55. Еволюція форми державного правління в Україні за 1991 — 2015 рр. І найближчі перспективи розвитку.

Форма державного правління незалежної України, яка пройшла у своєму розвитку кілька етапів, почала формуватися ще в роки Радянської України. Перший етап, який був найкоротшим, охоплює період з червня по листопад 1991 року. Характерною його рисою була боротьба між прихильниками президентської та парламентської республік. Закон від 05.07.1991 р. «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР», закріплював, що Президент є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади. Перший офіційний проект нової Конституції України, розроблений робочою групою Конституційної комісії (листопад 1991 р.), також передбачав, що Президент мав бути главою держави і главою виконавчої влади. З урахуванням того, що йому також надавались повноваження по формуванню Кабінету Міністрів без участі парламенту, то виходить, що розробники проекту брали за основу президентську модель організації державної влади в Україні.

Другий етап. Характерною рисою є прагнення тодішнього президента Л. Кравчука зміцнити позиції президента в країні. Для цього у лютому 1992 р. Л. Кравчуком створено Державну думу України, яка мала виконувати консультативні функції при Президенті. Також Кравчук хотів перейняти на себе деякі функції ВР. В жорстку опозицію до цього рішення став парламент і Дума була розпущена. Створився також інститут представників Президента, який дещо централізував виконавчу владу в країні, однак від цього також згодом відмовились. У проекті Конституції України в редакції від 1.07.1992 р. статус Президента визначався як глави держави і глави виконавчої влади. В проекті від 27.05.1993 р. спостерігаються вже риси, притаманні змішаній республіці: Президент визнавався лише главою держави.

За часів правління Кучми, 18.05.1995 р. простою більшістю голосів український парламент прийняв закон «Про державну владу й місцеве самоврядування». Згідно з ним Президент ставав одноосібним главою уряду, склад якого він мав формувати сам, без узгоджень і затверджень Верховною Радою. 08.06.1995 р. Л. Кучма і О. Мороз підписали Конституційний Договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місце- вого самоврядування на період до прийняття нової конституції України». По суті, затверджувалась президентська форма правління.

Третій етап. У Конституції України затверджено змішану форму правління, а саме президентсько-парламентську республіку. Кучма усіляко намагався зміцнити владу Президента в країні. Однак 8 грудня 2004 року, після Помаранчевої революції, був ухвалений Закон України «Про внесення змін до Конституції України», за яким Україна визначалась як парламентсько-президентська республіка. З 01.01.2006 р. закон набрав чинності.

Четвертий етап. На пост Президента стає В. Янукович і через Конституційний Суд скасовує закон 08.12.2004 року. Україна знову повертається до президентсько-парламентської форми правління.

П'ятий етап. Після втечі В. Януковича, у червні 2014 року Президентом стає П. Порошенко і повертає Україну до парламентсько-президентської форми правління.

Щодо перспектив розвитку, на мою думку, доцільною буде подальша парламентаризація форми правління в Україні. Створення уряду, що буде підзвітний лише парламенту, а президент виступатиме окремим органом державної влади і буде здійснювати ґрунтовну зовнішню політику та братиме участь у внутрішній політиці країни, а саме володітиме правом законодавчої ініціативи та правом вето і лише після того, як проголосований парламентом нормативний акт підпише президент, він ставатиме чинним. У зв'язку з активним процесом інтеграції України в ЄС і НАТО, нам необхідно демократизувати усі сфери суспільного життя, а насамперед чітко визначитись із формою правління та методами і способами регуляції роботи державних органів. [В кого інша думка — пишіть своє ;)]

56-58. Поняття і види форм державного адміністративно-територіального устрою. Поняття і види унітарних держав. Поняття і види державних автономій.

Адміністративно-територіальний устрій — це територіальна організація державної влади і держави, її поділ на складові у межах державних кордонів; порядок поділу території держави на складові частини і співвідношення влади між ними і в державі в цілому.

Адміністративно-територіальний устрій є територіальною організацією влади. Зі збільшенням кількості населення і населених пунктів у державі виникає потреба регулювання та контролю діяльності громадян. Задля цього створюються органи місцевого самоврядування, які на місцях виконують розпорядження вищих органів влади і самостійно вирішують політичні, економічні, соціальні питання місцевого характеру.

За адміністративно-територіальним устроєм держави поділяються на прості (унітарні) та складні (федерація, імперія). Варті уваги також і міждержавні об'єднання (конфедерація, співдружність).

Унітарна держава — держава, складові якої не мають власного суверенітету та інших основних ознак держави. Унітарними є абсолютна більшість держав світу.

Існують унітарні держави, які, однак, мають у своєму складі автономні одиниці, такі держави називають децентралізованими унітарними. Ці автономні утворення зазвичай мають обмежені законодавчі повноваження, а місцеві органи влади обираються населенням і вирішують більшість внутрішніх питань самостійно.

Ознаки унітарної держави:

1. Єдина конституція;

2. Єдина система вищих органів державної влади, юрисдикція яких поширюється на всю територію держави;

3. Єдине громадянство;

4. Єдина державна символіка;

5. Єдина судова система і система законодавства;

6. Адміністративно-територіальні одиниці не мають політичної самостійності;

7. У міжнародних відносинах держава виступає одноособово.

Поняття і види автономії. Слово «автономія» грецького походження і первинно означало буквально «сам собі закон» чи «незалежний у законах», або «самоврядний».Термін «автономія» в теорії конституційного права вживають сьогодні у штрокому і вузькому розумінні.

У широкому державно-правовому розумінні автономія означає надання окремим частинам держави (областям, департаментам, префектурам, провінціям тощо) права на самоврядування в адміністративній (управлінській) сфері.

У вужчому - термін «автономія» вживається для означення самоврядних можливостей тих чи інших органів, структур (наприклад, автономне становище органів місцевого самоврядування).

У загальній теорії конституційного права є різні підходи щодо визначення сутності і різновидів цього явища (автономії). Серед них досить поширеним є підхід, за яким основними варіантами автономії є два: територіальна автономія; національно-територіальна автономія.

Територіальна автономія - це надання певній території самоврядних повноважень (за основу береться певна територія). Територіальна автономія може бути політичною або адміністративною.

Територіальна політична автономія може бути у випадках, коли у складі держави перебуває те чи інше державне утворення, якому і надається ця автономія. Статус такого автономного утворення передбачає: наявність своєї Конституції (Конституції автономного суб’єкта); наявність повноважень у питаннях адміністративно- територіального поділу та низку інших, в основному політичного характеру, повноважень.

Адміністративна територіальна автономія - це надання тому чи іншому регіону (території) окремих самоврядних повноважень в управлінській (адміністративній) сфері. Іншими словами, адміністративна автономія - це стан середній в самоврядних можливостях території між політичною автономією і жорсткою централізованою системою.

Національно-територіальна автономія - це надання певній нації, етнографічній спільності (етносу) самоврядних повноважень. Національно-територіальна автономія може бути у формах національно-політичної автономії або національно-культурної автономії.

Національно-політична автономія - це такий вид автономії, при якому певна національність (національна меншина, народність, етнос), що проживає в державі, має можливість (як офіційно визнаний суб’єкт конституційних відносин) брати реальну участь у політичних процесах - виборах органів влади, участь в діяльності парламенту, участь в діяльності представницьких органів на місцях тощо. Як правило, національно-політична автономія надається націям та народностям в межах їхньої етнографічної території, чи національним меншинам на території їхнього історичного розселення.

Цікавим (своєрідним) різновидом національно-політичної автономії була національно-персональна автономія в Українській Народній Республіці.

Національно-культурна автономія - це такий вид автономії, при якому націям, національним меншинам, народностям, етносам надається можливість вільно розвивати свою культуру і національну самобутність, в той же час політичні права особами цієї національності чи народності реалізуються так само, як і іншими громадянами в державі. Інститут національно-культурної автономії, зазвичай, використовують в сучасних державах для кращої реалізації прав національних меншин.