34. Принцип розумності

Принцип розумності — являє собою зважене вирішення питання регулювання правових відносин з урахуванням усіх учасників, а також інтересів громадян (публічного інтересу), з урахуванням накопичених у суспільстві уявлень за даних історичних умов інтелектуальних можливостей, знань, досвіду з метою забезпечення справедливості, балансу інтересів в суспільстві.

Окремі автори обґрунтовують досить широкий перелік критеріїв розумності, до яких, зокрема, відносять:

1.правомірність, тобто відповідність дій учасників правовідносин приписам правових норм;

2.обґрунтованість, яка передбачає наявність певної підстави для вчинення особою тих чи інших дій, які не порушують права та інтереси інших осіб;

3.доцільність, або відповідність дій учасника правових відносин правам та інтересам інших учасників;

4.пропорційність, яка передбачає співрозмірність тих чи інших явищ;

5.передбачення учасниками правовідносин певних обставин, які можуть мати наслідком виникнення, зміну чи припинення прав та обов'язків, зокрема, в договірних відносинах

35. Принцип неупередженості

Безсторонність (неупередженість) адміністративного органу, що виключає будь-яку неправомірну заінтересованість адміністративного органу в результатах розгляду та вирішення адміністративної справи.

Застосування даного принципу у сфері адміністративних процедур виступає дієвою гарантією дотримання прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб у відносинах з органами держави та органами місцевого самоврядування.

Щодо неупередженості, то зміст цього поняття розкривається в аспекті відсутності у посадової особи власних інтересів, тобто у її безсторонності при прийнятті рішення. Якщо між посадовою особою та зацікавленою особою існує будь - який зв`язок, який заважає бути їй неупередженою, то вона повинна заявити самовідвід, щоб усунути усі сумніви, що можуть виникнути у майбутньому, але за певних випадків, чітко встановлених законом, наприклад, родинні зв`язки, така особа обов`язково відлучається від процедури прийняття рішення.

Адміністративний орган або уповноважена посадова особа зобов'язана розглядати адміністративну справу (суперечку), засновуючи своє рішення тільки на перевірених відомостях, фактах, доказах. Всякі фактичні дані, необхідні для прийняття адміністративного рішення або постанови в адміністративному юрисдикційному процесі, оцінюються посадовими особами (у тому числі суддями) за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на об'єктивному, повному і всебічному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності. Не допускається вплив представників державних органів чи третіх осіб при прийнятті адміністративного рішення (або здійсненні управлінської дії); заборонено обґрунтовувати свої рішення, надаючи незаконні переваги тій чи іншій стороні.

25. Судове рішення як джерело адміністративного права

Забезпечення прав людини є напрямом державної політики, що реалізується через національні механізми захисту прав людини. Після використання всіх національних засобів правового захисту відповідно до ст.55 КУ кожному гарантується право звертатись за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнарожних установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна.

Рішення КСУ

Рішення КСУ входять до кола джерел адміністративного права з огляду на їх правотворчий характер, який дістає вияв в тому, що ці рішення можуть змінювати або скасовувати норми права, закріплені в актах ВРУ, Президента України, КабМіну, ВР АРК.

Відповідно до ст.74 ЗУ “Про КСУ” від 16 жовтня 1996р. останній може вказати на преюдиціальність свого рішення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв’язку з правовідносинами, що виникли внаслідок неконституційного акта. Рішення КСУ мають загальнообов’язкову силу при вирішенні необмеженої кількості індивідуальних спорів.

На сучасному етапі обговорюється питання про судову правотворчість як джерело адміністративного права. КСУ провадить офіційне тлумачення закону6 в результаті чого можуть не лише скасовуватись окремі його положення, а й встановлюються нові його приписи. Внаслідок цього КСУ стає специфічним суб’єктом законодавчої ініціативи, а його рішення – фактично джерелами права. Ґрунтуючись на застосуванні аналогії цей вид правотворчості повинен стати найбільш ефективним засобом заповнення прогалин у законодавстві, покласти край знеціненню підзаконних нормативно-правових актів та усунути суперечності в чинному законодавстві. Винесене судом рішення визначає правило поведінки, що має обов’язковий характер і тому нагадує правову норму.

Постанови ВСУ

Постанови ВСУ містять вказівки, які є обов’язковими для суду першої інстанції при новому розгляді справи та для ВАСУ при розгляді матеріалів касаційної скарги чи касаційного подання. Приймаючи постанови, ВСУ усуває неоднакове застосування судами касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права і створює єдину судову практику. З цією метою у постанові ВСУ, прийнятій за результатами розгляду касаційної скарги (подання), суд вказує на необхідність звернути увагу на ті чи інші обставини справи, що не були враховані судом, або були враховані вірно. Саме тому постанови ВСУ відносять до джерел адміністративного права, фактично вони є актами тлумачення правильного застосування норм права.

Рішення ВАСУ

Основним завданням адміністративного судочинства є захист прав та законних інтересів особи в публічно-правових спорах від порушень з боку органів влади, органів місцевого самоврядування, їх службових чи посадових осіб; також адміністративні суди розглядають спори, пов’язані з публічною службою, реалізацією повноважень управлінськими суб’єктами. ВАСУ, у межах своєї компетенції, видає ухвали та постанови. Постанови Пленуму ВАСУ містять узагальнення практики застосування адміністративними судами положень чинного законодавства та є своєрідним джерелом адміністративного права, оскільки більш чітко висвітлюють питання юрисдикції адміністративних судів, роз’яснюють положення чинного законодавства щодо визначення ключових питань.

Рішення ЄСПЛ

Рішення ЄСПЛ впливають на станновлення, реформування й модернізацію сучасних національних правозахисних систем, практичне застосування європейських стандартів при прийнятті рішень національними судами. Їх вплив позначається й на формуванні національних стандартів і нормативів захисту прав людини в Україні.

17 липня 1997р. прийнято ЗУ “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950р., Перший протокол та протоколи № 2,4,7 та 11 до Конвенції”, п.1 якого встановлено, що Україна повністю визнає на своїй території дію ст.46 Конвенції в аспекті визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикції ЄСПЛ в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

23 лютого 2006р. ВРУ прийняла ЗУ “Про виконання та застосування практики ЄСПЛ”, згідно з яким при розгляді справ судами України Конвенція та практика ЄСПЛ повинні використовуватись як джерела права. Дане положення спрямоване на реалізацію вищевказаної конституційної норми і норм ЗУ “Про міжнародні договори України” від 29 червня 2004р.

Загалом можна сверджувати, що в українській правовій науці відбувається процес формування нових теоретичних підходів, критеріїв і науково обґрунтованих поглядів на рішення ЄСПЛ як на судові акти, на їх значення і місце в українській правовій системі, формування понятійного апарату. Цей процес може суттєво вплинути на розвиток українського законодавства й правозастосовної практики.

Як вдало зазначає О. Константий, “...з прийняттям КУ створені підстави для визнання рішення суду по певним категоріям справ джерелом права. Причинами цього є право суду визнавати недійсними і відміняти нормативно-правові акти будь-якого рівня та можливість безпосереднього застосування Конституції у разі невідповідності їй законодавства. В інших випадках рішення суду, безумовно, не є джерелом права”.