47. Гостре отруєння наркотичними анальгетичними засобами. Клінічні прояви та заходи допомоги. Характеристика налорфіну гідрохлориду, налоксону, налтрексону.

Гостре отруєння морфіном характеризується наростаючим пригніченням ди­ хання, ціанозом. Токсичний ефект морфіну настає при парентеральних дозах, що перевищують 120 мг. Зростання концентрації морфіну в крові призводить до спе­ цифічного морфінового сну, що має поверховий характер і характеризується наяв­

ністю яскравих сновидінь. Може розвинутися морфінова кома, що є характерним симптомом гострого отруєння, спостерігається підвищення сухожильних рефлексів (ліктьового, колінного, ахіллового).

У високих дозах морфій має пряму дію на центри спинного мозку, а саме - на драглисту речовину задніх стовпів. Пригнічення дихального центру виявляється патологічним періодичним диханням Чейна - Стокса. Знижується артеріальний тиск, розвивається брадикардія, гіпотермія, анурія, міоз. Смерть наступає від пара­ лічу дихального центру.

Невідкладна допомога. При лікуванні гострого отруєння морфіном необхідне якомога швидше ввести його антагоніст - налоксону гідрохлорид, зробити штучне дихання. Незалежно від шляхів і часу введення морфіну необхідно промити шлунок 0,05 % розчином калію перманганату, оскільки морфін частково виділяється у шлу­ нок. Калію перманганат переводить (окисляє) морфін у неактивну форму - оксп- морфін. Повторно вводять атропіну сульфат для зниження тонусу парасимпатичної нервової системи і підвищення збудливості дихального центру. Ефективним анти- дотом при гострому отруєнні морфіном є також частковий антагоніст налорфіну гідрохлорид.

Налоксону гідрохлорид єчистимопіатипмантагоністомконкурентноготипу.Не володіє морфіноподібною активністю. При тривалому введенні не спостерігається

Розвитку толерантності до нього. Зменшує важкість абстинентного синдрому (вво­ дять нри відміні морфіну). Є препаратом вибору при лікуванні отруєнь наркотични­ ми анальгетиками. ГІри внутрішньовенному введенні 1 мл налоксону конкурентно знімаються ефекти 5 мг морфіну. Тривалість дії налоксону 3-4 години.

48. Лікарська запежність, що виникає до наркотичних анальгетиків, клінічні прояви. Поняття про абстинентний синдром, методи лікування.

ЛІКАРСЬКА ЗАЛЕЖНІСТЬ — психічний, іноді фізичний стан, що є результатом взаємодії між живим організмом і лікарською речовиною з певними поведінковими та іншими реакціями, при якому є незмінне бажання приймати препарат постійно чи періодично для того, щоб уникнути дискомфорту, який виникає без прийому препарату. Це сильне, інколи непереборне прагнення до систематичного прийому деяких ЛП та інших речовин, що викликають ейфорію (грец. eu — гарно, приємно + phero — ­переносити), для підвищення настрою, по­ліпшення самопочуття, а також усунення неприємних переживань та відчуттів, які виникають після відміни цих препаратів. Речовини, що викликають залежність, поділяють на такі групи: алкогольно-барбітуратного типу (спирт етиловий, фенобарбітал); типу канабісу (марихуана, гашиш); типу фенаміну (група амфетамінів); типу кокаїну; типу ефірних розчинників (толуол, ацетон, тетрахлор­метан); речовини, що викликають галюцинації — галюциногени (ЛСД, мескалін, псилобіцин); речовини, отримані з опію (мор­фін, кодеїн), та їх синтетичні замінники (тримеперидин, пентазоцин).

Можлива залежність від кількох речовин одночасно. Розрізняють психічну і фізичну залежність від лікарських речовин. Психічна залежність — стан, при якому ЛП викликає відчуття задоволення і психічного піднесення, тобто стан ейфорії, що потребує періодичного чи постійного введення ЛП для відчуття задоволення або уникнення дискомфорту. Фізична залежність — адаптивний стан, якому властиві інтенсивні фізичні розлади після припинення застосування певного ЛП. Ці розлади, тобто синдром абстиненції, є комплексом специфічних ознак психічних і фізичних порушень, властивих для певного наркотичного анальгетика.

Механізм цього явища полягає в систематичному введенні речовини, яка залучається до біохімічних процесів, що відбуваються в організмі, внаслідок чого метаболізм і функціонування тканин змінюються. До такого стану організм поступово адаптується, створюється новий метаболічний гомеостаз, відмінний від звичайного. У разі припинення надходження речовини рівновага біохіміч­них процесів порушується. Виникає абстиненція — різноманітні, часто тяжкі соматичні порушення (можлива смерть), — яка усувається лише відновленням уведення речовини. Найчутливішими до умов, що змінюються, є клітини головного мозку. Саме тому залежність викликають речовини, які впливають на ЦНС: наркотичні анальгетики, препарати психотропної дії, снодійні, нікотин, алкоголь тощо. Систематичний прийом наркотичних анальгетиків з розвитком залежності називають наркоманією. Зміна функцій головного мозку призводить до послідовного розвитку станів ейфоричного сну і абстиненції. Зі збільшенням залежності скорочується ейфорична фаза, майже зникає фаза сну, фаза абстиненції змінюється і поглиблюється. Таким чином, якщо причиною виникнення залежності (наркоманії, пристрасті) є ейфорія, то подальшою рушійною силою цього згубного процесу є синдром абстиненції. Найтяжча картина розвивається у випадках, коли поєднуються фізична, психіч­на залежність і толерантність.

Симптомы наркотического абстинентного синдрома

К основным симптомам наркотического абстинентного синдрома можно отнести:

сильные боли во всем теле;

сужение или расширение зрачков;

тошнота, рвота, проблемы с пищеварением;

нервозность, повышенная раздраженность, агрессия;

сухость во рту, кожные высыпания;

проблемы со сном, повышенный или пониженный аппетит.

Лечение : постепенное снижение дозы

49. Ненаркотичні анальгетики (кислота ацетилсаліцилова, метамізол (анальгін), парацетамол). Класифікації, загальна характеристика групи. Механізми дії, фармакологічна характеристика препаратів. Порівняльна характеристика прапаратів ненаркотичних анальгетиків, побічна дія.

Анальгетики (болстамуючі засоби: грец. an - заперечення, algos - біль) - лікар­ ські засоби, які усувають або зменшують відчуття болю і негативні зміни у діяльнос­ ті органів, викликані больовим подразненням. Під впливом анальгетиків вибірково пригнічуються больові реакції при збереженні функції органів відчуття, свідомості і координації рухової діяльності ЦНС.

Ці препарати за силою анальгетичної дії значно поступаються перед наркотич­ ними знеболювальними засобами, їх дія проявляється головним чином при болях неврологічного та запального характеру (артрит, міозит, невралгія) та гіри болях, що формуються в органах малого таза, а при травматичному або післяопераційно­ му болі вони малоефективні. Ненаркотичні анальгетики не пригнічують дихання, не пригнічують кашльовий центр. Вони не зумовлюють ейфорії, толерантності та медикаментозної залежності, не мають снодійного ефекту. У препаратів цієї групи чітко виражені протизапальний та жарознижуючий ефекти.

Класифікація за хімічною структурою:

1. Похідні саліцилової кислоти (кислота саліцилова, кислота ацетилсаліцилова, ацелізпн).

2. Похідні іидолоцтової кислоти (іидометацпн). 3. Похідні фенілоцтової кислоти (диклофенак натрію, ацеклофенак).

4. Похідні пропіонової кислоти (ібупрофен, напроксен, кетопрофен, дексалгін). 5. Похідна антранілової кислоти (кислота мефенамінова). 6. Похідні піразолону (анальгін). 7. Окснками (піроксикам, мелоксикам).

8. Похідні сульфопамідів (німесулід).

9. Похідна аніліну (парацетамол). 10. Похідна ізонікотинової кислоти (амізон). 11. Коксиби (целекоксиб, рофекоксиб). 12. Похідні інших хімічних сполук (кеторолак).

Препарати пригнічують активність ферменту цикло- оксигенази (ЦОГ), під впливом якої в тканинах організму з ненасичених жирних кислот утворюються простагландини, які беруть участь у процесах запалення, га­ рячки і виникнення болю. Так, діючи на нервові закінчення, простагландини під­ вищують їх чутливість до брадикініну - пептиду, що утворюється в тканинах при запаленні одночасно з простагландинами і є стимулятором больових рецепторів. Пригнічуючи синтез простагландинів, ненаркотичні аиальгетики знижують чутли­ вість нервових закінчень до брадикініну, гістаміну, серотоніну, зменшують набряк тканин у вогнищі запалення, послаблюючи тим самим механічне стискання ноци- цепторів у ньому.

Ненаркотичні аналь- гетики знижують температуру тіла тільки у разі її підвищення.

Основнимпрепаратомцієїгрупиєкислота ацетилсаліцилова (аспірин).

бсорбція кислоти ацетилсаліцилової у травному каналі від­

бувається швидко і повністю. Максимальна концентрація в плазмі крові досягається через 10-20 хвилин. Ступінь зв’язку з білками плазми крові складає 49-70 %. Кис­ лота ацетилсаліцилова проникає через гематоенцефалічний бар’єр, на 50 % метабо- лізується при першому проходженні крізь печінку.

Кислота ацетилсаліцилова володіє переважно жарознижую­ чою, знеболюючою, протизапальною активністю, має антиагрегантну дію. Механізм антиагрегантного ефекту пов’язаний зі здатністю знижувати агрегацію тромбоци­ тів за рахунок гальмування біосинтезу тромбоксану А2- потужного агрегаційного чинника. Кислота ацетилсаліцилова сприяє також вивільненню ендотелієм судин простацикліну - потужного антиагреганту. Цей ефект виникає після прийому по­ рівняно невеликих доз кислоти ацетилсаліцилової, великі її дози можуть пригнічу­ вати вивільнення простацикліну.

Показання:лихоманка, головний, зубний біль, міалгії, невралгії, інший невроло­ гічний біль, ревматичні захворювання. Використовують як аитиагрегантннй засіб для запобігання утворення післяопераційних тромбів, при ішемічній хворобі серця, порушенні мозкового кровообігу.

Побічна дія:нудота, анорексія, біль в еиігастрії, ерозивно-виразкові ураження травного каналу, прихована кровотеча, тромбоцитопенія, анемія, алергічні реакції, броихоспазм, погіршення слуху, зору, синдром Рея (у дітей).

Із похідних піразолону в практичній медицині залишився метамізол натрію (анальгін).

Фармакокінетика.Анальгін швидко всмоктується у травному каналі. Макси­ мальна концентрація спостерігається через 1-2 години. У стінці кишечнику гідро­ лізується з утворенням активного метаболіту, 50-60 % якого зв’язується з білками плазми крові. Препарат метаболізується в печінці, екскретується з сечею, проникає в грудне молоко.

Фармакодинаміка.Метамізол натрію (анальгін) має значну знеболюючу, жаро­ знижуючу та слабку протизапальну дію. Анальгін добре розчиняється, діє швидко, сильно і короткочасно.

Показання:больові синдроми різного походження (головний біль, невралгія, ра­ дикуліт, міозит), лихоманка, післяопераційний біль, біль при ревматизмі.

Побічна дія:лейкопенія, агранулоцитоз, тромбоцитопенія, алергічні реакції, олі- гурія, анурія, протеїнурія, інтерстиціальпий нефрит, забарвлення сечі в червоний колір, пониження артеріального тиску.

Ацетамінофен (парацетамол, панадол) належить до ненаркотичиих анальгети- ків центральної дії.

Фармакокінетика.Парацетамол добре абсорбується після прийому всередину. З білками плазми зв’язується до 15 %. Максимальна концентрація в плазмі спостері­ гається через 20-30 хвилин, проникає через гематоенцефалічний бар’єр, менше 1 % - в грудне молоко. Препарат метаболізується в печінці, 80 % вступає в реакцію кон’югації з глюкуроновою кислотою і сульфатами з утворенням неактивних метаболітів, 17 % підлягає гідроксилюванию з утворенням активних метаболітів, які потім вступають в реакцію кон’югації з глутатіоном з утворенням неактивних метаболітів. Період напів- виведення 2-3 години. Препарат екскретується нирками, 3 % в незміненому вигляді.

Фармакодииаміка.Парацетамол (панадол) справляє переважно знеболюючий та жарознижуючий вплив, подібно аспірину. На відміну від інших груп препаратів, у парацетамолу слабко виражена протизапальна дія. Парацетамол не пошкоджує слизову оболонку шлунка і тому може призначатися хворим з виразковою хворобою.

Показання:неврологічний біль, зубний біль, головний біль, невралгія, міозит, ар­ тралгія, лихоманка.

Побічна дія:алергічні реакції, гепато- і нефротоксична дія. Він рідко зумовлює метгемоглобінемію. Внаслідок гемолізу препарат інколи сприяє розвитку анемії.

Спостерігаються випадки гострого отруєння з ураженням печінки та нирок вна­ слідок утворення М-ацетил-п-бензохіноліну. Лікування гострих отруєнь включає промивання шлунка з активованим вугіллям, введення ацетилцистеїну, який під­ вищує рівень глутатіону, що інактивує токсичний метаболіт внаслідок кон’югації з ним.

50. Принципи класифікації психотропних лікарських засобів Загальна характеристика.

Психотропні (грец. psyche - душа, свідомість, tropos - спорідненість) лікарські засоби вибірково регулюють психічні функції, передусім емоції, мислення, пам’ять, мотивацію поведінки, психомоторну активність, і призначені для застосування при порушеннях психічних функцій, у тому числі при граничних станах. Ці засоби ши­ роко призначають також хворим терапевтичного, хірургічного, онкологічного та ін­ ших профілів. Сьогодні розрізняють такі класи психотропних засобів:

1. Нейролептики (антиисихотики) - антипсихотичні засоби, що застосовують­ ся при шизофренії, психозах, галюцинаціях та інших розладах психіки.

2. Транквілізатори (апксіолітики) - засоби, що знімають патологічний страх, емоційне напруження, надмірне збудження.

3. Психоседативні засоби - препарати, що здійснюють недиференційну заспо­ кійливу дію за рахунок зниження збудливості і реактивності ЦНС до різних стимулів і концентрації гальмуючих процесів.

4. Антидепресанти (психічні енергізатори, тнмолептики) - засоби, які покра­ щують патологічно змінений настрій, повертають оптимізм при депресіях, підвищують продуктивність асоціативних процесів.

5. Психомоторні стимулятори - засоби, що підвищують розумову і фізичну працездатність, мобілізують енергетичні і функціональні ресурси організму.

6. Актопротектори - засоби, що стимулюють працездатність і підвищують ре­ зистентність організму в ускладнених умовах (гіпоксія, охолодження, гіпер­ термія тощо).

7.Нормотиміки - засоби, що мають антпманіакальну й антидепресивну дії прп психозах, тобто мають бівалентну дію.

8. Ноотропи (пснхометаболічні стимулятори) - засоби, які мають мнемотропну дію (греп. тпете - пам’ять), покращують вищі інтегративні функції головного мозку (пам’ять, увагу, навчання тощо).

9. Адаптогени - препарати природного походження, які мають неспецифічну загальнотонізуючу дію на функції мозку, ендокринну регуляцію, обмінні про­ цеси і підвищують адаптацію організму до несприятливих умов, що сприяє покращенню роботи ЦНС.

10. Психодислептики (галюциногени, пспхозоміметпчні речовини). Як лікар­ ські засоби в цей час не застосовуються, проте деякі з них (наркотичні аналь- гетики) мають виражену знеболюючу активність і тому застосовуються у ме­ дичній практиці.

До засобів, що пригнічують функцію ЦНС, тобто депримуючих, належать пре­ парати перших 3-х груп. До засобів, що стимулюють функції ЦНС, належать пре­ парати 4—9-ї груп.

51. Класифікація нейролептиків (хлорпромазин (аміназин), хлорпротиксен, дроперидол,

галоперидол, сульпірид). Механізм антипсихотичної дії нейролептиків. Фармакологічні ефекти аміназину.

Нейролептичні (антипсихотичні) засоби (греп. neuron - нерв, leptikos - здат­ ний взяти, сприйняти) - психотропні препарати, які пригнічують психічну (вищу) нервову діяльність, емоційний стан, поведінку, усувають марення, галюцинації та інші прояви психозу, але не порушують при цьому свідомості. Разом з цим, вони суттєво пригнічують психомоторне збудження. Раніше їх називали нейроплегіками, антишизофренічними засобами, великими транквілізаторами.

. Класифікація.Нейролептики за хімічною будовою поділяються на похідні (типові і 1) фенотіазипу- аміназин, левомепромазин, трифтазин, перпціазнн (неулеп- тил) та ін.; 2)тіоксантену- хлориротиксен, гіотиксен (наван); 3) бутирофенону- галоперидол, дроперидол та ін.; А)бензаміду- сульпірид (еглоніл); 5) різних хімічних класів (нетипов-і)клозапін (азалептин), сертиндол та ін

Психотропна дія аміназину проявляється вираженим психоседативним (блокада а-адренорецеїггорів ретикулярної формації стовбура головного мозку) і помірним антипспхотичним (блокада 0.,-дофамінорецеиторів мезолімбічно-мезокортикаль- ної системи) ефектами. Купірує різні види психомоторного збудження. Антипси- хотичний ефект виявляється в усуненні продуктивної симптоматики психозів (марення, галюцинацій). Седативний ефект характеризується пригніченням умов­ норефлекторної діяльності (в першу чергу, рухово-оборонних рефлексів), зменшен­ ням спонтанної рухової активності, розслабленням скелетної мускулатури (міо- релаксантна дія), зниженням чутливості до ендогенних і екзогенних стимулів при збереженій свідомості (у великих дозах виникає сон). У перші дні це проявляється уповільненням мови, загальмованістю, сонливістю, зниженням моторної активнос­ ті. Курсовий прийом аміназину протягом тижня посилює ці явища і призводить до емоційної монотонності, повної байдужості, поганого настрою. Протягом 2-го тижня симптоматика стабілізується на певному рівні. При тривалому прийомі аміназину розвиваються апатія ідепресія. Ці прояви нейролептичного ефекту аміназину (зни­ ження швидкості перебігу психічних процесів, емоційна одноманітність і моторна загальмованість) тяжко переносяться пацієнтами.

Фармакокінетика. При парентеральному або ректальному введенні препарат абсорбується краще, ніж при введенні всередину (ефект “першого проходження”). Аміназин має виражену місцевоподразнюючу дію, тому його приймають усередину після їди; внутрішньовенно вводять повільно протягом 5 хв. Максимальна концен­ трація в плазмі крові досягається через 2-4 год. Має високий зв’язок з альбумінами крові (92-97 %). Широко розподіляється в рідинах і тканинах організму, проникає через гематоенцефалічппй бар’єр, плаценту. Аміназин підвищує проникність гема- тоенцефалічного бар’єра для інших речовин, зокрема для сполук фосфору.

Метаболізм похідних фенотіазипу відбувається здебільшого в печінці з утворен­ ням трьох визначених груп метаболітів: окислених (ЗО %), гідроксильованпх (ЗО %), дезметильованих (20 %). Останні 20 % сполук поки що не ідентифіковані. Фарма­ кологічну активність мають окислені й гідроксильовані метаболіти. їх інактивація

відбувається шляхом зв’язування з глюкуроновою кислотою або подальшим окис­ ленням з утворенням неактивних сульфоксидів. Швидкість інактивації залежить выд індивідуальних особливостей організму, чим, можна пояснити велику різницю в концентрації похідних фепотіазину в крові (перебросі^пальній рідині) у різних хворих через однаковий інтервал часу після прийому однакових доз. З організму за добу виводиться близько 20 % прийнятої дози; 6 % виводиться з сечею у незмінеио- му вигляді. Т. в середньому становить 15-20 год, хоча можуть бути значні інди­ відуальні коливання (від 2 до 100 год). Сліди метаболітів можна визначити в сечі через 12 місяців після припинення лікування.

Відсутня пряма кореляція між вмістом у плазмі аміназину, його метаболі­ тами і терапевтичним ефектом. Седативний ефект наступає через 15 хв після внутрішньом’язового введення, через 2 год після перорального прийому, ще пізні­ ше - після ректального введення. Тривалість терапевтичної дії при одноразовому введенні складає близько 6 год. При багаторазовому прийманні через тиждень може виникнути толерантність до седативного і гіпотензивного ефектів. Антипсихотич- нпй ефект розвивається на 4-7 день після перорального прийому аміназину, коли досягається стабільна концентрація препарату в плазмі.

Показання. У психіатрії застосовують аміназин як самостійно, так і в комплексі з іншими психотропними препаратами (антидепресантами, похідними бутпрофенону тощо), при різних станах психомоторного збудження у хворих па шизофренію, го­ стрих і хронічних параноїднпх і галюцинаторних станах, маніакальному збудженні у хворих на маніакально-депресивний психоз, алкогольних психозах, психотнчних роз­ ладах у хворих на епілепсію, а також при інших психічних захворюваннях і тяжких не­ врозах, що супроводжуються збудженням, страхом, напругою. У неврології аміназин призначають при захворюваннях, що супроводжуються підвищенням м’язового тону­ су (після мозкового інсульту тощо). У клініці внутрішніх хвороб аміназин як седатив­ ний засіб показаний хворим на гіпертонічну хворобу, інфаркт міокарда з вираженим збудженням. Ефективне використання аміназину при стійкому болю, зокрема при каузалгії (сумісно з анальгетикамп). Як протпблювотний засіб аміназин іноді засто­ совують при хворобі Меньєра, променевії! і хіміотерапії. У клініці шкірних хвороб він може бути ефективний при дерматозах, які супроводжуються зудом. В анестезіології аміназином раніше широко користувалися для премедпкації і потенційованого нарко­ зу. Для створення штучної гіпотермії аміназин застосовують сумісно з анальгетични- ми і протигістамінними препаратами у складі літичних сумішей.

Побічна дія аміназину пов'язана при місцевому застосуванні з вираженою по­ дразнюючою дією: при пероральному прийомі спостерігають диспепсичні прояви, знутрішньом’язовому - біль, інфільтрати, внутрішньовенному - флебіти. При ре- зорбтивному застосуванні побічна дія аміназину головним чином є результатом

:ого впливу на медіаторні системи організму. Блокада дофамінових рецепторів екстрапірамідної системи зумовлює можливість розвитку нейролептичного син дрому, який на ранніх етапах лікування проявляється паркінсонізмом, акатизієь: через тривалий час - пізньою дискінезією. Аміназин має виражену каталептогенн;. дію (так звана “воскова гнучкість”, тобто патологічно тривале збереження надам- пози). Можливий розвиток злоякісного нейролептичного синдрому.

Внаслідок а-адреноблокуючої дії аміназину (особливо при внутрішньовенному, введенні) може спостерігатися різке зниження артеріального тиску, аж до розвпткч ортостатичного колапсу.

Дроперидол, на відміну від галоперпдолу, є нейролептиком з вираженою седа­ тивною дією. Здійснює протиблювотний, міорелаксаитний, протишоковий ефекти. . При шоку зменшує вазоспазм в результаті зниження реактивності центральних ланцюгів спмпатпкуса, периферичної а-адреноблокуючої активності, поліпшення кровопостачання органів. Використовують для купірування психомоторного збу­ дження, судом, гіпертонічного кризу, блювоти, у комплексній терапії шоку. Широко застосовують в анестезіологічній практиці для потенціювання наркозу, нейролепта- нальгезії (у поєднанні з фентаиілом).

За аптипспхотпчпою дією хлорпротиксен поступається аліфатичним фенотіазн- на.м. За механізмом дії препарат є помірним адреноблокуючпм і активним антихо- лінергічнпм засобом, має виражену седативну дію, протпблювотпиіі ефект, посилює вплив снодійних і анальгетичних засобів, не викликає каталепсію, здійснює помірну антидепресивну активність.

Показання. Застосовують при психозах і психоневротичпих станах з неспокоєм, страхом, психомоторним збудженням, агресивністю, в тому числі у випадках депре- сивно-параноїдної і циркулярної шизофренії, гострого алкогольного психозу. В ма­ лих дозах застосовують при неврозах, порушеннях сну, шкірному свербінні.

Побічна дія. У деяких випадках розвивається сонливість, тахікардія, ортостатич- на гіпотензія, сухість у роті. Екстрапірамідні розлади трапляються рідко.

52.Порівняльна характеристика препаратів нейролептиків, показання до застосування, побічні ефекти. Комбіноване застосування нейролептиків з препаратами інших фармакологічних груп. Поняття про нейролептаналгезію.

Основними показаннями до призначення нейролептиків є тяжка психоневроло­ гічна патологія: шизофренія, загострення ендогенних психозів із маренням, галюци­ націями, агресивністю; гострі психічні розлади (травми, інфекції, післяопераційний період, психотравмуючі ситуації); делірій, абстинентиий синдром. При гострих пси­ хозах віддають перевагу нейролептикам з вираженою седативною дією (похідним фенотіазину аліфатичного ряду) або галоперидолу. Терапія хронічних психозів вза­ галі проводиться за такими принципами: в гострому періоді - нейролептики седа­ тивної групи або великими дозами галоперидол вводять внутрішньовенно крапель­ но; після усунення гострих проявів (галюцинацій, психомоторного збудження тощо) переходять на антипсихотики з активуючою компонентою; у фазі ремісії використо­ вують підтримуючу терапію за допомогою антипспхотиків пролонгованої дії.

Нейролептики застосовуються в анестезіологічній практиці для иремедикації, ней- ролептанальгезія (дроперидол сумісно з наркотичним анальгетиком фентанілом) і ре­ аніматології, особливо в екстремальних ситуаціях (інфаркт міокарда, травматичний і опіковий шок тощо). Гіпотермічний ефект нейролептиків використовується в хірургії для штучного охолодження організму при операціях на серці, головному мозку тощо (у складі літичних сумішей з анальгетичними і антигістамінними препаратами).

Найчастіше в терапевтичній практиці нейролептики призначаються за такими показаннями: вегетоневрозі! при ІХС, виразковій хворобі, клімаксі; гіпертонічні кризи з проявами енцефалопатій; блювання центрального походження, гикавка іпроменева хвороба, хіміотерапія онкохворих); гіпертермія (стійка до Н1ІЗЗ); ней- родерматози; мігрень тощо.

Побічна дія. Різноманітні побічні ефекти нейролептиків пов’язані з їх блокуючою дією на певні медіаторні системи організму і є продовженням їх фармакологічних ефектів. В результаті депримуючої психотропної дії можуть виникати “поведінкові” ефекти у вигляді “псевдодеиресії” (млявість, безініціативність, байдужість тощо).

Внаслідок периферичного м-холінолітичного ефекту відзначаються сухість в роті,

мідріаз, параліч акомодації, утруднення сечовипускання, обстипація га ін.: адрено.:: тпчиого - колаптоїдні реакції.На ранніх етанах лікування неііролептпками б л о к ів дофамінової передачі в нігростріатній системі призводить до таких екстрапірамі них розладів,як паркінсонізм (ригідність, тремор), акатпзія (безконтрольне мотори- занепокоєння), гострі дистонії (спазм мускулатури язика, обличчя, шиї, спини). Д.~ - лікування (або запобігання розвитку) нейролептичного паркінсонізму застосову­ ють нейтральні м-холіноблокаторп (циклодол). Через місяці і роки на фоні тривале терапії нейролептиками може спостерігатися пізня дискінезія (мигання, спазм п< - вік, випадіння язика, хореоатетоз тощо): частіше відзначається у жінок. Комплек; неврологічних ускладнень, які виникають під дією нейролептиків і проявляються руховими порушеннями (у вигляді вишенаведенпх екстрапірамідних розладіві об’єднують назвою “нейролептичний синдром”. У ряду пацієнтів може розвитися

тяжче ускладнення, шо являє загрозу життю, - злоякісний нейролептичний синдром (ригідність м’язів, злоякісна гіпертермія, аритмія, кома).

Тривалий прийом нейролептиків значно змінює ендокринний статус, особливе репродуктивну функцію. Внаслідок блокади дофамінорецеиторів порушується ме- діаторний контроль за секрецією ряду гормонів. У 10 разів і вище збільшується про­ дукція иролактину, знижується секреція гонадотропних гормонів і їх дія на статеві залози. В результаті відзначається так званий “каструючий"ефект нейролептиків: галакторея, гіпекомастія, аменорея у жінок, зниження лібідо, імпотенція у чолові­ ків. Нейролептики зменшують також секрецію СТГ, АКТГ, ТТГ, окситоцину, АДГ стимулюють секрецію меланостимулюючого гормону. Деякі препарати викликають помутніння рогівки і кришталика (у 20-30 % пацієнтів).

До інших небажаних ефектів нейролептиків відносяться токсичні (гепато- кардіотоксичність), алергічні реакції (висип, гемоліз, агранулоцитоз), збільшення апетиту, маси тіла, тератогенна дія, ембріо- і фетотоксичність.

Типові нейролептики практично не впливають на негативну симптоматику пси­ хозу, когнітивиі порушення, сприяють розвитку екстрапірамідних розладів внаслі­ док блокади І>,-рецспторів нігростріарної системи. Ці препарати усувають головним чином позитивні симптоми психозу за рахунок блокади дофамінових О.,-рецепторів у мезолімбічпій ділянці мозку.