28. Механізми адаптації

При дії будь-якого фактора середовища, в організмі виникає орієнтувальна реакція. Коли сила фактора досягає певної інтенсивності, це призводить до збудження симпатичної нервової системи та виділення адреналіну. Така реакція організму характерна для першої фази адаптації - аварійної.

Протягом другої фази інтенсивна аферентація (внаслідок дії фактору) призводить до здійснення цілеспрямованих захисних реакцій. При цьому змінюється гормональний фон за рахунок включення системи АКТГ — глюкокортикоїди. Глюкокортикоїди та біологічно активні речовини, що виділяються тканинами, мобілізують цАМФ, синтез білків в клітинах, виділення гамаглобулінів. Тканини отримують підвищене енергетичне та захисне забезпечення. Усе це складає основу третьої фази - стійкої адаптації.

Слід зауважити, що перехідна фаза адаптації розвивається лише тоді, коли адаптогенний фактор досить інтенсивний та діє протягом тривалого терміну.

Якщо чинник діє короткочасно, то аварійна фаза припиняється і процес адаптації не формується. Якщо ж адаптогенний фактор діє достатньо довго чи повторно, це створює достатні передумови для формування так званих "структурних слідів". Відбувається сумація ефектів дії факторів, поглиблюються та наростають зміни із залученням метаболічного компонента, і аварійна фаза адаптації переходить у перехідну, а потім і у фазу стійкої адаптації.

Оскільки фаза стійкої адаптації пов'язана з постійним напруженням управляючих механізмів, формуванням : нових функціональних систем, то ці процеси за певних умов можуть виснажуватися.

Враховуючи те, що в ході розвитку адаптивних процесів важливу роль відіграють гормональні механізми, зрозуміло, що саме вони є тією ланкою, яка найбільше виснажуються. Виснаження управляючих механізмів та клітинних механізмів, що пов'язані із підвищеними енергетичними затратами, призводить до дезадаптації.

Симптомами такого стану є зміни показників діяльності організму, які нагадують ті зміни, що спостерігаються у фазі аварійної адаптації: у стан підвищеної активності переходять допоміжні системи (дихання, кровообіг), неекономно витрачається енергія. Однак координація між системами, які забезпечують адекватний до середовища стан, здійснюється неповноцінно, що може привести до загибелі організму. Дезадаптація виникає найчастіше у тих випадках, коли дія факторів посилюється, і умови стають несумісними з життям.

Говорячи про механізми адаптації, слід також відмітити, що за біологічним значенням адаптивні механізми ділять на два рівні:

1. Механізми, які забезпечують адаптивний характер загального рівня стабілізації окремих функціональних систем та організму загалом по відношенню до найбільш генералізованих та стійких параметрів зовнішнього середовища.

2. Лабільні реакції, які підтримують відносну сталість загального рівня систем або організму шляхом включення адаптивних реакцій при відхиленнях умов середовища від середніх характеристик.

Ці два рівні адаптації, діючи злагоджено, забезпечують Узгодження функцій організму та конкретних факторів середовища, а в кінцевому рахунку — стійке його існування в умовах складного та Динамічного середовища.

Так, у системі теплообміну людини певна група пристосувальних механізмів забезпечує загальний рівень адаптованості організму до середніх температурних умов даного географічного району та сезону року. Сюди відносять зміни обміну речовин, товщини підшкірного жирового прошарку, структури; теплоізолюючих покривів, хімічні особливості яких визначають загальний рівень теплопродукції та можливість її підвищення. Друга група механізмів забезпечує відповідь організму на швидкі, короткочасні відхилення температури середовища від її середнього рівня, характерного для даної пори року чи географічного району. Цю функцію виконує комплекс реакцій хімічної та фізичної терморегуляції та адаптивна поведінка людини.