27. Інформаційна концепція до визначення поняття “етнос” (с.О.Арутюнов, м.М.Чебоксаров, м.Гібшманнова, і.Ржегак)

Відрізняється від інших підходів пояснення етносу підхід, запропонований С.О.Арутюновим та М.М.Чебоксаровим: етноси являють собою просторово обмежені «згустки» специфічної культурної інформації, а міжкультурні контакти – обміном такої інформації.

Якщо біологічні групи людства підтримують свою відносну морфологічну стабільність у результаті передачі генетичної інформації всередині групи, існування етнічних груп також обумовлене схожим механізмом, хоча, звичайно, діють й інші фактори, які сприяють збереженню етнічних груп.

Особливо важливі для людей мовні комунікації – передача словесних повідомлень від людини до людини як в усній, так й у письмовій формі.

Мен­ше, але також важливе значення має інформація, яка передається у формі показу, спостереження, наслідування. Ця форма особливо важлива в дитячому віці, коли людина прилучається до засадничих поведінкових аспектів своєї культури, які в багатьох випадках мають і етнічні ознаки: адже різні народи відрізняються й різною манерою сидіти, одягатися, вітати один одного тощо. Але зазвичай складніша інформація про свою культуру (літературна та історична спадщина), хоча б і у формі найпростіших казок, прислів’їв, оповідань, переказів, норм моралі, життєвих цінностей, може передаватися тільки у словесному вигляді.

Інформацію, яка передається від покоління до покоління, називають діахронною, або вертикальною. Ця інформація є основною для етносів, адже вона зумовлює їх збереження протягом віків. Але конкретні етнічні групування людей у будь-який даний момент залежать від наявності між людьми синхронних, або горизонтальних комунікацій, від постійного обміну словесної інформації «тут і тепер».

Ця остання інформація є важливішою для нації. Адже з її розривом національна єдність зникає доволі швидко, тоді як етнічна єдність може зберігатися набагато довше. За приклад можна навести етнічну групу українців Канади, яких не розгляда­ють як частину української нації, тоді як частиною українського народу вони, безперечно, залишаються й надалі.

28. Думки д. Юма щодо національного характеру

Англійський філософ Девід Юм (1711—1776) одним із перших замість “духу народу” використав та розглянув поняття “націо­нальний характер”, яке до того часу переважно використовували в літературі про подорожі з метою відобразити специфіку способу життя народів. Головним у становленні національних рис він вважав соціальні (моральні) чинники, хоча і не відкидав впливу природних умов життя спільноти. До соціальних чинників Юм зараховував усе, що пов’язане із соціально-політичними відносинами в суспільстві.

Особливу увагу англійський учений звернув на проблему пси­хології різних верств суспільства та її співвідношення із загально­національними рисами, адже соціально-професійні групи живуть у неоднакових умовах і діяльність їх є різною. У XX ст. цю проб­лему вирішували представники психологічної антропології, які на підставі отриманих емпіричних даних зробили висновок про те, що внутрішньокультурні відмінності, тобто відмінності між різни­ми верствами та класами населення є значно вищими, ніж між культурні. Групові риси характеру, стверджував Юм, мають тен­денцію до взаємовпливу, що має наслідком зближення різних груп. Ця тенденція поглиблюється політико-економічними інте­ресами (ідеться про торгівлю, оборону, управління).

Таким чином, за Юмом, національний характер формують два чинники: 1) духовне зближення професійних груп суспіль­ства; 2) економічно-політичні закономірності.