14. Розвиток управлінської науки в Україні.

Розвиток управлінської думки в Україні прийнято розглядати в тісній взаємодії з Росією. Так, відомі українські вчені-економісти, як І.В. Вернадський (1821-1884 рр.), М.І. Туган-Баранівський (1865-1919 рр.), А.К. Гастєв (1882-1941 рр.), П.М. Кержинцев (1881-1940 рр.), Ф.Р. Дунаєвський (1887-1960 рр.) працювали не тільки в Україні, але й в Росії. Ці вчені займалися різноманітними напрямками досліджень, а саме: пошуком законів, принципів побудови організаційних систем; методів і принципів управління, добором, перепідготовкою кадрів; з’ясовували роль і стиль роботи керівника.

У літературі виділяють п’ять основних періодів формування науки управління:

1) 1917-1921 рр. - формування основ управління соціалістичною економікою. Обґрунтування основних принципів (принцип демократичного централізму в управлінні, принцип ієрархічності), нової системи відносин і форм заохочення працівників до управління.

2) 1921-1928 рр. - становлення системи управління соціалістичною промисловістю. Розроблено концепцію планування, що через роки була використана іншими країнами з ринковою економікою. Розробка принципів добору кадрів, принцип єдиноначальності на промислових підприємствах.

3) 1929-1945 рр. - удосконалення системи управління. Вирішуються організаційно-технічні і частково соціальні проблеми. Одержала розвиток раціоналізація форм вертикального поділу праці в управлінні у бік надання повноважень низовим ланкам. Надано значні права партійним організаціям щодо контролю над діяльністю керівників підприємства.

4) 1946-1965 рр. - пошук нових форм управління. Цей період пов’язаний із відновленням економіки країни. Спостерігається об’єднання галузевого і територіального управління, розроблюються питання реалізації окремих функцій управління, з’являються перші роботи з економіко- математичних методів, кібернетики, психології і соціології управління.

5) 1965-1975 рр. - комплексний підхід до удосконалення систем управління, розроблюються відповідні державні програми. Почали формуватися напрямки по розробці теоретичних і прикладних проблем управління в СРСР і в країнах соціалістичної співдружності. Розроблюються методології щодо реалізації загальних функцій управління, організації роботи апарата управління, проектування організаційних структур. Проводяться системні дослідження, одержано результати в кібернетиці, узагальнено нормативні підходи. Цими напрямками займалися аж до 1990 року

15. Внутрішнє і зовнішнє середовища організації, їх характеристики, взаємозв’язок.

Внутрішнє середовище організації являє собою сукупність внутрішніх змінних організації, що надають безпосереднє вплив на здійснювані в організації процеси і, в основному, є результатом управлінських рішень, тобто контролюються керівництвом. До найбільш істотних змінним можна віднести цілі, структуру, завдання, ресурси, технологію, організаційну культуру. Всі внутрішні змінні взаємопов'язані, що зміна однієї з них певною мірою впливає на всі інші. Вдосконалення однієї змінної, наприклад такий, як технологія, не обов'язково може вести до підвищення продуктивності, якщо ці зміни позначаються негативно на іншій змінній - припустимо, людях.

Успіх організації значною мірою залежить також від сил, зовнішніх по відношенню до організації. Уявлення про значення зовнішнього оточення та необхідність враховувати сили зовнішні по відношенню до організації, з'явилась в управлінській думці в кінці 1950-х рр. Це стало одним із найважливіших вкладів системного підходу в науку управління, оскільки підкреслювалась необхідність для керівника розглядати свою організацію як цілісність, що складається з взаємозалежних частин, пов'язаних із зовнішнім світом. Навіть якщо б зміни не були настільки значні, керівникам все одно довелося б враховувати середовище, оскільки організація як відкрита система залежить від зовнішнього світу у відношенні поставок ресурсів, енергії, кадрів, а також споживачів. Оскільки від керівництва залежить виживання організації, менеджер зобов'язаний уміти виявляти суттєві фактори в оточенні, що вплинуть на його організацію. Більш того, він повинен запропонувати слушні способи реагування на зовнішні впливи.

До основних факторів зовнішнього середовища відносяться технологія, економічні умови, соціокультурні фактори, політичні фактори, міжнародні фактори, постачальники, закони і державні органи, споживачі, конкуренти.