28. Статус індивіда в міжнародному публічному праві

Однією з дискусійних проблем міжнародного права є питання про міжнародну правосуб’єктність індивіда. В доктрині існують різні думки з цього приводу. В принципі вони залежать від поглядів того чи іншого автора на проблему співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права. Широко розповсюджена точка зору, згідно з якою в міжнародному праві немає заборони наділяти індивідів міжнародною правосуб'єктністю. Як аргумент цієї тези відправною є ідея про те, що фізична особа (індивід) визначається як суб'єкт кримінальної відповідальності у міжнародному публічному праві. Фізичні особи несуть кримінальну відповідальність як за діяння, кваліфіковані як правопорушення в міжнародних угодах, в яких держави зобов'язуються поставити в провину й покарати у внутрішньому праві (наприклад, піратство, торгівля наркотиками, геноцид), так і за військові злочини, злочини проти людства й миру, що мають міжнародний характер.

Уперше в Нюрнбергу (ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу) було дано чітке формулювання злочинів проти миру. а винні в них уперше були притягнуті до кримінальної відповідальності. V вироку Міжнародного військового трибуналу з питань особистої відповідальності було сказано, що «окремі особи мають міжнародні обов'язки, які перевищують національний обов'язок покори (слухняності), накладений окремою державою. Той, хто порушує закони ведення війни, не може залишитися безкарним на підставі того, то вія діє відповідно до розпоряджень держави, якщо держава, даючи свою санкцію па подібні дії, виходить за межі своєї компетенції, яка надана Їй згідно з міжнародним правом»'. У резолюції від 11 грудня 1946 р. Генеральна Асамблея ООН підтвердила принципи міжнародного права, визнані Статутом Нюрнберзького трибуналу, які знайшли вираження в ухвалі трибуналу. Пізніше - у 1949 р. — чотири Женевські конвенції про захист жертв війни також передбачили особисту відповідальність за серйозні порушення, викладених в них зобов'язань.

Наявність у індивідів міжнародної правосуб’єктності пов'язують також із наданням їм можливості прямого звертання в міжнародні органи в ролі петиційників позивачів, відповідачів та ін. Наведемо окремі приклади, насамперед з діяльності Комітету 00Н з прав людини. У 1979 р. Комітет розглянув справу П. Камарго протії Колумбії щодо правомірності застосування "зброї поліцією: у 1989 р. — скаргу фінського солдата Антті Вуоланнє щодо незаконного утримування на гауптвахті; у 1988 Р. — справу Хуго ван Алфєна проти Нідерландів з приводу незаконного арешту та ін.2 Окрім того, захист прав людини в Європі згідно з Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 р. здійснюють такі органи: Європейський суд з прав людини. Європейська комісія з прав людини і Комітет Міністрів Європейської ради. Вказаною конвенцією зафіксовано «право окремих осіб безпосередньо шукати засіб судового захисту». Петиції, наприклад, приймаються до розгляду тільки після того, як усі внутрідержавні засоби судового захисту вичерпані «відповідно із загальновизнаними нормами міжнародного права». Прикладом може служити такий факт: у 1961 р. Європейський суд з прав людини розглянув скаргу ірландського громадянина Лоулесса на свій уряд.

На завершення розгляду цієї проблеми зазначимо, що у вітчизняній та зарубіжній доктрині є багато послідовників іншої точки зору, сутність якої зводиться до того, що індивіди об'єктивно не можуть бути учасниками міждержавних відносин, а, отже, суб'єктами-міжнародного права. З огляду на сказане вище, можна стверджувати, що індивіду в міжнародному праві властивий певний статус, який і визначає його становище у міжнародних правовідносинах.

29. У широкому розумінні слова під територією в міжнародному праві визнають різноманітні простори земної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряними просторами, а також космічний простір і небесні тіла, що знаходяться в ньому.

Виділяють два види територій:

а) державну;

б) міжнародну.

в) можлива змішана

Державна територія — це територія, що правомірно перебуває під суверенітетом конкретної держави, над якою нею здійснюється територіальне верховенство.

Міжнародна територія — це територія, на яку не поширюється суверенітет якоїсь держави. Таких територій небагато: відкрите море; міжнародний район морського дна — морське дно і його над­ра за межами континентального шельфу прибережних держав ;повітряний простір за межами державних територій; Антарктика; космічний простір, Місяць та інші небесні тіла

Територія зі змішаним режимом — це територія, на якій діють одночасно як норми міжнародного права, так і норми національного законодавства прибережних держав.

Території зі змішаним режимом умовно можна розділити на дві групи:

1. ті, що прилягають, виняткові економічні зони і континенталь­ний шельф прибережних держав, що не входять до складу державної території прибережних держав;

2. міжнародні ріки, міжнародні протоки, що перекриваються те­риторіальними водами прибережних держав, і міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав.

Своєрідним різновидом територій є території з особливим між­народним режимом — демілітаризовані й нейтралізовані зони і зони миру. Виділення таких територій має суто функціональний характер із метою визначення ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні, міжнародні території і території зі змішаним режимом одночасно: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські острови, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла тощо

30. Державна територія. Склад і юридична природа державної території.

Державна тери­торія - це частина земної кулі, що належить певній державі і в межах якої вона здійснює своє територіальне верховенство.

У Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосфер­не повітря, водні й інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

Територія є не тільки матеріальною базою й екологічним середовищем існування народу, але і матеріальною базою суверенітету як основної властивості державної влади. Слід також враховувати, що як об'єкт права власності державна територія може бути предметом цивільно-правових угод: купівлі-продажу, міни, дарування, оренди та ін.

Територіальне верховенство держави безпосередньо пов'язане з державним суверенітетом і є одним з його складових елементів

Межі дії територіального верховенства кожної держави обме­жуються її державними кордонами.

Державна територія складається із сухопутної, водної і по­вітряної території, а також надр.

Сухопутна територія держави охоплює її материкову частину, архіпелаги, острови, які знаходяться в межах її територіального моря, анклави, надра. Держава наділена правом здійснення повного суверенітету в межах сухопутної території, визначеної державними кордонами. Правовий статус сухопутної території визначається нормами національного права. Водночас у міждержавній практиці поширеним явищем є укладення міжнародних договорів щодо транзиту через державну територію, оренди території, повітряних сполучень. Необхідність підписання такого роду договорів, приміром стосовно транзиту через державну територію, може бути зумовлена наявністю в держави анклаву - частини території держави, відокремленої від сухопутної частини території, оточеної територією однієї або декількох держав. Якщо така частина державної території має вихід до моря, то вона, відповідно, вважається напіванклавом. У подібних випадках постає низка проблем у забезпеченні вільного пересування громадян однієї держави через території третіх країн. Характерно, що способом вирішення таких проблем є спеціальні двосторонні договори між зацікавленими сторонами.

Морська територія держав складається із внутрішніх вод, внутрішніх морських вод і територіального моря (територіальні води)84. Річки, озера, канали та інші водойми, які знаходяться в межах державної території, належать до внутрішніх вод держави. Натомість внутрішніми морськими водами є води портів, бухт, заливів, що прилягають до узбережжя держави. Нарешті територіальне море - це прибережна морська смуга, ширина якої за загальним правилом може сягати до 12 морських миль. Незважаючи на те, що морська територія перебуває під виключним суверенітетом держав, норми сучасного міжнародного права можуть встановлювати певні обмеження щодо реалізації державами цього права. Так, одна з резолюцій Ради Безпеки ООН, прийнята 2008 р., наділяє групу держав правом на здійснення боротьби із піратством у територіальних водах Сомалі. Очевидно, що вирішення проблеми піратства як однієї із загроз міжнародному співтовариству в такий спосіб є лише початком процесу відходу від концепції абсолютного суверенітету держав.

Повітряну територію держави становить повітряний простір, який знаходиться над сухопутною і водною територією. Звідси випливає, що повітряною територією держави потрібно вважати повітряний простір не лише над материковою частиною, ай - над внутрішніми і територіальними водами держави. Верхня межа повітряного простору, а відтак межа, до якої держава здійснює свій суверенітет на повітряній території, становить 100-110 км2. Саме ця межа є умовним розмежуванням між повітряною територією держави і відкритим космосом, що вже належить до територій із міжнародним режимом.

Сухопутні, морські та повітряні простори є невід'ємними складовими частинами державної території. Юридичними гарантіями непорушності та неподільності території держави, а також її складових частин виступають основні принципи міжнародного права, зокрема принцип територіальної цілісності, принцип непорушності кордонів, принцип суверенної рівності держав. Утім, використання державної території на шкоду інших держав, як-от: транскордонне забруднення, розміщення на території терористичних баз, грубе порушення прав людини, боротьба із піратством тощо, не виключають можливості втручання з боку міжнародного співтовариства у внутрішні справи держави з метою обмеження реалізації суверенітету в межах її державної території.

Надра — частина земної кори, розташована нижче ґрунтового прошарку і дна водойм, що простирається до глибин, технічно до­ступних для геологічного вивчення й освоєння.

31. Державні кордони та їх правовий режим

        Державний кордон – це зазначена на картах та закріплена на місцевості лінія і перпендикулярно проведена через неї вертикальна площина, що визначає зовнішні межі державної території, а також відділяє держану територію від інших просторів.

        Державні кордони встановлюються, як правило, у договірному порядку між суміжними державами. Процес встановлення кордону складається з таких стадій:

        1) делімітація – визначення в договірному порядку загального напряму проходження державного кордону шляхом детального словесного опису характерних місць його проходження та графічного зображення на картах.;

        2) демаркація – це позначення лінії державного кордону на місцевості шляхом встановлення спеціальних прикордонних знаків.

Розрізняють такі види кордонів: сухопутні, водні та повітряні кордони.

        Сухопутні кордони відділяють сухопутну територію однієї держави від такої ж території суміжної держави

        Повітряні кордони представляють собою вертикальну площину, проведену перпендикулярно лінії сухопутного та водного державного кордону. Верхня висотна межа повітряного простору міжнародним правом остаточно не встановлена, проте зазвичай вважається, що висотна межа повітряного простору складає близько 100-110 км від поверхні Землі, тобто найменшу стійку висоту орбіти штучних супутників Землі.

Водні кордони поділяються на озерні, річкові та морські.

        Морські кордони визначаються відповідно до норм міжнародного права, закріплених низкою міжнародних багатосторонніх конвенцій, зокрема, Конвенцією про відкрите море 1958 р., Конвенцією про територіальне море та прилеглу зону 1958 р., а також Конвенцією ООН з морського права 1982 р.

        Режим державного кордону складається з таких елементів:

        1) режим утримання державного кордону, тобто порядок облаштування і підтримання у належному стані прикордонних знаків, обладнання, прикордонних просік, проведення їх контрольних оглядів та перевірок проходження лінії кордону.

        2) режим перетинання державного кордону особами та транспортними засобами, а також переміщення через державний кордон товарів, вантажів та іншого майна.

        3) режим пропуску через державний кордон осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна.

        4) режим ведення на державному кордоні та в безпосередній близькості від нього промислової, господарської та інших видів діяльності. За загальним правилом така діяльність забороняється і може провадитися лише у виключних випадках з дозволу органів Державної прикордонної служби за умови, що ця діяльність не заподіюватиме шкоди території суміжної держави, не створюватиме загрози здоров’ю населення, екологічній та іншій безпеці, а також не створюватиме перешкод у забезпеченні непорушності державного кордону;

       

32. Роль міжнародного права у регулюванні правового становища населення

Традиційно правовий статус населення визначається законодавством держави, під чиїм суверенітетом перебуває територія, на якій це населення проживає. Однак сучасне міжнародне право виходить з того, що деякі аспекти статусу населення не можуть бути у виключній компетенції держави і регулюються нормами міжнародного права. Існує значна кількість норм міжнародного права, що прямо чи опосередковано впливають на становище населення (як в цілому, так і окремих його груп або навіть окремих осіб). Ці норми стосуються, перш за все, прав людини, правового становища іноземців, осіб без громадянства, біженців, екстрадиції злочинців, надання притулку тощо. Деякі з них можуть прямо діяти на території тієї чи іншої держави, інші зобов’язують державу приймати внутрішні правові акти щодо статусу населення.

У міжнародному праві, так само як і внутрішньому праві більшості країн світу, немає однозначного і чіткого визначення поняття „населення”, хоча воно само часто використовується у різноманітних актах. Загалом населення розуміється як проста сукупність індивідів, що проживають на території держави чи її адміністративно-територіальної одиниці. За цією ознакою категорія „населення” суттєво відрізняється від подібних категорій, зокрема, „нація”, „народ”, „етнос”, ознакою яких є наявність певної єдності, як правило, історичної, соціальної, культурної чи мовної.

Населення – це сукупність індивідів, які постійно чи тимчасово проживають на території певної держави і підпадають під дію її юрисдикції.

Населення будь-якої держави складається з таких основних категорій осіб:· громадяни або піддані;· іноземні громадяни;· особи без громадянства.

Крім цього, можуть виділятися проміжні групи населення, наприклад, особи з множинним (поліпатриди), в т.ч. подвійним (біпатриди) громадянством. Однак, необхідно розуміти, що поліпатриди та біпатриди матимуть специфічний статус лише у випадку перебування на території однієї з держав, громадянство яких вони мають. У випадку перебування на території третіх держав їхній правовий статус нічим не відрізнятиметься від статусу інших іноземців з одним громадянством. До складу населення певної країни не включаються фізичні особи з міжнародними імунітетами, наприклад, персонал дипломатичних представництв та консульських установ, глави іноземних держав та урядів тощо, оскільки вони не підпадають під юрисдикцію держави перебування.Залежно від часу перебування на території держави фізичні особи поділяються на резидентів, які постійно проживають на її території країни, і нерезидентів, які перебувають на ній тимчасово

33. Способи набуття і втрати громадянства

Міжнародному праву відомі такі способи набуття громадянства: — філіація; — натуралізація (іноді именована укоріненням); — оптація і трансферт; — змішана система набуття громадянства. Виходячи з цих положень, в національному законодавстві України про громадянство закріплені такі підстави набуття громадянства України: 1) за народженням; 2) за територіальним походженням; 3) внаслідок прийняття до громадянства; 4) внаслідок поновлення у громадянстві; 5) внаслідок усиновлення; 6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування; 7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; 8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; Філіація — набуття громадянства за народженням. У порядку філіації громадянство набувається на підставі двох принципів: — громадянство за принципом «права грунту» означає, що дитина стає громадянином тієї держави, на території якої вона народилася. При цьому громадянство його батьків не має значення(напр. в Аргентині)

— громадянство за принципом «права крові» — тут дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження. В Україні діє принцип «права крові». Натуралізація (укорінення) — це прийом у громадянство іноземця за його заявою. її смисл полягає в тому, що будь-який іноземний громадянин, за умови відмови від іноземного громадянства, або апатрид можуть вступити в громадянство даної держави.

Оптація — це набуття громадянства на основі його вибору у зв'язку з територіальними змінами.

У законодавстві держав про громадянство існує декілька засобів припинення громадянства. До них належать: вихід із громадянства, втрата громадянства і позбавлення громадянства, припинення громадянства на підставі міжнародного договору.

Громадянство України втрачається: 1) якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави. 2) якщо іноземець набув громадянство України і не подав документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього; 3) якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство; 4) якщо особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів; 5) якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

34. Правовий статус біженців і переміщених осіб. Право притулку.

Під терміном «біженець» слід розуміти іноземця (у тому числі й особу без громадянства), який внаслідок обґрунтованих побоювань став жертвою переслідувань за ознаками расової, національної на­лежності, ставленням до релігії або громадянства, належністю до певної соціальної групи або політичними переконаннями змуше­ний залишити територію держави, громадянином якої він є, і не може або не бажає кори­стуватися захистом цієї держави внаслідок зазначених побоювань.

Найчастіше біженці з'являються внаслідок міжнародних або внутрішніх військових конфліктів.

У рамках світового співтовариства, був прийнятий цілий ряд міжнародно-правових документів, що стосуються захисту прав біженців:

а) універсальні міжнародні угоди, що регулюють правовий стан біженців і захист їхніх прав.

в) міжнародні договори, що регулюють визначений комплекс питань захисту прав біженців (Гаазька угода про моряків-біженців 1957 року, Угода про скасування віз для біженців.

г) міжнародні угоди, що містять спеціальні норми захисту прав біженців

д) міжнародні договори загального характеру, що стосуються бі­женців

є) угоди і декларації про притулок.

Надання притулку є традиційним інститутом міжнародного права.

Право притулку одержало свій розвиток і правову регламентацію як у національному законодавстві держав, так і в міжнародному праві. В Україні це право закріплене в Конституції України: «Іно­земцям і особам без громадянства може бути наданий притулок у порядку, встановленому законом»

«1. Кожна людина має право шукати притулку від переслідуван­ня в інших країнах і користуватися цим притулком.2. Це право не може бути використане у разі переслідування, дійсно заснованого на вчиненні неполітичного злочину, або діяння, що суперечить цілям і принципам ООН. Слід зазначити, що надання притулку є мирним і гуманним актом і не вважається недружнім актом стосовно будь-якої держави.

На практиці право притулку реалізується шляхом надання пра­ва в'їзду на територію даної держави і законного там перебування. Особа, яка одержала притулок, за своїм статусом дорівнюється до іноземця, але її відмінність від іноземця полягає в тому, що:

• по-перше, час перебування такої особи в державі, що надала йому притулок, не обмежений;

• по-друге, особа, яка одержала притулок, не може бути вислана з держави, що надала їй притулок;

• по-третє, особа, яка одержала притулок, не може бути видана як своїй патримоніальній державі, так і будь-якій третій іно­земній державі.

Притулок надається лише тим особам, які не вчинили загально-кримінальних або міжнародних злочинів.

У міжнародному праві розрізняють територіальний і дипло­матичний притулок. Перший означає надання будь-якій особі можливості укритися від переслідувань політичного харак­теру на території конкретної держави; другий- надання державою такої ж можливості, але в межах дипломатичного представництва, консульської установи або на іноземному військовому кораблі, що знаходяться на території іншої держави.

35. Під міжнародно-правовим визнанням у широкому розумінні мається на увазі визнання відповідно до міжнародного права Існуючими державами нових держав чи урядів або інших органів з метою встановлення з ними офіційних або неофіційних, повних або неповних, постійних або тимчасових відносин.

Це односторонній добровільний акт встановлення міжнародних відносин з новим суб'єктом міжнародного права. Основним видом міжнародно-правового визнання є визнання новоутворених держав вже існуючими країнами.

Коли в тій чи іншій країні новий уряд приходить до влади насильницьким, тобто неконституційним шляхом, у міжнародній практиці має місце визнання уряду. Таке визнання означає, що старий уряд уже не репрезентує дану країну, і що тільки новий уряд, на думку держав, які визнають його, є єдиним представником даного суб'єкта міжнародного права у міжнародних відносинах, істотним при визнанні нового уряду, що вирізняє його від визнання держави, є збереження існуючого суб'єкта міжнародного права.

Визнання держав і урядів належать до так званих традиційних видів визнання.

У міжнародній практиці існує також поняття визнання повсталої чи воюючої сторони. Коли народ повстає, прагнучи скинути неугодну йому державну владу з метою створити свою самостійну національну державу чи змінити форму правління, — його може бути визнано як повсталу сторону, якщо справа обмежується повстанням, чи як воюючу, — коли відбувається громадянська війна. Визнання повсталої чи воюючої сторони ще не означає визнання їх повноправними суб'єктами міжнародного права. Визнання дає можливість повстанцям вступати в договірні, разом з тим, торгові, відносини з суб'єктами міжнародного права, котрі їх визнають, і отримувати від них будь-яку допомогу.Форми міжнародно-правового визнання. Розрізняють три форми визнання суб'єктів міжнародного права:

- визнання де-юре;- визнання де-факто;- визнання ad hoc.

Зупинимося коротко на кожному з видів.

Визнання ad hoc - це визнання в даній ситуації, у конкретній справі; існує, коли держави вступають в офіційний контакт одна з іншою вимушено, для вирішення якихось конкретних питань. Воно нерідко супроводжується заявою про те, що держава, вступаючи в ті чи інші відносини з новою державою, усе-таки її не визнає, іноді метою такого визнання може бути укладання міжнародних договорів.

Визнання де-факто - фактичне визнання, при якому держави вступають між собою у різні зв'язки, але юридично одне одного при цьому не визнають. Визнання де-факто має вичікувальний характер і згодом воно або припиняється зі зникненням об'єкта визнання або переходить у повне визнання. У сучасних умовах застосовується рідко.

Визнання де-юре — це повне визнання, що являє собою офіційне визнання, яке фіксує факт вступу в міжнародне співтовариство нового повноправного суб'єкта міжнародного права, тобто встановлення з ним у всій повноті дипломатичних, економічних, торгових, культурних й інших відносин. Визнання де-юре може виражатися у формі декларації, угоди, обміну нотами. Установлення дипломатичних відносин завжди є доказом повного визнання (визнання де-юре). Консульські відносини можуть підтримуватися і при визнанні де-факто.

36. Під правонаступництвом як правовою категорією розуміють перехід прав та обов'язків одного суб'єкта до іншого у встановлених правом випадках і відповідно до правових приписів. З погляду міжнародного права, правонаступництво держав - це перехід прав та обов'язків однієї держави до іншої в результаті настання певних подій І ситу а ці й. Іншими словами, правонаступництво держав виникає у тому разі, якщо відбувається остаточна і безповоротна заміна суверенітету однієї держави над тією або іншою територією суверенітетом іншої держави. Тобто міжнародне право пов'язує правонаступництво тільки зі зміною території.

Але не тільки держава, а й об'єднання держав, що володіє міжнародною правосуб'єктністю, може придбати або втратити яку-небудь територію. Особливого значення проблеми правонаступництва набувають при виникненні нових незалежних держав у результаті: а) національно-визвольної боротьби; б) повного розчленування існуючої держави; в) відокремлення частини держави; г) злиття існуючих держав і т.п.

Тобто виділяють такі підстави правонаступництва:

• при об'єднанні існуючих держав;

• при поділі держав;

• при відокремленні частини держави;

• при переході частини території держави до іншої держави;

• при повному зникненні (ліквідації) однієї держави як суб'єкта міжнародного права і виникненні на її місці інших держав (наприклад, у 1949 р. виникли ФРН і НДР замість Німеччини; у 1991 р. при розпаді СРСР виникли нові незалежні держави, у тому числі Україна).

Правонаступництво держав має для нових держав конкретні практичні наслідки, за яких заново вирішуються такі питання: перегляд міжнародних договорів, їх денонсація; членство у міжнародних організаціях, правонаступництво власності і т.п.

У сучасному міжнародному праві основні питання правонаступництва держав урегульовані двома багатосторонніми конвенціями:

• Віденською конвенцією про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р.;

• Віденською конвенцією про правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р.

У багатьох випадках виникає потреба укладення спеціальних угод між суб'єктом-попередником і суб'єктом-спадкоємцем. Особливо це стосується, наприклад, питань громадянства. Правонаступництво в частині державної власності, державних архівів і державних боргів у сучасному міжнародному праві регламентується Віденською конвенцією про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. Норми конвенції не поширюються на права та обов'язки юридичних і фізичних осіб.

Державна власність колишньої держави визначається як майно, права й інтереси, що на момент правонаступництва держав належали колишній державі відповідно до її внутрішнього права. Важливим положенням конвенції є те, що перехід державної власності колишньої держави до держави-спадкоємиці відбувається без компенсації (ст. 11).

Конвенція передбачає переважне регулювання передачі державної власності шляхом укладення угод між колишньою державою і державою-спадкоємицею. За відсутності такої угоди конвенція пропонує передачу правонаступнику як нерухомої, так і рухомої державної власності колишньої держави, пов'язаної з діяльністю колишньої держави стосовно території, що є об'єктом правонаступництва держав (ст. 14).

Такі ж правила правонаступництва застосовувалися пострадянськими державами з 1991 р. Визнано, що держави-учасниці СНД є правонаступницями прав і зобов'язань колишнього Союзу РСР. Практичне виконання таких рішень показало, що найбільш ефективний шлях реалізації правонаступництва щодо державної власності - це укладення двосторонніх угод про правонаступництво, які дають змогу враховувати специфіку кожного випадку.

У конвенції 1983 року поняття "державні архіви колишньої держави" означає сукупність документів будь-якої давності і будь-якого типу, виготовлених у ході її діяльності, що на момент правонаступництва держав належали колишній державі відповідно до її внутрішнього права і зберігалися нею безпосередньо або під її контролем як архіви для різних цілей (ст. 20).

Як і у випадку державної власності, перехід державних архівів колишньої держави спричиняє припинення прав цієї держави і виникнення прав держави-спадкоємиці на державні архіви, що переходять до держави-спадкоємиці. Перехід державних архівів від колишньої держави до держави-спадкоємиці здійснюється без компенсації (ст. 23).

Істотним є закріплений у конвенції принцип зберігання цілісності державних архівних фондів колишньої держави (ст. 25), що взятий за основу Угоди про правонаступництво щодо державних архівів колишнього Союзу РСР 1992 р.

Ч. IV Віденської конвенції 1983 р. регулює питання правонаступництва держав стосовно державних боргів - будь-якого фінансового зобов'язання колишньої держави стосовно іншої держави, міжнародної організації або будь-якого іншого суб'єкта міжнародного права, що виникло відповідно до міжнародного права (ст. 33).Проблема правонаступництва стосовно державних боргів є однією з найбільш складних і гострих. Поза сферою правового регулювання залишається багато інших видів фінансових зобов'язань держав, а також борги держави стосовно фізичних і юридичних осіб за кордоном і на території держави. Одне загальне правило полягає в такому: борг колишньої держави переходить до спадкоємця у справедливій частці, яка визначається на основі обліку майна, прав та інтересів. Особливий режим встановлений лише для нової незалежної держави. Ніякий державний борг колишньої держави не переходить до неї (ст. 38).Договір про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу й активів Союзу РСР 1991 р., підписаний усіма колишніми союзними республіками, є основним документом, що регулює цю сферу правонаступництва. Сторони договору взяли на себе "зобов'язання брати участь у погашенні і нести витрати по обслуговуванню державного зовнішнього боргу СРСР" (ст. 3). Найбільшу частину становлять показники Росії (61,34%), а найменшу - Естонії (0,62%). Поряд з багатосторонніми міжнародними договорами дієве значення мають і двосторонні угоди. Так, за Угодою про взаємне визнання прав і регулювання відносин власності 1993 р. між Росією й Україною кожна сторона визнає права власності іншої сторони, її громадян і юридичних осіб стосовно розташованого на її території підприємства, установи, організації, ін. об'єктів; має право продати, обміняти, передати в заставу, Здати в оренду, передати безоплатно або на договірних засадах свою власність іншій стороні, її фізичним і юридичним особам.Також у двосторонньому порядку Угодою 1994 р. між Росією й Україною врегульовано питання правонаступництва стосовно зовнішнього державного боргу та активів колишнього Союзу РСР. Відповідно Україна передає, а Російська Федерація бере на себе зобов'язання з виплати частки України в зовнішньому державному борзі колишньою Союзу РСР за станом на 1 грудня 1991 р.

37. Чинне міжнародне право не знає немирних (силових) засобів врегулювання міжнародних спорів. Про врегулювання спорів за допомогою сили можна говорити, наприклад, у політичній площині. З правового погляду кожен випадок застосування сили (зокрема, військової) щодо іншої держави може бути або правомірним, насамперед як відповідь на порушення міжнародно-правових зобов´язань, або неправомірним, тобто становити правопорушення. У кожному з цих випадків застосовуються норми, що регулюють використання сили в міжнародних відносинах.

У чинному конвенційному міжнародному праві визначення поняття «мирний засіб (спосіб, метод, процедура) вирішення (врегулювання, залагодження) міжнародного спору» здійснюється шляхом наведення переліку конкретних мирних засобів або ж зазначається, що це засоби, які виключають застосування примусу в будь-якій формі. Засіб вирішення міжнародного спору — це певна послідовність дій сторін міжнародного спору й інших суб´єктів міжнародного права (процедуру), на яку погодилися сторони спору та реалізація якої покликана привести до врегулювання спору, тобто усунути об´єктивно виражений конфлікт позицій спірних сторін із питань, що становили його предмет.

Загальне міжнародне право не зобов´язує держави звертатися до конкретного засобу вирішення спорів і надає державам — учасницям спору право вільно обирати засоби його вирішення. Статут ООН закріпив цей принцип у ч. 1 ст. 33: сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки, повинні насамперед старатися вирішити спір шляхом переговорів, обслідування, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами за своїм вибором.

У міжнародно-правовій доктрині найпоширенішим є поділ мирних засобів вирішення міжнародних спорів на дипломатичні (політичні) та правові (судові). До дипломатичних належать переговори, добрі послуги, посередництво, обслідування та примирення, до правових— арбітраж і судовий порядок. Основні відмінності цих двох типів засобів вирішення спорів полягають у такому: а) правовим засобам притаманне ухвалення рішення на основі міжнародного права; політичний засіб дозволяє занадто вільне тлумачення міжнародного права або встановлення спірними сторонами нової норми, а тому компроміс сторін є необхідною умовою; б) правовий засіб передбачає прозорі та публічні процедури, третя сторона є незалежною від стороннього впливу, насамперед спірних сторін; для політичних засобів конфіденційність зазвичай є умовою досягнення рішення, оскільки політична воля сторін надзвичайно залежна від суспільної думки; в) рішення, запропоноване в результаті застосування правового засобу, завжди юридично обов´язкове для сторін; рішення, досягнуте в рамках політичного засобу, переважно є рекомендаційним.

а) переговори і консультації;

Двосторонні або багатосторонні безпосередні переговори між сторонами спору є найпоширенішим та найефективнішим засобом врегулювання міжнародних спорів. Переговори використовуються для врегулювання майже кожного спору, принаймні як початкова стадія. У багатьох міжнародних договорах про мирне вирішення спорів переговори стоять на першому місці серед інших мирних засобів.

Переговори — надзвичайно гнучкий засіб: їх формат, рівень, тривалість та інші параметри можуть бути встановлені для потреб конкретної ситуації, а спори можуть вирішуватися як на підставі чинного міжнародного права, так і шляхом створення нових норм. Переговори дозволяють усунути небажане втручання третіх сторін у спір. Водночас цей засіб має суттєві недоліки: більш сильна сторона має можливість здійснювати тиск на слабшу сторону; переговори можуть завершитися безрезультатно; досягнута домовленість може бути юридично необов´язковою.

Різновидом переговорів є консультації. Вони, як правило, використовуються для продовження встановлених контактів. До консультацій звертаються тоді, коли необхідно поновити переговори у зв´язку з обставинами, що виникли знов. Як зазначається в Декларації про запобігання й усунення спорів і ситуацій, які можуть загрожувати міжнародному миру і безпеці, і про роль ООН в цій сфері від 5 грудня 1988 p., державам слід використовувати консультації для того, щоб краще розуміти погляди, позиції та інтереси одна одної.

б) Добрі послуги та посередництво.

Мета цих засобів — сприяти розпочинанню переговорів між сторонами та досягненню домовленості щодо врегулювання спору. Ці засоби можуть використовуватися державами, міжнародними організаціями, приватними особами (авторитетними громадськими діячами) індивідуально або колективно.

На відміну від посередника, особа, що надає добрі послуги, не бере участь у переговорах і не пропонує шляхи вирішення спору, її головне завдання — допомогти спірним сторонам вступити у переговори, після чого її місія закінчується. Пропозиції особи, що пропонує добрі послуги, не є обов´язковими для сторін спору та можуть бути відхилені ними.

Посередник займає більш активну позицію завдяки тому, що сторони погоджуються на його участь у переговорах. Посередник може отримати право керувати переговорами та пропонувати варіанти вирішення спору, які, проте, не мають обов´язкової сили. Відмова сторін спору від запропонованого варіанту не вважається недружнім актом.

в) міжнародні слідчі і примирні комісії;

Трапляється, що суть спору зводиться до різного розуміння фактичних обставин, що стали підставою для спору. Неупереджений авторитетний висновок щодо дійсного стану фактичного боку спору дозволяє прискорити його врегулювання, насамперед внаслідок усунення невизначеності щодо кола норм міжнародного права, які підлягають застосуванню до суперечки. Це можна зробити шляхом створення самими спірними сторонами на паритетних засадах органу, що відповідно до встановленої процедури ухвалить висновок про фактичні обставини спору (слідчої комісії) або ж на основі результатів розслідування запропонує шляхи вирішення спору (погоджувальної комісії).

Міжнародні слідчі комісії утворюються в разі виникнення розбіжностей в оцінці фактичних обставин справи. Слідчі комісії покликані з´ясовувати питання факту за допомогою безпристрасного і сумлінного розслідування. Для утворення такої комісії сторони, які сперечаються, мають укласти особливу угоду, якою визначити обсяг  повноважень, місцезнаходження, порядок і термін утворення. Для участі в роботі комісії сторони можуть призначати пред ставників або адвокатів, які будуть викладати позицію сторін, які сперечаються, та її підтримувати. Слідчі комісії можуть допитувати свідків, досліджувати фактичні обставини шляхом вивчення документів і фактів, викликати експертів тощо; сторони, які сперечаються, зобов´язані сприяти цьому. Результатом роботи комісії є доповідь, яку вона склала та яка має обме­жуватися встановленням фактів. Сторони мають право скористатися фактами доповіді на власний розсуд.

Примирення як процедура регламентоване Конвенцією з примирення і арбітражу в рамках НБСЄ (тепер — ОБСЄ), котра є додатком до Результатів Наради з БСЄ про мирне урегулювання спорів, яка відбулася в Женеві 12—23 жовтня 1992 р. Метою примирення є надання допомоги сторонам у спорі в пошуках урегулювання відповідно до міжнародного права та їхніх зобов´язань у рамках ОБСЄ. Для цього утворюється Комісія з примирення з мирових посередників, котра після вивчення всіх аспектів спору складає доповідь з пропозиціями з його мирного врегулювання. Протягом тридцяти днів сторони мають визначити своє ставлення до пропозицій доповіді — або погодитися з ними, або не погодитися.

Різновидом слідчих і погоджувальних комісій є інститут прикордонних представників. Відповідно до ст. 21 Закону «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р.1 для вирішення питань, пов´язаних із підтриманням режиму державного кордону України, виконання міжнародних договорів із цього питання, створення умов для мирного розв´язання прикордонних конфліктів та інцидентів на певній ділянці державного кордону України з особового складу Державної прикордонної служби України призначаються прикордонні представники України, а також їхні заступники.

Зазвичай слідчі та погоджувальні комісії не уповноважуються ухвалювати юридично обов´язкові рішення для сторін спору. Втім на сьогодні діють і такі міжнародні договори, що передбачають обов´язковість їх рішень (наприклад, ст. 45 Конвенції про режим судноплавства на Дунаї 1948 p.).

г) міжнародний арбітраж і судовий розгляд;

Міжнародний арбітраж. Цей засіб зарекомендував себе як ефективний інструмент вирішення міждержавних спорів, зокрема досить складних, обтяжених серйозним міжнародним протистоянням сторін. В останні десятиліття поширилася практика передбачати арбітражне врегулювання спорів як засіб врегулювання можливих спорів щодо тлумачення та застосування міжнародних угод. З іншого боку, кількість звернень до цього засобу помітно зменшилася.

Звернення до арбітражу є добровільним, здійснюється шляхом укладання спірними сторонами особливої міжнародної угоди, що називається компромісом. У ній сторони регламентують: порядок визначення складу арбітрів; предмет спору; компетенцію арбітражу; процедуру розгляду справи; характер і джерела норм, на підставі яких має бути ухвалене рішення; порядок винесення рішення; юридичну обов´язковість рішення.

Якщо компроміс укладається після виникнення конкретного спору, має місце арбітраж ad hoc. Також можлива попередня домовленість про арбітраж як засіб врегулювання потенційного спору, що закріплюється в договорі з певного питання або у спеціальному договорі про арбітраж. У цьому разі має місце постійний арбітраж. Його юрисдикція може бути обов´язковою або факультативною (добровільною). Окремо слід відзначити Постійну палату третейського суду, створену на підставі Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 років про мирне вирішення міжнародних спорів. Для кожного спору, що передається на вирішення Палати, його сторони укладають компроміс та обирають арбітрів із переліку осіб, що формується державами — учасницями Конвенцій.

До складу арбітрів можуть призначатися особи, які мають кваліфікацію, необхідну для призначення у своїх країнах на найвищі судові посади, чи є юристами, котрі мають визнану компетентність у галузі міжнародного права. Арбітри призначаються терміном на шість років і з правом переобрання ще на один термін. Рішення арбітражного суду приймаються більшістю голосів.

Арбітражний суд має право розглядати всі спори, котрі передали йому на розгляд, але може виключити зі своєї компетенції спори щодо територіальної цілісності держави, її національної оборони, права на суверенітет над сухопутною територією і деякі інші.

Згідно зі статтею 30 Конвенції суд вирішує спори відповідно до міжнародного права або, з погодження сторін,  або на підставі справедливості й доброї волі.

Міжнародні суди. Теорія використовує для визначення всього розмаїття існуючих міжнародних судів родове поняття міжнародний судовий орган (або міжнародна судова установа.

Міжнародний Суд ООН є одним з головних органів ООН (п. 1 ст. 7 Статуту ООН). Ст..92 Статуту визначає його і як головний судовий орган ООН. Міжнародний Суд утворюється і діє на основі Статуту, котрий є невід´ємною частиною Статуту ООН.

Міжнародний Суд складається з п´ятнадцяти членів. Вони обираються терміном на дев´ять років Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки одночасно, причому при обранні суддів у Раді Безпеки принцип одностайності не діє. Для кандидатів у судді використовують ті самі критерії, що і для арбітрів. Кандидати висуваються національними групами держави, не більше як чотири, а в Суді не може бути більш як два судді від однієї країни. Судді не представляють свою державу, а діють "в особистій якості". Тому якщо розглядається спір між державами, громадянами яких є призначені судді, це не дає підстав, щоб вони поступилися місцем іншим суддям. Якщо суддя перестає задовольняти поставлені вимоги, то за одностайною думкою всіх суддів він може бути звільнений з посади. Судді користуються дипломатичними привілеями та імунітетами. Місцезнаходженням Суду є Гаага (Нідерланди). Суд розглядає справи у повному складі, але кворум у дев´ять суддів вважається достатнім для створення судової присутності. В окремих випадках Суд має право утворювати камери, де кількість суддів може бути менша ніж дев´ять, — три або більше.

До Суду можуть звертатися не тільки держави — члени ООН, але, як бачимо зі ст. 35 Статуту, п. 1 ст. 93 Статуту ООН, й нечлени цієї організації. Для забезпечення доступу до Суду держав — неучасниць Статуту Суду Рада Безпеки резолюцією від 15 жовтня 1946 р. встановила спеціальну процедуру. Для цього заінтересована держава має депонувати в секретаріаті Суду декларацію загального або часткового значення. Загального — означає визнання юрисдикції Суду щодо всіх спорів, які виникли, або тих, що ще можуть виникнути; декларація часткового значення — тільки для конкретної справи7.

До відання Суду належать всі справи, котрі йому передадуть сторони, у тому числі тлумачення міжнародних договорів, будь-якого питання міжнародного права, наявності факту, встановлення якого буде свідчити про порушення міжнародного зобов´язання, характеру і розмірів відшкодування, що належить за порушення міжнародного зобов´язання. Крім того, на основі п. 1 ст. 96 Статуту ООН за запитом Генеральної Асамблеї або Ради Безпеки Суд може дати консультативний висновок з будь-якого юридичного питання. Такий самий висновок Суд може дати за запитанням інших органів ООН, яким Генеральна Асамблея дасть дозвіл.

Суд не має обов´язкової юрисдикції, тобто справи не можуть розглядатися без спеціального звернення заінтересованих держав. Лише за наявності звернення, причому звернення всіх сторін, що беруть участь у спорі, Суд має право порушити справу. Погодження на юрисдикцію Суду може бути разовим, тобто для даної справи, або для всіх правових питань, або з всіх питань, що виникають в рамках даного союзу чи організації.

Рішення Суду остаточні й оскарженню не підлягають. Якщо сторона ухиляється від виконання судового рішення, інша сторона може звернутися до Ради Безпеки, яка має право зробити відповідну рекомендацію або вжити заходів для забезпечення виконання рішення Суду.

Разом з тим у літературі зазначається, що держави з великим небажанням звертаються до Суду, відмовляються від явки в Суд, довільно виключають деякі питання зі сфери юрисдикції Суду тощо. Цьому сприяють ряд факторів, в тому числі повільність діяльності Суду. Так, розгляд відомої справи про Південно-Західну Африку тривав 6 років; такий самий час — спір між Іспанією і Бельгією. І хоча в останні роки було вжито заходів щодо скорочення термінів з розгляду справ, вважають, що відчувається криза Міжнародного Суду.

Поряд з Міжнародним Судом ООН існують регіональні судові органи. До них належить Європейський суд, функції якого складаються з виконання ролі арбітра в спорах між державами-членами і Товариством, забезпечення однакового тлумачення і застосування права Товариства та ін. Однак цей суд не служить альтернативою немирному вирішенню спорів. Його швидше можна розглядати як внутрішній судовий орган. Хоча існує думка, що на сьогодні можна налічити близько півтора десятки міжнародних судових органів. Усі вони були створені у другій половині XX ст. Переважна їх більшість вирішують спори про застосування та тлумачення конкретного міжнародного договору, як правило, регіонального.

 д) розгляд спорів у регіональних організаціях.

Вирішення спорів у міжнародних організаціях. Манільська декларація від 15 листопада 1982 р. закликала ширше використовувати Організацію Об´єднаних Націй, зокрема Генеральну Асамблею і Раду Безпеки, для вирішення спорів, що виникають між державами. Згідно з п. 2 ст.11 Статуту ООН Генеральна Асамблея уповноважується обговорювати будь-які питання, що належать до підтримання міжнародного миру та безпеки. Генеральна Асамблея може звертати увагу Ради Безпеки на ситуації, які могли б загрожувати міжнародному миру і безпеці (п. З ст. 11).

Зокрема, Рада Безпеки уповноважена на будь-якій стадії спору рекомендувати належну процедуру або методи урегулювання, вона може діяти без гаяння часу згідно зі своїми функціями і повноваженнями, особливо у випадках, коли міжнародний спір переростає в міжнародний конфлікт. Так, відповідно до ст. 40 Статуту ООН Рада Безпеки може рекомендувати тимчасові заходи з регулювання спору і вимагати від сторін їхнього виконання. Вона може рекомендувати повне або часткове припинення на визначений час економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо або інших засобів сполучення, а також розірвання дипломатичних відносин. Якщо Рада Безпеки прийме рішення, що раніше вжиті заходи є недостатніми, вона уповноважується застосовувати такі дії повітряними, морськими або сухопутними силами, які необхідні для підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки, включаючи демонстрації збройних сил, блокаду та інші операції повітряних, морських або сухопутних сил членів ООН. Розрізняють операції з підтримання миру й операції з примусу до миру. Прикладом перших є розташування збройних сил між конфліктуючими сторонами, прикладом других — операції збройних сил у Кувейті.

Члени ООН подають у розпорядження Ради Безпеки за її вимогою необхідні для підтримання міжнародного миру і безпеки збройні сили, допомогу і засоби обслуговування, включаючи право проходу.

Можливість застосування збройних сил для "підтримання миру і безпеки", тобто фактичне порушення миру шляхом застосування сили з метою зберігання миру, викликає сумніви щодо своєї правомірності й доцільності. Однак в активі ООН є приклади ефективного і навіть "новаторського" використання збройних сил і військових спостерігачів12. У цих випадках нагадують роль ООН у справі припинення агресії Іраку проти Кувейту. У рамках ООН було розроблено і реалізовано способи мирного врегулювання спорів: переговори під егідою ООН, нагляд за дотриманням умов перемирення, сприяння проведенню вільних виборів та ін.13

Згідно з Декларацією від 9 грудня 1991 р. про встановлення фактів для виконання функцій, пов´язаних з підтриманням миру і безпеки, органи ООН уповноважені направляти місії для встановлення фактів, яке має бути всеоб´ємним, об´єктивним, безпристрасним і вчасним. Генеральна Асамблея і Генеральний секретар ООН направляють місії в контексті їхніх відповідних обов´язків з підтримання міжнародного миру і безпеки, Рада Безпеки — з метою виконання Радою її головного обов´язку з підтримання міжнародного миру і безпеки.

Якщо держава відмовляється прийняти місію, їй слід, якщо вона визнає це за необхідне, вказати причину свого рішення. При прийнятті місії державі слід усіляко співробітничати з нею, надавати всі імунітети і можливості для виконання місією свого мандата.

Регіональні організації. Стаття 52 Статуту ООН підтримує мирне вирішення спорів у рамках регіональних міжнародних організацій, що не виключає передання таких спорів Раді Безпеки, якщо здійснені зусилля не привели до успіху. Рада Безпеки може застосовувати примусові дії з використанням регіональних угод. 9 грудня 1991 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про удосконалення співпраці між ООН і регіональними угодами або органами в сфері підтримання міжнародного миру і безпеки, яка закликала Раду Безпеки співробітничати з регіональними органами й організаціями в справі мирного вирішення міжнародних спорів.

Зокрема, мирне вирішення спорів у рамках Ліги арабських держав передбачене ст. V її Статуту, прийнятого 22 березня 1945 р. У разі виникнення спору між державами — членами Ліги, якщо цей спір не порушує незалежності, суверенітету і територіальної цілісності держав і якщо сторони, що сперечаються, звернуться до Ради Ліги для його вирішення, то рішення Ради буде остаточним і обов´язковим для сторін. Механізм мирного вирішення спорів передбачений Міжамериканським договором про взаємну допомогу від 2 вересня 1947 р. У ст. 7 встановлено, що у разі конфлікту між сторонами договору його учасники мають зібратися для консультацій і закликати держави, що перебувають у конфлікті, відновити первісний стан і вжити додаткових заходів "для відновлення або зберігання міжамериканського миру і безпеки і для вирішення конфлікту мирними засобами". Прийнятий 30 квітня 1948 р. Статут американських держав присвятив мирному вирішенню спорів між його учасниками спеціальний, IV, розділ. У ст. 21 перелічено способи вирішення спорів: прямі переговори, добрі послуги, посередництво, арбітраж тощо.

До інститутів більш пізнього часу належать механізми, утворені Паризькою хартією для Нової Європи, яку підписано 21 листопада 1990 p., зокрема Центр із запобігання конфліктам (ЦЗК), роль якого полягає у сприянні здійсненню консультацій і співробітництва щодо незвичайної воєнної діяльності, співробітництва щодо небезпечних інцидентів воєнного характеру, виконання інших завдань, які належать до урегулювання спорів.

39. Безпосередні переговори Безпосередні переговори — це найбільш простий, зручний і поширений спосіб мирного вирішення спорів між державами. Зміст безпосередніх переговорів полягає в пошуку рішення розбіжностей самими сторонами, що сперечаються, шляхом установлення безпосереднього контакту і досягнення угоди між ними. Таким чином, у них беруть участь заінтересовані (держави, що сперечаються), які вирішують питання про метод, зміст рішень спірної проблеми у певному місці переговорів, частіше усього на території третьої держави або в міжнародній організації, тому що повинен бути дотриманий принцип суверенної рівності сторін.  Багато держав світу при вирішенні міжнародних конфліктів стоять на позиції першочерговості безпосередніх (прямих) дипломатичних переговорів, як найбільш ефективному способі вирішення міжнародних конфліктів.  Переговори можуть вестися через звичайні дипломатичні канали або на нарадах, що спеціально скликаються. Звичайно переговори ведуться в усній формі. Можливі також письмова форма, обмін документами, телеграмами й іншими засобами зв'язку.  Прямі дипломатичні переговори проходять без попередніх ультимативних умов, примусу, диктату або погроз.  Переговори можна класифікувати:  а) стосовно предмету спору (мирні, політичні, торгові і т.д.);  б) за кількістю учасників (двосторонні і багато сторонні);  в) за рівнем представництва сторін (переговори глав держав і урядів; переговори міністрів закордонних справ; переговори дипломатичних представ ників; переговори уповноважених або спеціальних місій).  Переговори повинні вестися на основі поваги законних прав і інтересів всіх учасників. Вступивши в переговори, учасники зобов'язані утримуватися від дій, здатних зашкодити розв'язанню спору.