здійснює імуносупресивний ефект при введенні через 1-2 доби після антигенної стимуляції, бо в цей час відбувається гальмування проліфера- тпвної фази імунної відповіді. ГІри їх введенні в організм до АГ або більше ніж через тиждень після нього, імуносупресивний ефект не розвивається. В цю групу входять антиметаболіти, алкалоїди, актиноміцини і більшість алкілуючих сполук.

III група містить сполуки, які є ефективними як до, так і після антигенного впли­ ву. Вони мають, як правило, декілька точок прикладання в ланцюзі імунної відпові­ ді. До цієї групи належать, наприклад, АЛГ, АТГ, циклофосфамід, аспарагіназа.

Призначаючи імуносупресанти, слід пам’ятати, що ряд препаратів (наприклад, азатіоприн, меркаптопурип, дактиноміцин, циклофосфамід тощо) дозою, меншою за лікувальну, можуть стимулювати окремі ланки імунної системи і, таким чином. замисть імуносуііресорної дії справляти імуностимулюючий вплив (ефект “маятни­ ка”). Тому імупосупресантп необхідно призначати такою дозою, яка забезпечує ви­ ражене гальмування імунітету (проліферацію). Лікування, як правило, триває від кількох тижнів до року і більше. Через відміну препарату можливі рецидиви або погіршення перебігу захворювання. При досягненні терапевтичного ефекту слід пе­ реходити на підтримуючу дозу, яка у 2-3 рази нижча.

Побічна дія. Імупосупресантп дуже токсичні. Отже, якщо застосування імуносу- пресорів при трансплантації органів є життєво необхідним, то питання про доціль­ ність призначення їх для лікування аутоімунних захворювань щоразу повинне ви­ рішуватись індивідуально. Призначення імуносупресорів слід робити тільки тоді, коли можливості іншої терапії вичерпані, а шанси на успіх перевищують ризик іму- носупресії.

52. Лікарські засоби, що впливають на імунітет. Класифікація стимуляторів імунітету.

Лікарські речовини, які активують (відновлюють) функцію системи клітинного і/або гуморального імунітету, називаються імуностимуляторами. їх застосовують при первинних (уроджених, як правило, спадкової природи), і вторинних (набутих), що викликані різноманітними факторами, як ендогенними (хвороба), так і екзоген­ ними (наприклад, стресом, ліками, іонізуючим опроміненням).

Класифікація. До імуностимуляторів належать препарати різних фармакологіч­ них груп, біогенні речовини, неоднорідні за хімічною будовою. За походженням їх можна класифікувати таким чином:

1. Ендогенні сполуки та їх синтетичні аналоги: - препарати тимуса (тималін, вілозен, імунофан, тимоген), червоного кіст­

кового мозку (мієлонід), плаценти (екстракт плаценти); - імуноглобуліни - імуноглобулін людський нормальний (імуновенін, ві-

гам та ін.); імуноглобулін людськиіі антнстафілококовий, імуноглобулін людський антицитомегаловірусний (цнтотект) та ін.;

- інтерферони - рекомбінантний інтерферон-у (гаммаферон, імуноферон);

- інтерлеіікіни - рекомбінантний інтерлейкін-ір (беталейкін), рекомбі­ нантний інтерлейкін-2р (пролейкін);

- фактори росту - рекомбінантний людський гранулоцито-макрофагаль- нпй колонієстпмулюючий фактор (молграмостим);

- регуляторні пептиди - даларгін.

2. Бактеріального походження та їх аналоги', вакцини (БЦЖ та ін.), екстракти (біостим), лізати (бронхомунал, імудон), ліпополісахариди клітинної стінки (пірогенал, продигіозан, лікопід), поєднання рибосом і фракцій клітинної стінки (рибомуніл), грибкові (бестатин та ін.) і дріжджові полісахариди (зи- мозан), пробіотики (лінекс, бластен).

3. Синтетичні', пурину і піримідину (метилурацил, пентоксил та ін.), похідні імі- дазолу1(дибазол), індуктори інтерферону (циклоферон, аміксин) та ін.

4. Рослинного походження і їх аналоги: адаптогени (препарати ехінацеї (іммунал), елеутерокока, женьшеня, родіоли рожевої), інші (алое, часник, квасоля, цибу­ ля, червоний перець та ін.).

5. Інших класів: препарати вітамінів С, А, Е; металів (цинку, міді та ін.)

Фармакодинаміка.Механізм дії імуностимуляції усіх відомих препаратів мало вивчений. Усі імуномодулятори спричиняють тотальну стимуляцію імунітету. Втім, останнім часом виявлена певна селективність у дії різних імуностимуляторів на різ­ ні компоненти й етапи імунної відповіді: макрофаги, Т- і В-лімфоцити, їх субпопу- ляції, природні кілери та ін. Тому за механізмом дії імуностимулятори класифіку­ ють на препарати, які переважно стимулюють-.

1. Неспецифічні фактори захистауп, аболічні засоби - стероїдні (ретаболіл, фе- ноболіл), нестероїдні (метилурацил, пентоксил), препарати вітамінів А, Е, С. рослинні;

2. Моноцити (макрофаг):инуклеїнат натрію, зимозан, вакцини (БЦЖ та ін.), пі­ рогенал, проднгіозан, біостим;

3. Т-лімфоцити:дибазол, тпмалін, тактивін, тимоген, препарати цинку, інтер- лейкіни (ІЛ-2) та ін.;

4. В-лімфоцити:мієлопід, даларгін, бестатин, амастатин та ін.; 5. МК та К-клітини:інтерферони, противірусні препарати (ізопринозпн), екс­

тракт плаценти та ін. Ці дані створюють принципову можливість для більш диференційованого їх за­

стосування, орієнтованого на модуляцію окремих ланок імунітету. Водночас така вибірковість дії імуностимуляторів і певна селективність імуносу11ресорів створю­ ють теоретичні передумови для розробки комбінації препаратів обох груп, режимів їх використання (одночасного або послідовного) для адекватної цілеспрямованої корекції імунітету як при аутоімунних захворюваннях, так і при імунодефіцитних станах.

Показання.Досвід клінічного застосування імуностимуляторів поки що обмеже­ ний, що пояснюється відсутністю імунологічної специфічності, вираженими неба­ жаними реакціями і недостатньою ефективністю.