6.2 Основні положення синергетичної концепції самоорганізації

І кібернетика і синергетика надають першочергове значення поняттю управління, але при цього переслідують зовсім різні цілі. Кібернетика займається розробкою алгоритмів і методів, які дозволяють управляти системою для того, щоб та функціонувала наперед заданим чином. В синергетиці в процесі експерименту певним чином змінюються управляючі параметри системи і досліджується самоорганізація системи як реакція на виробничі зміни, тобто різні стани, в які організація переходить під дією «важелів управління». Таким чином, якщо кібернетична система організовується під дією управлінського органу, то у синергетиці «управляючі параметри» не управляють безпосередньо поведінкою системи, але «запускають» її внутрішній механізм самоорганізації. Поведінка і кібернетичних і синергетичних самоорганізуючих систем виглядає цілеспрямованою, але у першому випадку дана ціль задається наперед, а у другому система сама вибирає шлях свого розвитку до більш високої організації.

В наш час поняття синергетики і самоорганізації часто використовуються як синоніми. Дійсно, і самоорганізація і синергетика вивчають те, як у часі і просторі із хаосу виникає організація (процеси самоорганізації), а також протилежні процеси (само дезорганізації) і складних нерівноважних відкритих динамічних системах будь-якої природи. Обидва механізми самоорганізації: кібернетичний та синергетичний – мають одну основу: спонтанно виникненні зв’язки між елементами, які дозволяють продукувати структури, створювати в системі організацію за рахунок локальних взаємодій, без управляючих команд.

Говорячи про самоорганізацію складних систем, першочергово передбачається їх прагнення до збереження своєї цілісності, гомеостатичної стійкості. Ведуча тенденція у поведінці самоорганізованої системи: як можна дальше знаходитись від стану рівня максимальної ентропії, хаосу до «рівноваги». З іншої сторони, синергетики стверджують: без нестійкості немає розвитку; розвиток відбувається через нестійкості, стреси, випадковості. Нестабільності і кризи сприяють виявленню і відбору кращого. «Добра» система так би мовити знає ці можливі межі сфери нестійкості, сфери своєї допустимої стохастичності, і за допомогою певних законів вводить себе в такий стан, щоб активізувати процеси самоорганізації. Таким чином ризикуючи, бореться з ентропією (ентропія – це величина, яка характеризує ступінь невизначеності, упорядкованості системи, її перебування в певному стані).

Самоорганізація системи – це такий процес зміни її стану (або характеристик), який відбувається без цілеспрямованого початку, незважаючи на наявність джерел цілей. Причини, спонукаючі процес самоорганізації, можуть бути як зовнішні так і внутрішні.

Іноді виділяють технічну, біологічну і соціальну самоорганізацію, вважаючи, що механізми самоорганізації в них засновані на різних принципах:

• технічна – заснована на програмі автоматичної зміни алгоритму дії у випадку зміни умов (система самонаведення ракет, автопілот і т.д.);

• біологічна – заснована на генетичній програмі збереження виду: мінливості, спадковості і відборі.

• соціальна – заснована на суспільній соціальній програмі гармонізації суспільних відносин, включаючи мінливі з часом пріоритети, цінності, закони.

Пізнання взаємовідносин між процесами цілеспрямованої організації і самоорганізації в соціальних системах є однією з найважливіших задач організаційної науки. На кожному підприємстві, фірмі, поряд з цілеспрямованістю організації, яка здійснюється за допомогою вказівок, документів, планів, нормативних актів, інструкцій завжди проходять процеси «самоорганізації», пов’язані зі системними властивостями організації як цілого, з синергетичними ефектами. Скільки повинно бути тієї самої самоорганізації? Що являється оптимумом у співвідношенні «організація/самоорганізація»? Чи існують які-небудь загальні принципи, чи можна з допомого сучасних теоретичних і практичних знань розробити рекомендації з цього приводу7

Відомо, що чим жорсткіша система управління, то тим менше простору для творчості та самоорганізації. Проте відпустивши елементи системи у «вільне плавання», ми можемо не досягнути поставленої цілі. З однієї сторони, ефекти самоорганізації досягаються з допомогою неформального співробітництва, несанкціонованої діяльності, з іншої – з допомогою чітко визначеної цілі та цілеспрямованості, чітко організованих дій управлінців.

Таким чином, еволюція самоорганізації соціальних систем передбачає:

• наявність наперед визначеної цілі, до якої система прагне самостійно, само організується навколо неї. Велику роль відіграють пріоритети творчого підходу, інноваційного розвитку, професійний ріст, підвищення престижу трудової діяльності;

• гнучкість, мінливість та адаптивність структур управління. Адміністративні методи витісняються соціально-психологічними. Власне сучасні, гнучкі, сіткові структури посилюють синергетичні зв’язки, які забезпечують збільшення загального ефекту. Жорсткі ієрархічні структури залишають незначні можливості для самоорганізації. Самоорганізація проявляється в тому, що невеликі самостійні підрозділи в повсякденній діяльності не пов’язані з бюрократичними структурами, які суперечать узгодженню рішень по вертикалі та горизонталі;

• диверсифікацію, децентралізацію, підвищення продуктивності кожного, співпричетність до прийняття управлінських рішень з новою трудовою мотивацією.

• багатоцільове використання виробничих потужностей, передача інформації, знань, ноу-хау і т.д.

• поєднання управління та самоуправління. У випадку жорсткої регламентації самоуправління переходить у звичайне управління з втратою найбільш активних елементів системи;

• самоосвіта, самовиховання, самоконтроль. Для цього на фірмі повинні бути створенні відповідні умови.

• саморозвиток як перехід на новий рівень організації (накопичення структурної інформації, розробка нової цілі і зміна структури).