39. Компоненти етнічної ідентичності.

У структурі етнічної ідентичності звичай­но вирізняють два головні компоненти — когнітивний (знання, уяв­лення про особливості власної групи й усвідомлення себе як її чле­на на підставі визначених характеристик) і афективний (оцінка особливостей власної групи, ставлення до членства в ній, зна­чущість цього членства). Деякі автори (Л. М. Дробіжева, Г. У. Сол­датова) виокремлюють і поведінковий компонент етнічної ідентич­ності, розуміючи його як реальний механізм не тільки усвідомлен­ня, а й прояву себе членом визначеної групи.

Серед головних складових когнітивного компонента етнічної ідентичності вирізняють, по-перше, етнічну поінформованість (знання про етнічні групи — свою та чужі, їхню історію, звичаї, особливості культури) та, по-друге, етнічну самосвідомість.

На основі знань про свою та чужу групи формується комплекс уявлень, що утворюють систему етнодиференцюючих ознак: мову, цінності, історичну пам’ять, релігію, міфи про спільних предків, народне мистецтво тощо.

Афективний компонент етнічної ідентичності виявляється в етнічних атитюдах. Позитивні атитюди включають задоволеність членством в етнічній групі, бажанням належати до неї, гордість за досягнення свого народу. Наявність негативних атитюдів до своєї етнічної групи включає заперечення власної ідентичності, почуття приниженості, надання переваги іншій групі у якості референтної.

Стійкість ідентичності та позитивна ідентичність – центральні моменти для відчуття групової психологічної безпеки та стабільності.

40. Моріц Лацарус та Герман Штайнталь як фундатори психології народів.

У середині ХІХ ст. Герман Штайнталь та Моріц Лацарус стали фундаторами нової дисципліни — психології народів. 1959 р.- “Журнал психології народів і мовознав­ство”. Брали за основу “дух народу” як певну таємничу субстанцію, що залишається незмінною за різних обста­вин і забезпечує єдність нац. характеру за всіх індивіду­альних відмінностей. Саме внутрішньою сутністю цієї безтілесної субстанції повинні бути пояснені, на їхню думку, відмітні риси суспільних і релігійних поглядів, особливості мови, культури, по­буту кожного народу, його історії та способу життя. Вважали, що псих. народів як наука складається з 2 частин: поясню­вальної/народно-історичної психології (дає відповідь на пи­тання, що є народний дух взагалі, безвідносно до окремих народів), та описової/психологічної етнології (яка характеризує окремі на­роди як прояв загальних законів розвитку народного духу).

Основний зміст концепції: завдяки єдності походження і середовища проживання всі індивіди одно­го народу мають відбиток особливої природи народу на своєму тілі й душі; “дія тілесних впливів на душу зумовлює певні властивості духу, одна­кові у всіх індивідів, внаслідок чого всі вони наділені одним і тим самим народним духом.

Необхідність створення такої дисципліни пояснювали потре­бою дослідити закони душевного життя не тільки окремих індивідів, а й спільнот, в яких люди діють “як певна єдність”. Се­ред таких спільнот (політичних, релігійних, соціально-економіч­них) особливе місце посідають народи, тобто етнічні спільноти. На думку фундаторів психології народів, етнос - сукупність людей, які сприймають себе як один народ і які зараховують се­бе до одного народу. Духовна спорідненість між людьми не зале­жить від походження чи мови, адже люди визначають себе належними до певного народу суб’єктивно.

Народна психологія є психологією суспільної людини. Суспільство, ви­никає під час поділу людського роду на народи. Психологія народів повинна була насамперед пояснити людину, грунтуючись на соц.-психол. характеристиці народу. Лацарус і Штайнталь дотримувались такої парадигми: вивчення особистості здійснювалося крізь призму соціокультурної спільності.

Зміст “народного духу” пропонували розкривати через порівняльне вивчення мови, міфології, моралі, моральних звичаїв, культури, а також історії окремих народів і всього людства. Штайнталь і Лацарус застерігали від повної аналогії між психологією народу та індивідуальною психологією, наголошуючи, що численність індивідів утворює на­род тільки тоді, коли дух народу пов’язує їх в єдине ціле.

Напрям “психології народів” мав методологічні хиби: трактування народного духу як субстанції, яка не змінюєть­ся в часі; однобічне вивчення тільки результатів психічної взаємодії — мови, міфології, релігії тощо, годі як процеси зали­шалися поза їхньою увагою.

Однак це не применшує заслуги Штайнталя й Лацаруса за спробу представити систему психології народу як науки.