11. Принципи комбінації антигіпертензивних препаратів. Порівняльна фармакологічна характеристика наведених груп, швидкість розвитку гіпотензивного ефекту. Лікарська допомога при гіпертонічному кризі.

Комбіновані антигіпертензивні лікарські засоби

Комбіновані антигіпертензивні засоби мають забезпечувати зниження кількості застосовуваних хворими лікарських засобів і підвищення ефективності лікування. У клінічній практиці також застосовують адельф ан-езидрекс, еналозид, кагю тіа- з и д . Так, адельфаи-езидрекс містить нейротропну речовину резерпін, периферич­ ний судинорозширювальний засіб гідралазин (апресин), діуретик - гідрохлортіа- зид. Сумація ефектів цих засобів забезпечує триваліший антигіпертензивний ефект.

Востаннірокиширокозастосовуютьтакіпрепарати,якекватор (амлодипінтаенала- прил),бі-престаріум (периндоприлуаргінінтаамлодипін),ноліпрел (периндопри- лу аргінін та індапамід), ексф орж (амлодипіну бесилат та валсартан), ко-диротон

(лізиноприл та гідрохлортіазид), м ік а р д и с п л ю с (телмісартан та гідрохлортіазид). Доведена ефективність комбінацій: тіазидний діуретик + інгібітор АПФ, тіазид- нпй діуретик + блокатор рецепторів ангіотензину-ІІ, антагоніст кальцію + інгібітор АПФ, антагоніст кальцію + блокатор рецепторів ангіотензииу-ІІ, антагоніст кальцію - тіазидний діуретик, (3-адреноблокатор + антагоніст кальцію (дигідропіридиповий).

Лікування гіпертензивного кризу

Гіпертензивний криз - це раптове значне підвищення артеріального тиску від нормального або підвищеного рівня, яке майже завжди супроводжується появою чи посиленням розладів з боку органів-мішеней або вегетативної нервової системи. Критеріями гіпертензивного кризу є: раптовий початок; значне підвищення арте­ ріального тиску; поява або посилення симптомів з боку органів-мішеней. Залежно від наявності чи відсутності ураження органів-мішеней і необхідності термінового зниження артеріального тиску виділяють: 1) ускладнені кризи (з гострим або про­ гресуючим ураженням органів-мішеней, що являють пряму загрозу життю хворо­ го, потребують негайного, протягом однієї години, зниження артеріального тиску); 2) неускладнені кризи (без гострого або прогресуючого ураження органів-міше­ ней, становлять потенційну загрозу життю хворого, потребують швидкого - про­ тягом кількох годин - зниження артеріального тиску). Препарати для зняття гіпер­

тензивного кризу, які вводять парентерально: натрію нітропрусид, нітрогліцерин, клофелін, фуросемід, еналаприлат, анаприлін, верапаміл, гідралазину гідрохлорид, діазоксид, нентамін, дибазол, магнію сульфат, німодипін, нейролептик дроперидол. Перорально і сублінгвально при гіпертензивному кризі призначають ніфедипін у таблетках, фармадипін у краплях, клофелін.

Неускладнені кризи. При розвитку неускладненого кризу, як правило, немає необ­ хідності у внутрішньовенному введенні препаратів. Застосовують прийом всереди­ ну препаратів, що мають швидку протигіиертензивну дію, або внутрішньом’язові ін'єкції. У таких випадках ефективно застосовувати клонідин. Він не викликає тахі­ кардію, не збільшує серцевий викид і тому його можна призначати хворим зі стенокардією, нирковою недостатністю. Клонідин не слід призначати хворим :з порушен­ ням серцевої провідності, особливо тим, хто отримує серцеві глікозиди.

Використовують також иіфедипін, який має здатність знижувати загальний пери­ феричний опір, збільшувати серцевий викид і нирковий кровоток. Швидкий ефект спостерігається після прийому фармадппіиу (ніфедипіп у краплях всередину). Інгі­ бітор ангіотензинперетворюючого ферменту каптоприл знижує AT завдяки швид­ кій абсорбції у шлунку.

Можна застосовувати також внутрішньом'язові ін’єкції клонідину або дибазолу При вегетативних порушеннях ефективні седативні препарати, зокрема бензодіазе- пінові похідні, які можна використовувати per os або у вигляді виутрішньом’язовпх ін’єкцій, а також піроксан та дроперидол. Також застосовують празозин, лабеталол. пропраполол. Перорально або внутрішньом’язово вводять фуросемід або торасемід.

Ускладнені кризи. Будь-яка затримка при лікуванні ускладненого кризу може ви­ кликати необоротні наслідки або смерть. Лікування повинне починатися з внут­ рішньовенного введення одного з препаратів: нітропрусид натрію, нітрогліцерин, верапаміл, нікардииін, гідралазип, еналаприлат, німодипін, есмолол, триметафан. пентамін, фуросемід, магнію сульфат. У разі неможливості внутрішньовенного введення препаратів можливий сублінгвальнпй приііом нітрогліцерину, ізосорбіду

динітрату, клофеліну (клонідину), [3-адреиоблокаторів, а також внутрішньо-м’язова ін’єкція клонідину, фентоламіну або дибазолу. Ніфедипіп може викликати голо­ вний біль, тому його призначають хворим, які добре реагували на нього при лікуван­ ні. Перевагу надають препаратам короткочасної дії (натрію нітропрусид, нітрогліце­ рин) у зв’язку з можливістю короткочасного керованого ефекту. Препарати тривалої дії можуть викликати некеровану гіпотензію. Різке зниження артеріального тиску понад 25 % може погіршити мозковий кровообіг, викликати кому, уповільнити ко­ ронарний кровообіг із загрозою стенокардії, аритмії, інфаркту міокарда.

12.Класифікація сечогінних препаратів (фуросемід, гідрохлортіазид, клопамід, кислота етакринова, спіронолактон, триамтерен, манітол, трава польового хвощу, листя ортосифону, леспенефрил). Фармакокінетика та фармакодинаміка, показання до застосування, побічні ефекти. Поняття про форсований діурез.

хімічною будовою речовин та за механізмом їх впливу на нирки. Зокрема, залеж­ но від фармакодинаміки сечогінні засоби поділяють на групи:

- салуретпки; - калііізберігаючі; - осмотичні діуретики.

За локалізацією та механізмом дії:

1. Засоби, що діють нарівні клітин ниркових канальців. 1.1. Засоби, що діють на рівні апікальної мембрани:

1.1.1. Конкуренти за переносник натрію [[3-білок-иереноснпк] (трпамтерен, амілорид).

1.1.2. Антагоністи альдостерону - блокатори продукції р-білка-псреносни- ка (епіронолактон).

1.2. Засоби, що діють на рівні базальної мембрани: 1.2.1. Петльові діуретики (фуросемід, кислота етакрипова, торасемід). 1.2.2. Тіазидні діуретики (гідрохлортіазпд, циклометіазид, оксодолін). 1.2.3. Тіазидоподібпі діуретики (індапамід, клопамід, хлорталідон).

1.3. Інгібітори карбоангідразп (діакарб). 1.4. Осмотичні сечогінні засоби (маніт, сечовина). 1.5. Позаниркові сечогінні засоби, котрі реалізують свою дію через підвищення

кровообігу взагалі і у нирках зокрема (теобромін, теофілін, еуфілін та ін.). 1.6. Препарати рослинного походження, котрим притаманна діуретична дія (хвощ польовий, листя мучниці, бруньки берези, листя ортосифону, ягоди су­

ниць та ін.). У класифікаційному аспекті та з клінічної точки зору практичне значення мають

: такі характеристики діуретиків, як фармакодипамічна сила дії сечогінних засобів, швидкість настання клінічного ефекту, а також його тривалість. У відповідності до останнього діуретики поділяють:

2. За силою дії діуретичних засобів (за інтенсивністю екскреції йонів N a): 2.1. Засоби потужної діуретичної дії (англ. high-ceiling diuretics) - гальмують

реабсорбцію NaTна 10-20 % - швидкість сечовиділення понад 8 мл/хв - фу­ росемід, торасемід, кислота етакрипова, клонамід, осмотичні діуретики (маніт, сечовина).

2.2. Засоби середньої сили дії (англ. low-ceiling diuretics) - гальмують реабсорб­ цію на 5-10 % - тіазиди та тіазидоподібні: гідрохлортіазид, індапамід.

2.3. Засоби слабкої дії - гальмують реабсорбцію на 3 % - спіронолактон, діакарк триамтерен, амілорид, ксантини (теофілін, теобромін, еуфілін), препарати лі­ карських рослин (листя мучниці, листя ортосифону, березові бруньки та ін.)

3 . За швидкістю настання сечогінної дії: 3.1. Швидкої (екстреної) дії (максимальний ефект настає через кілька хвилин) -

фуросемід, кислота етакринова, маніт, сечовина, триамтерен. 3.2. Помірної швидкої дії (початок дії розвивається через 1-2 до 4 години) - діа-

карб, теофілін, еуфілін, амілорид, циклометіазид, клопамід, оксодолін. 3.3. Повільної дії (початок прояву клінічної дії через 48-120 годин) - спіро­

нолактон, канреонат натрію. 4. За тривалістю сечогінної дії:

4.1. Короткої дії (4-8 год) - фуросемід, торасемід, кислота етакринова, маніт сечовина.

4.2. Середньої тривалості дії (8-14 год) - діакарб, триамтерен, амілорид, гідро­ хлортіазид, теофілін, еуфілін, торасемід, індапамід, клопамід.

4.3. Тривалої дії (кілька діб) - спіронолактон, хлорталідон.

. Фуросемід (лазикс), як і деякі інші препарати цієї групи, містить у своїй молеку­ лі сульфонамідиу групу.

. Фармакокінетика. Фуросемід абсорбується з травного каналу на 50-75 %. Після надходження у кров утворює сполуки з білками сироватки, однак у випадках уремії цей зв’язок значно зменшується. Після ентерального прийому дія розпочинається через 30-60 хв, максимум дії - через 1-2 год, тривалість клінічного ефекту - 6-8 год. Після введення препарату до вени дія розпочинається через 5-10 хв, максимум дії спостерігається через 20-60 хв і триває 2-4 год. Швидка дія препарату дає можли­ вість використовувати його для невідкладної терапії (набряк легенів). Період на- піввиведення (Т, .,) фуросеміду - 30-60 хв. При недостатності нирок Т],, значно збільшується (до 8-15 год). Метаболізується препарат у печінці (шляхом гідролізу та кон’югації з глюкуроновою кислотою). Виділяється нирками шляхом фільтрації в клубочках та активної секреції в канальпях. Побічна дія. У випадках призначення великих доз фуросеміду може різко зменшу­ ватись об’єм крові та позаклітинної рідини, що досить небезпечно. При тривалому застосуванні препарату може виникнути гіпокаліємія, гіпохлоремія, метаболічний алкалоз. Внаслідок зменшення секреції сечової кислоти може загострюватись по­ дагра. Після тривалого введення у вену великих доз може спостерігатися власний ототоксичний ефект або посилення токсичних ефектів суміжно використовуваних препаратів. Особливо часто це ускладнення виникає у хворих з недостатністю ни­ рок, а також у випадках одночасного застосування антибіотиків з ототоксичною дією (аміноглікозиди, пефалоспорпнп).

Гідрохлортіазид (гіпотіазид). До структури препарату входить сульфонамідн^ група. Фармакокінетика: Добре абсорбується з травного каналу. Вже через 10 хв ніс.: - ного прийому виявляється у крові, максимум концентрації після разового прийом препарату реєструється через 45-60 хв, тривалість дії до 4-6 год, період напіввивс- дення препарату (Т ( ,) від 5,6 до 14,8 год залежно від дозп. Фармакокінетика. Добре абсорбується у травному каналі. Сечогінна дія прояв­ ляється через 2-4 год, максимум дії через 3-6 год, тривалість - близько 10-12 гол Виводиться нирками шляхом секреції в канальцях.

Спіронолактон (верош пірон) - захімічноюбудовоюподібнийдомінералокорти-

коїда ал ьдостерої іу. Фармакокінетика.Спіронолактон добре всмоктується (до 90 % прийнятої дози), однак в результаті значного метаболізування при першому проходженні через печінку біодоступність складає лише 30-70 %. Препарат зв’язується з білками крові (альбу­ мінами) 98 %. У печінці із спіронолактону утворюється кілька (всього чотири) мета­ боліти. Основний метаболіт - канреон забезпечує 70 % активності. Спіронолактон, як і його метаболіти, екскретується нирками (50 %) та жовчю (50 %), канреон - нирками (75 %). Період напіввиведення (Т, ,2) складає 10-35 годин.

Взаємодія,спіронолактон проявляє добрий клінічний ефект при комбінуванні з іншими сечогінними та серцевими глікозидами.

Побічні ефекти:

- гіперкаліємія, котра може призвести до вираженої брадикардії та метаболіч­ ного ацидозу;

 гінекомастія та імпотенція у чоловіків; вірплізація та порушення менструаль­ ного циклу у жінок;

-  гіпонатріємія;

-  підвищення рівня метаболічно кінцевих азотистих речовин крові (зокрема креатиніну до 0,2-2,5 мг/дл). Показання'.

-  первинний гіперальдостеронізм (синдром Кона);

-  цироз печінки;

-  нефротокспчнпй синдром;

-  гіпертонічна хвороба;

-  тривале використання інших діуретиків (салуретиків).

Маніт (манітол) - шестиатомнийспирт.

Сечовина для ін’єкцій (карбамід) - спеціальноочищений,стерилізований,ліо- філізований порошок.

Показання:

- отруєння лікарськими речовинами (барбітуратами, саліцилатами, сульфа­ ніламідами, ПАСК, борною кислотою); гемолітичними отрутами (оцтовою та щавелевою кислотами, антифризами); при переливанні несумісної крові. Сприяють олужненню сечі - запобігають коагуляції білків, а отже, запобіга­ ють закупорці ниркових каиальців;

- токсичний набряк легень (отруєння бензином, гасом, скипидаром, формаліном); - затримка рідини при отруєнні нестероїдними протизапальними речовинами

(коли петльові діуретики неефективні); - опіки, сепсис, перитоніт, остеомієліт - покращують виведення токсичних ре­

човин, підвищують низький артеріальний тиск. Осмотичні діуретики вважають ефективними та адекватно дозованими, якщо

приріст діурезу становить більше ніж 50 мл на 1 м2поверхні тіла за годину. У клінічній практиці при наявності набряку тканин (зумовленого, як правило, за­ тримкою йонів No ) насамперед необхідно збільшити виведення саме йонів натрію, а осмотичні діуретики, на жаль, є слабкими салуретиками; саме тому їх як сечогінні за­ соби застосовують досить рідко. Призначають їх головним чином для дегідратації у

поєднанні з іншими діуретичними засобами для форсування діурезу. Іноді осмотичні сечогінні засоби застосовують для профілактики гострої недостатності нирок: збіль­ шуючи об’єм крові, вони зменшують відносний онкотичний тиск сироватки крові, пригнічують реабсорбцію, чим деякою мірою збільшують клубочкову фільтрацію, що сприяє збільшенню діурезу. Осмотичні діуретики діють на всьому протязі ка- нальцевого апарату нирки. Як осмотичний сечогінний засіб головним чином засто­ совують м а н іт . Маніт, на відміну від сечовини, не проникає крізь клітинні мембрани, гематоенцефалічний бар’єр, не збільшує вмісту залишкового азоту в крові.

Побічна дія: Осмотичні діуретики здатні порушувати водно-сольовий обмін, ви­ кликаючи, зокрема, гіионатріємію, гіперазотемію, надто у хворих з недостатністю нирок, печінки, особливо за наявності недостатності кровообігу. У зв’язку з тим, що сечовина частково реабсорбується (до 50 %) і здатна проникати всередину клітин, при набряку мозку сечовина може викликати повторну гідратацію клітин. За умов недостатності функції серця збільшення об’єму циркулюючої крові осмодіуретика- ми утруднює роботу міокарда і дещо погіршує стан хворого.

13.Класифікація протиподагричних лікарських засобів (аллопуринол, уролєсан) Загальна характеристика препаратів, побічні ефекти.

До урикозуричних засобів, котрі зменшують вміст сечової кислоти та сприяють її виділенню, належать алопуринол, етамід, уродан та ін.

Використовують кілька шляхів виливу на рівень сечової кислоти в організмі:

1. Урикодепресивні засоби - препарати, які пригнічують утворення сечової кис­ лоти (алопуринол).

2. Урикодинамічні засоби - препарати, які прискорюють виведення уратів з орга­ нізму шляхом:

2.1) пригнічення реабсорбції сечової кислоти у проксимальних ниркових ка­ нальцях (етамід);

2.2) покращення розчинності уратів та утворення легкорозчинних сполук із се­ човою кислотою (уродан);

2.3) “розпушення” конкрементів, котрі містять сечову кислоту, та їх виведення з організму (уролесан).

Ал о п у р и н о л є аналогом гіпоксантину. В організмі перетворюється в алоксантин, котрий запобігає утворенню сечової кислоти. Призначають хворим із гіперурике-

мією та явищами подагри, позаяк він інгібує ксантиноксидазу і затримує окислен­ ня гіпоксантину і ксантину, що пригнічує утворення сечової кислоти, зменшуючи її концентрацію в сироватці крові та відповідно в сечі. Алопуринол зменшує частоту подагричних кризів (хоча початок лікування здатен провокувати незначне заго­ стрення перебігу подагри, що, однак, не є приводом до припинення фармакотерапії алопурннолом). Препарат зменшує розміри подагричних вузлів, втамовує запальні та інші прояви захворювання. Ефективний за наявності сечокислих конкрементів у сечових шляхах, при недостатності нирок та у випадках, коли лікування іншими урикозуричними засобами малоефективне. Алопуринол малотоксичний, при три­ валому застосуванні добре переноситься хворими.

У р о л е с а н - містить екстракт шишок хмелю - 33,0, екстракт трави душиці (материн­ ки) - 23,0, екстракт насіння моркви дикої - 23,0, олії касторової - 11,0, олії піхтової - 8,0, м’яти перцевої - 2,0) - сприяє розчиненню конкрементів, що містять сечову кислоту.

14. Гіполіпідемічні лікарські засоби (ловастатин, розувастатин, флувастатин, фенофібрат, нікотинова кислота, езетиміба). Загальна фармакологічна характеристика гіполіпідемічних засобів, спрямованість дії. Поняття про ангіопротектори. Фармакокінетика та фармакодинаміка препаратів.

Гіполіпідемічні (протиатеросклеротичні) засоби - лікарські засоби, які, зни­ жуючи вміст атерогеннпх ліпопротеїнів у плазмі крові, запобігають розвитку або сприяють регресії атероматозного процесу.

Основними ліпідами плазми крові є неестерифіковані (вільні) жирні кислоти, тригліцериди (ТГ), холестерин (X), фосфоліпіди (ФЛ). В основі розвитку атеро­ склерозу - порушення ліпідного обміну, головним чином X і ТГ. У плазмі крові X і ТГ сполучаються з білками, утворюючи ліпопротеїни (ЛП), які забезпечують їхній транспорт і проникнення у внутрішню оболонку стінки артерій.

Розрізняють 5 видів ліпопротеїнів: 1) хіломікрони, які транспортують ТГїжі до місць їх утилізації;

2) ліпопротеїни дуже низької щільності (ЛГІДНЩ або пре-(3-ЛП), що містять пе­ реважно ендогенні ТГ;

3) ліпопротеїни проміжної щільності (ЛППЩ), що містять ТГ і X приблизно по­ рівну;

4)ЛП низької щільності (ЛПНІЦ або р-ЛГІ), що містять значну кількість X;

5) ЛП високої щільності (ЛПВЩ або а-ЛП), що містять більшість протеїну. Щільність ЛП залежить від ліпідного компонента. Чим більший вміст ліпідів у ЛП, тим менша їх щільність. Атерогенну дію мають ЛГІДНЩ, ЛППЩ, ЛПНЩ,

які мають значну кількість ТГ і X.

I Засоби, що переважно знижують рівень X (ЛПНЩ)

1. Статини (інгібітори синтезу X) - ловастатин, сп.мвастатин, флувастатпн, пра- вастатин, аторвастатин, розувастатин;

2. Інгібітори абсорбції X з кишечнику (езетиміб). 3. Секвсстранти жовчних кислот (сприяють виведенню жовчних кислот і X) -

холестирамін, колестипол. II Засоби, що переважно знижують рівень ТГ (ЛПДНЩ) - фібрати (фенофі-

брат, гемфіброзил). III. Засоби, що знижують рівень X і ТГ (ЛПДНЩ) (кислота нікотинова).

Статини - це основна і найбільш ефективна група препаратів для лікування дис- лігіідемій,доякоївходять:ловастатин, симвастатин, якіперетворюютьсявпечінці на активні метаболіти, а також гіравастатин, ф лувастатин, аторвастатин, що є ак­ тивними сполуками.

Фармакокінетика. Після абсорбції препарати активно захоплюються печінкою прп першому проходженні, що особливо важливо для препаратів, які є пролікар- ськими засобами. У плазмі крові зв’язуються з білками плазми крові. Елімінація здійснюється головним чином з жовчю. Гіполіпідемічний ефект визначається через З дні, максимальний - через 2-6 тижнів.

Фармакодинаміка. Статний частково оборотно пригнічують активність ферменту гідрокспметилглютарил-КоА-редуктази (ГМГ-КоА) і зменшують внутрішньоклі­ тинний синтез X на етапі утворення кислоти мевалопової. Як наслідок - зменшення X в печінці

Крім гальмування атерогенезу за рахунок гіполіпідемічної дії, статний також ре­ алізують свою протекторну дію через нормалізацію функції ендотелію. Ці ліпідоне- залежні ефекти статпнів пов’язані з поліпшенням функції ендотелію, вивільненням оксиду азоту, зменшенням процесів запалення в атеросклеротичній бляшці, агрега­ ції тромбоцитів, підвищенням фібринолітичної активності крові.

Показання:гіперхолсстеринемія при відсутності ефекту від дієтотерапії, комбіно­ вана гіиерхолестеринемія і тригліцеридемія, ішемічна хвороба серця, атеросклероз.

Побічна дія:диспепсичні явища, міалгія, міопатія, рабдоміоліз, гепатотоксичність. фоточутл пвість.

До інгібіторів абсорбції X з кишечнику належить е з е т и м іб . Фармакокінетика.Препарат добре абсорбується і накопичується в ентеронитах.

де більша ііого частина перетворюється в глюкуронід, який за активностю майже не відрізняється від езетиміду. Максимальний ефект розвивається через 2 тижні.

ФармакодинамікаЕ. зетиміб блокує транспорт X в ентеронитах, що призводить до зниження процесу всмоктування X в кишечнику і зменшенню його рівня в плазмі крові.

Показання:зазвичай призначається зі статинами за їх показаннями. Побічна дія:диспепсичні явища, головний біль, алергічні реакції.

Ф е н о ф іб р а т - проліки, які в тканинах перетворюються на кислоту фенофіброєву. Максимальна концентрація в крові досягається через 5 годин після прийому. Екскре­ тується переважно нирками у вигляді метаболітів, період напіввиведення біля 20 годин.

Гіполіпідемічпий ефект к и с л о т и н ік о т и н о в о ї зумовлений активацією фосфоді- естерази, що сприяє зменшенню вмісту цАМФ і пригніченню ліиолізу в жирових клітинах. Крім того, кислота нікотинова пригнічує тригліцеридліиазу в адииоцитах, що веде до пониження в жировій тканині утворення вільних жирних кислот. Вна­ слідок зменшення концентрації вільних жирних кислот у плазмі крові і проникнен­ ня їх у печінку насамперед пригнічується біосинтез ЛПДНЩ, що містять значну кількість тригліцеридів. Далі гальмується біосинтез і вміст у плазмі крові ЛПНЩ і ЛППЩ, до складу яких входить переважно холестерин. Вміст антиатерогенних ЛПВЩ зростає.

Показання: гіперліпідемії ІІ-У типів. Як гіполіпідемічпий засіб кислоту нікотино­ ву застосовують у дозах, які значно перевищують профілактичну дозу її як вітаміну. Побічна дія: гіперемія лиця і верхньої частини тулуба, приплив крові до голови, диспепсичні явища, дисфункція печінки, запаморочення. Щоб запобігти наслідкам розширення судин, пропонується починати лікування з менших доз, поступово збільшуючи дозу і кількість прийомів. Гіперемія шкіри зменшується після прийому

кислоти ацетилсаліцилової. Для лікування гіперліпідемій застосовується е н д у р а ц и н - препарат кислоти ні­

котинової подовженої дії.

15.Стимулятори дихання. Класифікація стимуляторів дихання (кордіамін, кофеїн-бензоат натрій, камфора, сульфокамфокаїн, бемегрид, етимізол).

Частота і глибина дихання регулюються дихальним центром. У випадках при­ гнічення дихання легкого і середнього ступеня призначають стимулятори дихання (аналептики). їх стимулююча дія зумовлена підвищенням збудливості нейронів, по­ ліпшенням функції рефлекторного апарату, скороченням латентного періоду і по­ силенням рефлекторних відповідей різних відділів центральної нервової системи, їх поділяють на лікарські засоби

1. Прямої дії: кофеїн-натрію бензоат, етимізол. 2. Рефлекторної дії: цититон, розчин аміаку. 3. Змішаного тину дії: кордіамін, в меншому ступені - камфора, сульфокамфо-

каїн. Етимізол - стимулятор дихання прямої дії. Фармакодиналііка. Механізм дії етимізолу пов’язують з пригніченням фосфо-

діестерази і накопиченням у тканинах цАМФ. Переважна дія етимізолу пов’язана з прямою стимуляцією дихального центру, що зумовлює прискорення і поглиблення дихання. Етимізол пригнічує кору великого мозку, має також ноотропоподібні влас­ тивості, не виснажує нейрони дихального центру і не викликає збуджуючого впливу при отруєнні наркотичними анальгетиками і снодійними засобами.

Механізм впливу на функції ЦНС пов’язують із стимуляцією ядерної протеїн- кінази хроматину, фосфорилюванням хроматину, його транскрипційної активності щодо синтезу нуклеїнових кислот, ацетилхоліну і регуляцією ^ Ш А глутаматних рецепторів.

Стимулює продукцію кортикотропіну, зумовлюючи збільшення вмісту глюко- кортикоїдів у крові, що викликає протизапальний і протиалергічний ефекти. Має імуномодулюючу і бронхорозширювальну здатність. Може стимулювати синтез ле­ геневого сурфактанту, який сприяє розправленню альвеол. Етимізол помірно підви­ щує тонус міокарда, посмугованих м’язів, розширює вінцеві судини, гальмує агрега­ цію тромбоцитів.

16. Фармакокінетика, фармакодинаміка, показання до застосування препаратів стимуляторів дихання.

1. Прямої дії: кофеїн-натрію бензоат, етимізол. 2. Рефлекторної дії: цититон, розчин аміаку. 3. Змішаного тину дії: кордіамін, в меншому ступені - камфора, сульфокамфо-

каїн. Стимулятори дихання прямої і змішаної дії безпосередньо збуджують дихальний

центр і тому зменшують вплив лікарських засобів, які пригнічують його активність при легких ступенях отруєння. При важких отруєннях речовинами, що пригнічують дихальний центр, стимулятори дихання протипоказані, тому що дихання не віднов­ люється, а потреба в кисні зростає. Тоді застосовують апарат штучного дихання.

Маючи спільні фармакологічні властивості, стимулятори дихання відрізняють­ ся один від одного за деякими параметрами фармакодинаміки і фармакокінетики. Вибір препарату залежить від причини пригнічення дихального центру і характеру порушень дихання.