1. Праворозуміння: основні сучасні підходи.

Праворозуміння — інтелектуальний процес осмислення права, певне його бачення, виражене в конкретних концепціях про його сутність, форми та функціонування. Це сукупність (або система) уявлень (або знань) про те, що є таке право за своєю суттю та змістом, яка мета його існування, яка його соціальна сутність, соціальна цінність та соціальне призначення для суспільства, у яких формах існує та реалізується право, носієм яких є певний носій праворозуміння (суб'єкт праворозуміння)

Наукові концепції право розуміння:

Ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий: вихідна форма буття права — громадська свідомість; право — не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов'язкові норми, права, обов'язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у суспільній свідомості та орієнтована на моральні цінності.

Нормативний (позитивістський): вихідна форма буття права — норма права, право — норми, викладені в законах та інших нормативних актах. При такому підході відбувається ототожнення права і закону.

Соціологічний: вихідна форма буття права — правовідносини; право — порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія» у житті — у сформованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно-правових актів.

Окрім того виділяють такі підходи :

Психологічна концепція право розуміння-відкидає погляди на право як на норми, юридичну практику чи втілення певних ідеалів і принципів. Право тут розглядається виключно як прояв правосвідомості, явище людської психіки, на котру впливають різні чинники, в тому числі законодавство.

Згідно з марксистським вченням право — суто класове явище,воно є піднесеною до закону волею панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами його життя. Отже, головні ознаки права — його класовий, вольовий характер і матеріальна обумовленість. Право є частиною надбудови над економічним базисом суспільства

Історична школа права -Право — це історичне явище, яке, як і мова, не встановлюється договором, не запроваджується вказівкою, а виникає і розвивається поступово, стихійно. Законодавець повинен максимально виражати «загальне переконання нації».

Види право розуміння:

1) Залежно від суб'єктного складу (кількісний аспект) можна виділити такі види право розуміння:

-індивідуальне, тобто праворозуміння окремої особи;

-групове, тобто праворозуміння притаманне певній групі осіб;

-загальносуспільне, тобто праворозуміння притаманне окремо взятому народу, нації тощо;

-загальнолюдське, тобто праворозуміння притаманне людству в цілому.

2)З точки зору характеру професійної діяльності носія праворозуміння, праворозуміння може бути:

-професійне, тобто таке, що сформувалось у процесі діяльності суб'єкта, як практикуючого юриста або вченого юриста;

-непрофесійне, тобто таке, що сформувалось поза межами юридичної практики, яка здійснюється стосовно третіх осіб, або цілеспрямованого дослідження такої практики.

3) З точки зору механізму формування праворозуміння можна вести мову про раціонально-логічне, тобто таке що склалося у результаті цілеспрямованого осмислення правової дійсності:

-емпіричне, тобто таке, що склалось на базі особистого досвіду та його розуміння суб'єктом праворозуміння;

-емоційно-інтуїтивне, тобто праворозуміння, що склалось у суб'єкта праворозуміння підсвідомо, у тому числі на базі стереотипів, що були передані суб'єкту праворозуміння його середовищем.

2. Юридичний позитивізм: основні засади.

Юридичний позитивізм-напрямфілософії права,який бачить у праві сукупність норм чи правил поведінки,встановлених і забезпечених примусом від влади.

Головні засади юридичного позитивізму.

Концепція позитивізму має декілька вихідних засад стосовно правотворчої, правозастосовчої та правотлумачної діяльності, зокрема:

– суб’єктом правотворення має бути спеціально уповноважений суб’єкт (правотворчий орган – орган держави або нею уповноважений суб’єкт); суб’єктом правотворення може бути населення (через референдум);

– правотворчими повноваженнями наділяються органи державної виконавчої влади та органи самоврядування;

– правотворча процедура повинна передбачатися (визначатися) законодавством держави;

– правотворчий акт повинен видаватися органом держави (або уповноваженим суб’єктом; він є обов’язковим до виконання і визначає загальнообов’язкове правило поведінки; правотворчий акт повинен мати установлену законом форму;

– в ієрархії правових актів (нормативно-правових) перевагу мають закони (на підставі такої властивості нормативно-правових актів як юридична сила; вона визначає формальну обов’язковість одного акту по відношенню до іншого за місцем правотворчого органу в апараті держави);

– всі інші правотворчі акти (підзаконні акти) повинні видаватися на підставі закону і для його реалізації (виконання);

– правотворення має бути відмежованим від застосування права; органи застосування права не можуть займатися правотворчою діяльністю адже вони покликані застосовувати право;

– акти застосування права повинні доповнювати і конкретизувати правотворчі акти;

– з метою правильного, однозначного розуміння змісту юридичної норми (яка є загальною та абстрактною) повинна здійснюватися правотлумачна діяльність; її суб’єктами досить часто є органи застосування права (зокрема, суди);

– акти офіційного тлумачення можуть містити доповнюючі правові норми, проте, як правило, містять правило розуміння змісту юридичної норми (яке є формально-обов’язковим);

– правові системи континентального права є замкнутими (формалізованими) системами; перш за все, це стосується теорії джерел права (визнання основним джерелом права нормативно-правового акту).

Ця концепція у сучасних умовах має ряд недоліків у юридичній практиці:

– перш за все, це стосується змішування у ряді випадків понять "право" та "правотворчий акт" (а це при певних соціальних ситуаціях є небезпечно, бо дає можливість органам держави встановлювати правотворчі акти, які ущемляють інтереси індивіда);

– перевантаженість правової системи правотворчими суб’єктами негативно впливає на її функціонування, знижує її ефективність;

– перевантаженість системи законодавства великою кількістю підзаконних актів веде до суперечностей у законодавстві, інфляції нормативно-правових актів, приниження ролі закону;

– наявність великої кількості законодавчих актів у сферах, де зазвичай врегулювання здійснювалося кодексами веде до інфляції (знецінення) законодавчих актів, зниження ролі кодифікованих актів;

– правотворчі референдуми носять досить часто "паперовий характер" і не використовуються на практиці; так як більш оптимальними інститутами вважаються інститути опосередкованої демократії (парламент, місцеві представницькі органи тощо)