35. Розвиток етнопсихології в Західних регіонах України кінця хіх – першої половини хх століття.

На Західній Україні кінець ХІХ – початок ХХ століття позначився плідною діяльністю Михайла Грушевського та Івана Франка, які розуміли, що без вивчення народної творчості неможливо повноцінно пізнати дух народу.

М. Грушевський дотримувався мовно-літературної концепції нації: народ — це його мова. Вчений поділяв віру у визвольну функцію слова, у визволення нації через слово. Грушевський ототожнював відродження літератури й відродження нації.

І. Франко дотримувався тієї ж точки зору, вважаючи, що прагнення кожної нації до самоствердження підтримується тією літературою, яка сприяє утвердженню нації.. Починаючи з 70-х років XIX ст. Франко послідовно обстоював єдність української літературної мови. Комплекс питань щодо національної своєрідності мови Франко розглядав у зв’язку з історією її носіїв, не абстрагуючись від етнографії та етнічної психології.

Під поняттям “нація” Франко розумів таку етнографічно окрему групу людей, яку об’єднує усвідомлення своєї єдності, бажання зберігати й примножувати спільно витворену духовну й інтелектуальну культуру, прагнення надалі зберігати свою відмінність і розвиватися як самостійна одиниця. Відстоював єдність усього мистецтва, літератури та наук, наголошуючи на їх інтернаціоналізації, проте стверджував і про націоналізацію кожної окремої літератури, окреслюється її питомий національний характер, її оригінальні прикмети, основні особливості її народного гумору і народного пафосу, властивості її вислову, літературного стилю, поетичної техніки.

Іван Франко пізнавав психологію народного духу, вивчаючи народну творчість, зокрема українські народні пісні, що допомагало вивчати історію, національну свідомість та почуття українців. Вивчаючи фольклорні матеріали, брав до уваги і усну народну творчість сусідніх слов’ян. (болгар, сербів, росіян - “Етнографічний збірник”). Працював над такими темами, як зв’язок старої та нової літератури з фольклором, професійної музики з народною пісенністю, взаємовідносини колективу та індивідуума у фольклорному процесі тощо. Отже, можна зробити висновок, що праця на Західній Україні ґрунтувалася. перш за все, на опосередкованому вивченні особливостей народної культури українців, через мову, усну народну творчість, мистецтво.

36. Трансформація етнічної ідентичності та її типи.

У сучасному світі перед науковцями постала потреба у вивченні трансформації етнічної ідентичності в контексті акультурації.

Акультурація – процес і результат, за якого представники одних культурних груп переймають культурні та поведінкові риси інших груп. Феномен постає в разі зустрічі культур. Хоча зазвичай акультурація стосується меншин, можлива й обернена (реципроктна) акультурація, за якої меншини змінюють культуру більшості (приклад – тютки-булгари змішались із місцевим захопленим населенням, ставши слов'янами).

Р. Лінтон висунув гіпотезу про «приховану культуру, до якої він відносить всі психологічні аспекти культури. Матеріальна культура разом із вчинками і діями людей складає «відкриту культуру». Народ може прийняти і включити у свій вжиток багато нових для нього речей; люди можуть змінити свої звичаї і норми поведінки, тобто їхня «відкрита культура» значно зміниться. Втім, всі зміни, що відбулися –зовнішні: психічний світ представників цього народу, тобто «прихована культура», володіє особливою стійкістю.

Ця гіпотеза допомагає пояснити доволі розповсюджене у процесах акультурації явище, чому під сильним тиском домінуючої культури у етнокультурних меншин довго зберігаються багато рис їх матеріальної й духовної культури, зберігається їх етнічна самосвідомість, віра у відродження їхнього народу.

Моноетнічна ідентичність з іншою етнічною групою призводить до асиміляції – прийняття традицій, цінностей, норм, мови іншої групи до повного розчинення в ній. Метафора – плавильний котел, що початково застосовувалася стосовно імігрантів в США з 1780-х років.

Стратегія інтеграції характеризується ідентифікацією як із старою, так і з новою культурами й зумовлює виникнення «мозаїчного» суспільства, де кожен елемент мозаїки зберігає свою неповторність, а всі взаємодіючі групи створюють нову цілісність. Інша метафора – салатниця , а також калейдоскоп.

Люди можуть вибирати сепарацію: представники етнічної меншості добровільно заперечують культуру більшості і зберігають свої етнічні особливості (як цигани, які нерідко не бажають мати тісні стосунки із етнічною більшістю). Якщо такий вибір цієї стратегії нав'язується меншині домінуючою більшістю, то вона буде називатися сегрегацією.

Якщо людина не ідентифікує себе ні з культурою етнічної більшості, ні з культурою етнічної меншості, то результатом є етнокультурна маргіналізація. Це може бути наслідком відсутності можливості або інтересу щодо підтримки культурної ідентичності і відсутності бажання установлення стосунків із навколишнім суспільством.

Маргіналізація рідко є результатом вільного вибору індивідів, частіше вони стають маргіналами в результаті спроб насильницької асиміляції у сполученні з насильницьким відторгненням (сегрегацією).