1. Предмет та метод конституційного права України як галузі права

Як відомо, визначенню предмета будь-якої галузі права передує окреслення кола тих суспільних відносин, що нею регулюються. Саме ці відносини утворюватимуть предмет галузі права.

Питання щодо предмета конституційно-правового регулювання вважається одним із найбільш дискусійних у теорії конституційного права. На сучасному етапі вчені досі не дійшли згоди з цього питання.

Українські науковці визначають предмет конституційного права України таким чином:

1) сукупність політико-правових суспільних відносин, пов'язаних з відносинами держави та особи в Україні, народним волевиявленням, організацією та здійсненням державної влади і місцевого самоврядування, закріпленням соціально-економічних умов владування, а також з державно-територіальною організацією України, які регулюються нормами цієї галузі національного права України (О. Ф. Фрицький);

2) політичні та інші найважливіші суспільні відносини в Україні, зміст яких полягає в утвердженні та реалізації конституційних прав і свобод людини, реалізації публічної влади Українським народом, Українською державою, територіальними громадами і спільнотою Автономної Республіки Крим, а також у забезпеченні взаємодії громадянського суспільства з державою (В. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко). Цінність наведеного визначення, на наш погляд, полягає у тому, що, на відміну від решти подібних, у ньому акцентовано увагу не лише на констатації обсягу відносин, що є предметом галузі, а й на цілях реалізації цих відносини та принципах формування "ідеології" та мотивації законодавця при врегулюванні зазначених відносин;

3) суспільні відносини у політичній, економічній, соціальній і культурній сферах суспільного та державного життя, учасники яких мають конституційну правосуб'єктність (О. В. Скрипнюк).

Аналіз наведених способів визначення предмета конституційного права дає підстави погодитися з думкою О. О. Кутафіна, за якою предмет конституційного права будь-якої держави не може бути незмінним. Він залежить від змісту конституції та інших основоположних документів, що діють у державі на певному етапі її розвитку.

Отже, предмет конституційного права України на сучасному етапі утворюють суспільні відносини щодо основ конституційного ладу України, конституційно-правового статусу людини та громадянина, форм безпосередньої демократії, організації та діяльності органів державної влади (передусім - законодавчої, виконавчої, судової та Президента. України), адміністративно-територіального устрою України, місцевого самоврядування.

Специфіка конституційного права як галузі права визначається методами правового регулювання суспільних відносин, тобто сукупністю прийомів та способів впливу на суспільні відносини, що застосовуються державними органами при регулюванні цих відносин.

Метод конституційного права має такі особливості:

1) за допомогою конституційного регулювання закріплюються не всі, а найголовніші принципи і положення, які визначають зміст та основні напрями розвитку суспільства;

2) максимально високий юридичний рівень;

3) безпосереднє конституційне нормозакріплення;

4) переважання імперативного, централізованого регулювання, за якого відносини між суб'єктами ґрунтуються на засадах субординації;

5) установчий характер, який означає, що певні відносини в конституційному праві отримують первинне правове регулювання, тобто регулюються вперше;

6) універсальний характер методу, оскільки його дія поширюється на всі сфери життєдіяльності;

7) поєднання прямого регулювання суспільних відносин з непрямим за допомогою закріплених у Конституції України норм-принци-пів, які визначають засади функціонування всіх галузей права;

8) поєднання стабільності і динамізму, оскільки, з одного боку, конституція, будучи основним джерелом конституційного права є стійким політико-правовим документом, а з іншого - має зважати на розвиток суспільних відносин.

Розглянемо основні методи, що використовуються у конституційному праві.

1. Припис (позитивне зобов'язання) як метод застосовується у правовідносинах, в яких одна сторона має юридичний обов'язок вчинити активні дії, а інша сторона набуває право вимагати, а в разі невиконання - реальну можливість забезпечити виконання юридичного обов'язку.

2. Заборона - метод, при застосуванні якого правова норма покладає на своїх адресатів юридично значущий обов'язок утриматися від вчинення певних юридично значущих дій в умовах, які передбачені відповідною нормою.

3. Дозвіл - метод, який передбачає юридичний дозвіл вчинити ті або інші юридично значущі дії в умовах, закріплених у певній нормі, або утриматися від їх вчинення на свій розсуд. Метод дозволу є основним при регулюванні прав і свобод людини і громадянина (хоча в деяких випадках права і свободи формулюються через імператив), іноді застосовується при визначенні повноважень державних органів. Інколи дозволи формулюються шляхом надання суб'єкту права вибрати варіант належної поведінки.