1. Міжнародне право — це самостійна, відмінна від національних правових систем конкретних держав система права. Міжнародне право функціонує в міжнародній системі, будучи Ті нормативною підсистемою.

Міжнаро́дні відно́сини  — система міждержавних взаємодій, суб’єктами яких є держави і міждержавні та неурядові організації, приватні особи. Наука про міжнародні відносини є комплексною та міждисциплінарною. У сферу міжнародних відносин входять військово-політичні, економічні, екологічні, гуманітарні та інші проблеми світового співтовариства.

Міжнаро́дне пра́во — це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, які виникають у результаті погодження між державою та іншими суб`єктами міжнародного співтовариства і регулює відносини з метою мирного співіснування.

Міжнародна система охоплює міжнародні (міждержавні) організації, різноманітні об'єднання держав (рух неприєднання, група 7.та інші), нації і народи, що борються за незалежність Міжнародна система включає не тільки зазначені суб'єкти, але і відносини між ними (міжнародні відносини у вузькому значенні слова), міжнародно-правові й інші соціальні норми (норми міжнародної моралі, міжнародної ввічливості, міжнародні порядки), а також взаємодії між усіма компонентами міжнародної системи і між нею та її компонентами. Основна своєрідність міжнародної системи полягає в тому, що головні її компоненти — держави — лише частково інтегровані в ній. Вони існують і функціонують насамперед як самостійні системи — суверенні держави. Водночас кожна з них має різноманітні і постійні зв'язки з іншими державами й у цьому плані виступає як інтегральний компонент міжнародної системи, причому ступінь такої інтеграції в різних міжнародних системах неоднаковий.Міжнародних систем дуже багато. Насамперед, існує загальна міжнародна система, що охоплює всіх суб'єктів, усі відносини між ними і всі інші компоненти. Але поряд із цим є універсальні, функціональні системи — такі, наприклад, як система міжнародних економічних відносин. Крім того, є значна кількість локальних міжнародних систем різного характеру, зокрема система європейських економічних співтовариств. Основні риси сучасної загальної міжнародної системи визначаються також науково-технічним прогресом (НТР). НТР впливає на міжнародну систему і міжнародне право: — як безпосередньо, розширяючи сферу відносин між державами і, отже, сферу міжнародної системи і міжнародного права (наприклад, поява міжнародного космічного, міжнародного екологічного права); — так і через відповідні соціальні процеси, що вона викликає, і які, у цілому, ведуть до росту прогресивних сил у світі.У сучасний період розвитку НТР, завдяки володінню людством ядерною зброєю й іншими засобами масового знищення, загостренню світової екологічної кризи, уперше виникає ряд глобальних проблем, від розв'язання яких залежить подальше існування людської цивілізації. Це насамперед збереження миру й усунення загрози світового термоядерного конфлікту, охорона навколишнього середовища, боротьба з голодом і наслідками економічної кризи, використання Світового океану, міжнародні енергетичні проблеми й інші. У процесі визначення і розв'язання цих проблем сучасне міжнародне право відіграє найважливішу роль інтегративного і координаційного характеру.

2. Міжнародне право - це система юридичних норм, що регулюють відносини між державами й іншими суб'єктами міжнародного права і створюються шляхом узгодження позицій учасників цих відносин та забезпечуються у разі потреби індивідуальним або колективним примусом.

Міжнародне право є особливою системою права, відмінною від внутрішньодержавної. Специфіка системи міжнародного права пояснюється перш за все особливостями об'єкта регулювання, його суб'єктів, порядком створення і функціонування норм.

Об'єктом регулювання норм міжнародного права є суспільні відносини між акторами (дійовими особами)1 міжнародної системи. Причому сама ця система істотно відрізняється від внутрішньодержавної системи за елементами, які її утворюють, характером їх зв'язку, взаємодії й взаємопроникнення, попередження й усунення конфліктних ситуацій.

Так, головними елементами внутрішньодержавної системи права є громадяни, юридичні особи і державні органи. Відносини у внутрішньодержавній системі - це перш за все владні відносини, які здійснюються законодавчими, виконавчими і судовими органами. Основними акторами міжнародної системи виступають суверенні держави, народи, що реалізують право на самовизначення, і міжурядові організації, над якими немає організації політичної влади. Відносини між ними мають не субординаційний, а координаційний характер.

Суб'єктами внутрішньодержавного права є індивіди, юридичні особи і державні органи. При цьому головним актором внутрішньодержавної системи виступає громадянин. Саме громадяни створюють державу та її органи, щоб вони служили їм відповідно до норм внутрішньодержавного права. Суб'єкти міжнародного права - суверенні держави, народи, що реалізують право на самовизначення, міжурядові організації (ООН, МОП, ІМО та ін.), державоподібні утворення (раніше - Данциг, Західний Берлін, нині - Ватикан). Слід підкреслити, що правозастосовну міжнародну правосуб'єктність мають індивіди і неурядові організації (Грінпіс, Міжнародна амністія, Асоціація міжнародного права та ін.). Головними акторами міжнародної системи є суверенні держави, на підставі волевиявлення яких утворюються вторинні або похідні суб'єкти міжнародного права - міжурядові організації й державоподібні утворення. Для міжнародної системи характерна відсутність законодавчого органу. Тому порядок створення норм міжнародного права відмінний від процедури створення норм внутрішньодержавного права. Норми міжнародного права створюються шляхом узгодження позицій суб'єктів міжнародного права і втілюються в міжнародних договорах або звичаях.

Особливістю міжнародної системи є також та обставина, що в ній немає судових і виконавчих органів з функціями, ідентичними тим, що є в будь-якій внутрішньодержавній системі. А це означає, що порядок функціонування і застосування норм міжнародного права відрізняється від аналогічного порядку внутрішньодержавного права. У міжнародному праві головними принципами реалізації його норм є добросовісне виконання взятих зобов'язань і факультативна судова юрисдикція.

Всі ці факти свідчать про те, що міжнародне право - це самостійна і специфічна система права. Проте, не зважаючи на специфіку цієї системи регулювання міжнародних відносин, вона є системою правових норм, тобто юридично обов'язкових розпоряджень. Саме це відрізняє цю систему від інших способів регулювання міжнародних відносин, наприклад, від міжнародної моралі й міжнародної ввічливості, з якими міжнародне право взаємодіє. Спостерігається також взаємовплив міжнародного права і зовнішньої політики держави, під якою розуміється загальний курс її діяльності на міжнародній арені. Зовнішня політика повинна здійснюватися у правових рамках, тобто відповідати нормам міжнародного права. У жодному випадку зовнішньополітичні інтереси держави не можуть бути виправданням відступу від вимог міжнародного права. У свою чергу зовнішня політика і дипломатія як найважливіший спосіб її здійснення покликані сприяти прискоренню створення міжнародно-правових норм, необхідних для регулювання певних відносин, з метою забезпечення їх стабільності й поступального розвитку.

3. У теорії права під функціями варто розуміти вплив окремих норм чи групи правових норм, цілісних правових актів, окремих галузей права, а також правових інститутів чи принципів права на суспільні відносини.

Первинна функція права має інтегративний характер, і вона направлена на зменшення кількості можливих конфліктів, краще функціонування механізму суспільних відносин. Свою інтегративну функцію (у взаємодії з іншими функціями) право здійснює через вирішення конфліктів і створення відповідної гармонії в суспільстві.

Функції права поділяють на дві основні групи: загальносоціальні та спеціальні. З огляду на теорію міжнародного права, предметом нашого зацікавлення виступають спеціальні функції, тобто власне правові (юридичні), через які проявляється сутність взаємодії системи права. Так, за характером впливу на суспільні відносини функції міжнародного права поділяють на регулятивну, охоронну, інформаційну.

Відомий юрист-міжнародник Лукашук зазначає: "Функції міжнародного права - це основні напрями його впливу на соціальне середовище, що зумовлюють його суспільне призначення". Право не лише впливає на суспільні відносини, а й на ті об'єкти та предмети, на які направлено право, виявляючи певні вимоги до права, його змісту, принципів та рівня системності. Інакше кажучи, функції міжнародного права не лише іманентні праву, але є також похідними від існуючої системи міжнародних відносин.

Міжнародне право, суб'єктами якого в минулому були винятково держави, в подальшому все більше направлено на міжнародні міжурядові організації. Така обставина знаходить своє відображення в еволюції зовнішніх результатів нормотворчості та різних формах джерел міжнародного права.

Головною функцією міжнародного права є забезпечення нормального функціонування міждержавної системи в межах, визначених нормами міжнародного права. Останнє діє у тісному взаємозв'язку з політикою, виявляючи відповідний вплив на функціонування міждержавної системи через встановлення прав та обов'язків суб'єктів міжнародного права, запровадження санкцій за невиконання цих обов'язків та ін.

Нормотворча функція міжнародного права знаходить свій прояв у процесі діяльності суб'єктів міжнародного права щодо вироблення, узгодження та визначення норм міжнародного права.З приводу процесуальної функції міжнародного права необхідно зазначити, що нині вона лише формується, головним чином у рамках міжнародних організацій.

Серед різних функцій І. Лукашук виокремлює такі:

- гармонізація національних інтересів держав із загальнолюдськими інтересами;

- відвернення небажаного розвитку подій;

- інтернаціоналізація, інтеграція;

- інформаційно-виховна функція.

Разом з тим, будучи нормою поведінки для суб'єктів міжнародних відносин, норми міжнародного права за своєю направленістю звернені до майбутнього і, визначаючи межі поведінки держав, виконують функцію міжнародного узгодженого планування відповідних відносин.Оскільки існуючі міжнародні відносини є досить динамічними й різноманітними, що зумовлено різними об'єктами правового регулювання, важливими функціями сучасного міжнародного права є його стабілізуюча та творча функція.

4. . Співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права.

Міжнародне право — частина національної системи права. У процесі укладання державою різних міжнародних договорів (угод, конвенцій), підписання міжнародних декларацій, вступу до міжнародних організацій (вступ України в РЄ) національне право збагачується завдяки міжнародному.

За допомогою норм міжнародного права регулюються відносини між державами й іншими її суб'єктами, узгоджуються ці відносини, і лише в разі потреби забезпечуються примусом -колективним або індивідуальним.

Міжнародне право існує на декількох рівнях:

—  загальні (універсальні та загальновизнані) принципи, закріплені в Статуті ООН: суверенна рівність держав, право націй на самовизначення, добровільне виконання зобов'язань, поважання прав людини, вирішення міжнародних спорів мирним шляхом та ін.;

— право міжнародних організацій, закріплене в конвенціях, пактах, деклараціях, резолюціях (ЮНЕСКО та ін.);

— право співдружностей у рамках міждержавних об'єднань (принципи, акти, норми Європейського Союзу, Ради Європи, СНД та ін.);

— міждержавні угоди (дво- та багатосторонні).

Між національним і міжнародним правом існують тісний взаємозв'язок і взаємодія.

1. Міжнародне право акумулює досягнення національних систем права

2. Міжнародне право (у формі міжнародно-правового договору) служить одним із юридичних джерел національного права, допускає пряме «входження» норм міжнародного публічного і приватного права в конституційне, цивільне, кримінально-виконавче та інше право.

Безсумнівним є правило: міжнародне право має переважну силу над національним правом. Це основний принцип міжнародного права. Принцип верховенства міжнародного над внутрішньодержавним правом приймається державами або в законодавчому порядку, або на практиці.

В Україні визнається пріоритет міжнародного права над національним, що випливає з Декларації про державний суверенітет України, Конституції України, Закону України «Про міжнародні договори України

5. Спостерігається тісний взаємозв'язок міжнародного публічного і міжнародного приватного права: — і те, й інше, у широкому смислі, регулюють міжнародні відносини; — у загальних початках: спостерігається переломлення основних принципів міжнародного публічного права в доктрині міжнародного приватного права; — і в міжнародному публічному праві й у міжнародному приватному праві завжди є визнання правосуб'єктності іншої держави; міжнародні договори з питань міжнародного приватного права не можуть суперечити принципам міжнародного публічного права, у такий спосіб установлюються загальні цілі створення правових умов для міжнародного співробітництва в різних галузях. Отже, міжнародне приватне право як сукупність норм, що регулюють цивільно-правові відносини, що мають міжнародний характер , не повинно суперечити загальновизнаним принципам міжнародного публічного права. Слід також мати на увазі, що міжнародні угоди, що регулюють цивільно-правові відносини , у багатьох випадках включаються у розвиток міжнародних міждержавних договорів. Розмежування між міжнародним публічним і міжнародним приватним правом можливо провести на різних підставах: — за суб'єктами: у міжнародному публічному праві суб'єктами є держави, нації і народності, що борються за незалежність, міжнародні організації, а в міжнародному приватному праві — фізичні і юридичні особи; — за предметом правового регулювання: у якості таких у міжнародному публічному праві виступають міждержавні міжвладні відносини, а в міжнародному приватному праві — це міжнародні приватно-правові відносини (цивільні, сімейні, трудові та ін.); — за джерелами: у міжнародному публічному праві — це міжнародний договір, міжнародний порядок та ін., а в міжнародному приватному праві їхнє коло значно ширше — це національне законодавство, міжнародні договори, торговельні порядки та ін. ; — за методом правового регулювання: у міжнародному публічному праві — це узгодження воль держав; у міжнародному приватному праві — це подолання колізій (зіткнення законів); — за видами відповідальності: у міжнародному публічному праві наступає міжнародно-правова відповідальність, а в міжнародному приватному праві — цивільно-правова;

6. Міжнаро́дне публі́чне пра́во — це сукупність юридичних принципів та норм, що відображають узгоджені позиції суб'єктів і призначені для регулювання відносин між державами та іншими учасниками міжнародно-правових відносин. воно є загальним, оскільки регулює відносини між будь-якими країнами, незалежно від їх соціально-економічного устрою, економічного та оборонного потенціалу тощо;воно носить координаційний характер; у його основі лежать положення Статуту ООН як міжнародного договору особливого характеру; основними суб'єктами міжнародного права є держави, хоча останнім часом дедалі більше зростає роль міжнародних міжурядових організацій;норми міжнародного права утворюються безпосередньо його суб'єктами, які забезпечують функціонування специфічного механізму їх реалізації;наявність у його структурі особливої групи норм, які називаються основними принципами міжнародного права.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА – діяльність держави на міжнародній арені, яка регулює відносини з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями та іншими громадськими організаціями, всесвітніми і регіональними міжнародними організаціями. Головна мета зовнішньої політики – забезпечення сприятливих умов для реалізації інтересів тієї чи іншої держави, забезпечення національної безпеки та добробуту народу.

Держава, реалізуючи свою зовнішню політику, ставить перед собою такі головні цілі:

- Створення сприятливих міжнародних умов для успішної реалізації всіма державами своїх внутрішньополітичних цілей і завдань.

- Активна співпраця і взаємодія з усіма суб’єктами світового політичного процесу, з метою реалізації загальнолюдських інтересів, насамперед, збереження цивілізації.

- Участь у міжнародному поділі праці та пов’язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винагородами й духовними цінностями.

- Захист прав людини взагалі та кожного громадянина тієї чи іншої держави зокрема.

- Об’єднання зусиль у боротьбі проти міжнародного тероризму.

- Спільна ефективна участь у розв’язанні глобальних проблем сучасного світу.

Найголовнішіми цілями зовнішньої політики є:

1. Національна безпека – стан держави, який дає їй можливість зберігати свою цілісність і виступати самостійним суб'єктом системи міжнародних відносин. Національна безпека означає захищеність життєво важливих інтересів особи, держави й суспільства, державних кордонів, територіальної цілісності, суспільно-політичного ладу, економіки, культури країни від внутрішньої і зовнішньої загрози.

2. Збільшення сили держави – покращення її економічного, політичного, воєнного, інтелектуального і морального потенціалу.

Одним із вирішальних чинників є авторитет держави, для якого найважливішим є професіоналізм зовнішньої політики.

3. Зростання престижу держави і зміцнення міжнародних позицій. Умовою реалізації цієї мети є суспільне виконання двох інших важливих цілей зовнішньої політики. Усі три цілі тісно взаємопов'язані.

Так, престиж і міжнародні позиції держави безпосередньо залежать від її сили. Сила й безпека держави значною мірою визначаються її міжнародними позиціями.

Важливе значення для досягнення цілей зовнішньої політики мають засоби її здійснення. Залежно від сфер суспільного життя вони поділяються на політичні, економічні та ідеологічні.

Політичні засоби охоплюють передусім сферу дипломатичних відносин — від традиційних форм дипломатії (посольства, консульства) до дипломатії на рівні глав держав. Ці засоби можуть використовуватись у формі переговорів, зустрічей, участі в міжнародних організаціях тощо.

Особливу групу політичних засобів зовнішньої політики складають воєнні засоби, основними з яких є війна і воєнний тиск. Формами воєнного тиску можуть бути маневри, навчання, паради, публічні демонстрації нових видів зброї, концентрація військ у прикордонних районах, провокації на кордоні, участь у миротворчих операціях під егідою міжнародних організацій та ін.

Економічні засоби зовнішньої політики означають використання економічного потенціалу держави для впливу на економіку й політику інших держав. Економічний потенціал є особливо важливим засобом зовнішньої політику, оскільки в кінцевому підсумку саме він визначає позицію держави в міжнародних відносинах. Держава з потужним економічним потенціалом займає впливові позиції у світі.До ідеологічних, або інформаційно-пропагандистських засобів зовнішньої політики належать різноманітні форми й засоби пропаганди, інформації, культурної політики, які використовуються державою у відносинах з іншими державами передусім з метою формування позитивного зовнішнього іміджу і міжнародного престижу даної держави. З цією метою в зарубіжних країнах відкриваються культурні центри, влаштовуються різноманітні виставки, презентації тощо.

Диплома́тія — засіб здійснення зовнішньої політики держави, що являє собою сукупність невоєнних практичних заходів, прийомів і методів, застосовуваних з урахуванням конкретних умов і характеру розв'язуваних задач; офіційна діяльність глав держав і урядів, міністрів закордонних справ, відомств іноземних справ, дипломатичних представництв за кордоном, делегацій на міжнародних конференціях по здійсненню цілей і задач зовнішньої політики держави, захисту прав та інтересів держави, його установ і громадян за кордоном.

З поняттям диплома́тія пов'язують мистецтво ведення переговорів для запобігання чи врегулювання конфліктів, пошуків компромісів і взаємоприйнятих рішень, розширення і поглиблення міжнародного співробітництва.

7.Міжнародне публічне право і міжнародна мораль.

У міжнародних відносинах спостерігається підвищення значення моралі і посилення відповідальності за порушення її норм. Підтвердження цього можна знайти в що з'явилися в останні роки численних дослідженнях ролі моралі в міжнародних відносинах. Частіше стали звертати увагу на мораль та її взаємодія з міжнародним правом юристи.

На особливу увагу заслуговує той факт, що сьогодні державні діячі стали частіше підкреслювати роль моралі та її взаємодії з міжнародним правом.

Основна причина зростання ролі моралі бачиться у поглибленні взаємозалежності держав. У результаті співробітництво не може не спиратися на принцип взаємності, що вимагає обліку і поваги інтересів партнера. Таким шляхом створюються передумови для утвердження в міжнародних відносинах золотого правила моралі - стався до інших так, як ти хочеш, щоб ставилися до тебе. Свою роль грає і деякий прогрес в масовому моральному свідомості.

Мораль активно використовується країнами, які не контролюють правотворчий процес. Принцип справедливості і пов'язані з ним норми моралі використовуються країнами, що розвиваються для перетворення системи міжнародних економічних відносин. Ці країни вважають за необхідне затвердження нової моралі, при цьому підкреслюють її зв'язок з міжнародним правом.

Мораль існує і діє як система ідеалів, принципів, норм, носієм якої є більш-менш велике соціальне утворення. Найбільше з них - міжнародне співтовариство, для якого притаманна міжнародна мораль. Остання значною мірою складалася на основі загальноприйнятих у різних національних системах норм шляхом пристосування їх для регулювання міждержавних зв'язків. Тому в цілому вона носить загальнолюдський характер і відбиває досягнутий рівень цивілізації.

Сказане не означає, ніби міжнародна мораль ідентична моралі, що діє у взаємовідносинах індивідів. Неможливо абсолютно однаковим масштабом вимірювати поведінку настільки різних суб'єктів, як індивід і держава. Щоб мати реальне значення, міжнародна мораль повинні відповідати своєму об'єкту регулювання - міждержавним відносинам. Цим визначаються специфічні риси міжнародної моралі як за змістом, так і за механізмом дії.

Зв'язок моралі і права знаходить конкретне відображення в міжнародно-правових актах, в яких все частіше зустрічаються посилання на мораль. В міру ускладнення міжнародних відносин зростає число випадків, коли чітке правове регулювання з його формальною визначеністю виявляється неможливим. У таких випадках договори наказують застосування певних моральних критеріїв, норм.

Мораль поширює свою дію на всі види міжнародних відносин (хоча і в різній мірі). Право має більш обмежену сферу дії, якщо не вважати його цілі та основні принципи. На відміну від права мораль негайно поширює свою дію і на знову виниклі відносини.

Щодо виконання конкретних міжнародно-правових норм можуть бути лише два варіанти: або норма дотримана, або порушена. У моральних норм межі їх виконання ширше. У межах норми рівні її дотримання можуть відрізнятися.

Мораль і міжнародне право розрізняються і стосовно відповідальності. Для права характерна негативна відповідальність, яка полягає в обов'язку суб'єкта нести негативні наслідки, пов'язані з порушенням їх правових норм. Такого роду відповідальність має місце і при порушенні норм моралі. Але у випадку з мораллю висока питома вага позитивною, або активної, відповідальності, яка полягає в обов'язку прийняти всі необхідні заходи для втілення приписів моралі в життя.

Мораль у своєму розвитку кілька випереджає розвиток міжнародного права. Багато нових високоморальні положення спочатку формулюються як норм моралі. Вони знаходять відображення в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, які почали відігравати важливу роль у формуванні та розвитку міжнародної моралі.

На базі цих резолюцій формуються звичайні норми права або укладаються договори. Прикладом може служити прийнята Генеральною Асамблеєю ООН Загальна декларація прав людини (1948 р.), яка заклала основи нової галузі міжнародного права - міжнародного права прав людини.

Зростання значення моралі та посилення її взаємодії з міжнародним правом ведуть до того, що міжнародні органи приділяють все більше уваги цьому явищу і використовують його для досягнення своїх цілей. Особливий інтерес представляє позиція Міжнародного Суду ООН. Вона була сформульована досить чітко: "Якими б юридичними аргументами ні керувався суд, його рішення за самим своїм змістом повинні бути справедливими і тому справедливими. Проте коли мова йде про суд, відправляють правосуддя або проголошує право, то мається на увазі, що рішення знаходить своє об'єктивне виправдання в міркуваннях, що знаходяться в самих нормах, а не поза ними, і тут саме норма права закликає застосовувати справедливіпринципи ".

8. Порівняно з внутрішнім правом у міжнародному спостерігається відсутність класичної законодавчої, судової та виконавчої влади. Тут немає єдиного органу, який уповноважений створювати правові норми, котрі були б обов'язкові для всіх суб'єктів міжнародного права, а також відповідної системи судів, наділених юрисдикційними повноваженнями щодо вказаних суб'єктів без чітко вираженої на те їхньої згоди. А тому виникають питання: де необхідно шукати правові норми і як можна стверджувати, що відповідна пропозиція може бути визнана як міжнародно-правова норма? Зазначена проблема ще більше ускладнюється специфічною природою міжнародних відносин та існуючою колізією суверенітету держав. Однак міжнародне право є реальним фактом, із якого можна вивести і проаналізувати його норми.

Норми міжнародного права існують у певній формі, вони зафіксовані у вигляді відповідного правового "джерела".

Термін "джерела права" в юридичній літературі вживають у багатьох значеннях: як певна сукупність об'єктивно існуючих умов (обставин), що породжують право; як правові форми, в котрих закріплюються правила поведінки; як літературні джерела, що містять необхідні відомості про право та ін.

Потрібно зазначити, що офіційний характер джерела міжнародного права можуть набувати, здебільшого, у двох випадках: 1)через правотворчість, коли суб'єкти міжнародного права схвалюють договори, котрі вміщують норми права або рекомендації міжурядових організацій "opinio juris"; 2) через санкціонування, коли суб'єкти міжнародного права схвалюють звичаєві норми, надають їм юридичної сили.

Загальновизнано, що найбільш авторитетно джерела міжнародного права окреслено у ст. 38 (1) Статуту Міжнародного суду ООН, якими суд керується при вирішенні спорів, що передаються йому для розгляду.

До таких джерел відносять:1) міжнародні конвенції - як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безперечно Визнані державами, які є сторонами спору; 2) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як правова норма;

3) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

4) із застереженнями, вказаними у ст. 59, судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих фахівців із міжнародного публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм.

Хоча таке формулювання є технічно обмеженим стосовно джерел, до яких повинен звертатися Міжнародний суд ООН, однак при цьому ніхто серйозно не піддає сумніву той факт, що цей перелік перераховує джерела сучасного міжнародного права на універсальному рівні. Такий стан випливає з того, що функцією Міжнародного суду є розгляд переданих йому спорів "згідно з міжнародним правом", а всі держави - члени ООН є "ipso facto" сторонами Статуту Міжнародного суду відповідно до ст. 93 Статуту ООН.

Враховуючи динаміку розвитку міжнародного права, у міжнародно-правовій практиці нерідко виникає питання й про інші джерела: резолюції міжнародних організацій та конференцій; рішення міжнародних судових установ; норми "м'якого" права, односторонні акти та інші акти.

Джерела міжнародного права можуть бути матеріальними та нематеріальними. Матеріальне джерело - це, як правило, правовий акт міжнародного характеру, котрий направлений на врегулювання відносин між суб'єктами міжнародного права. Такі акти створюють держави або за допомогою міжнародних організацій. До них відносять декларації, конвенції, протоколи та ін. Нематеріальним джерелом міжнародного права може бути звичай.Джерела міжнародного права можуть бути кодифікованими та некодифікованими, вони можуть регулювати окремі інститути міжнародного права або не бути предметно обмеженими.

Розрізняють універсальні та локальні джерела міжнародного права.Внутрішньодержавні закони не можна розглядати як джерела міжнародного права, оскільки вони виражають інтереси окремої держави, приймаються і діють у межах її внутрішньої компетенції. Однак їх зміст має важливе значення для забезпечення виконання норм міжнародного права.

9. Норма міжнародного права - це правило поведінки, яке створюється державами та іншими суб'єктами міжнародного права узгодженням своїх позицій і визнається ними як юридично обов'язкове, спрямоване на регулювання відносин між учасниками міжнародних відносин. Виходячи із загальної теорії права, слід виділити основоположні характерні риси, притаманні нормам міжнародного права, що можна розглядати як:

- узагальнене правило поведінки суб'єктів міжнародного права;- юридичну обов'язковість застосування; наявність санкцій (а не лише моральних наслідків і здорового глузду);- розгалужену їх класифікацію і т.д.Більшість міжнародно-правових норм створюється у два етапи:• узгодження волі суб'єктів міжнародного права стосовно правил поведінки;• надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгоджених правил поведінки. Інколи ці два етапи можуть співпадати у часі, наприклад, коли міжнародний договір вступає у силу з моменту його підписання. У даному випадку підписання договору означає остаточне узгодження тексту договору (правил поведінки) і одночасно надання узгодженому тексту сили міжнародної договірної норми. Разом з тим у міжнародному праві існують норми, які створюються у три етапи. Йдеться про так звані імперативні норми (норми jus cogens). Процес їх створення виглядає так:a. узгодження волі суб'єктів міжнародного права щодо правила поведінки;b. узгодження волі цих суб'єктів стосовно надання даному правилу поведінки вищої юридичної сили в даній правовій системі;c. надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгодженого правила поведінки.

У загальній теорії права визнано, що норми права з точки зору логіко-юридичного підходу мають трьохланкову структуру - гіпотеза, диспозиція, санкція. У правовій нормі міститься насамперед вказівка на те умов, за яких норма підлягає застосуванню, згодом викладається саме правило поведінки і, нарешті, зазначаються наслідки невиконання цього правила.Специфіка міжнародних відносин полягає у тому, що суб'єкти міжнародного права самі виконують роль гаранта прийнятих норм. Відповідальність і санкції у міжнародному праві відокремлені від самих правил поведінки. Держави та інші суб'єкти міжнародного права найчастіше самі обирають заходи примусу відносно правопорушників з передбачених міжнародним правом.

Тому, на відміну від внутрішньодержавного права, міжнародно-правові норми складаються переважно з двох елементів — гіпотези і диспозиції.Гіпотеза міжнародно-правової норми містить опис умов, за наявності яких застосовується правило поведінки. Наприклад відповідно до ст. 1 Конвенції про права дитини 1989 року дитиною є кожна людська істота до досягнення нею 18-річного віку, якщо за законом, що застосовується до даної дитини, вона не досягне повноліття раніше.Диспозиція норми міжнародного права зазначає на безпосередньо правило поведінки суб'єкта міжнародних правовідносин. Так, ст. 2 Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року встановлює: особи, які запевняють, що якесь з їх прав, перелічених у Пакті, порушено, і вичерпавши всі внутрішні засоби правового захисту (гіпотеза), можуть подати до Комітету з прав людини письмову заяву про це (диспозиція).Інколи міжнародні норми складаються лише з однієї диспозиції. Так, ст. З Угоди СНД про допомогу біженцям і вимушеним переселенцям 1993 року визначає, що статус біженця і вимушеного переселенця підтверджується видачею відповідного документа.Санкція як елемент міжнародно-правової норми зустрічається рідко. Міжнародні норми містять санкції в основному стосовно правовідносин приватного характеру. Зокрема, на підставі ст. 36 Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 року продавець несе відповідальність відповідно до договору і до Конвенції за будь-яку невідповідність товару, яка існує в момент переходу ризику на покупця, навіть якщо ця невідповідність стає очевидною пізніше.

10. Під кодифікацією міжнародного права розуміється систематизація міжнародно-правових норм, здійснювана суб'єктами міжнародного права. Перші згадки в літературі з міжнародного права про корисність кодифікації відносяться до періоду буржуазних революцій. Вважається, що першим, хто виступив з ідеєю кодексу міжнародного права, був англійський, юрист і філософ І. Бентам. Він, зокрема, писав, що «мало можна знайти в житті речей більш необхідних, ніж кодекс міжнародного права». Кодифікація припускає не тільки приведення в єдину систему чинних міжнародно-правових норм, але і більш точне їхнє формулювання, відбиток у договірній формі міжнародних порядків. Таким чином, сучасна кодифікація міжнародного права здійснюється шляхом: а) установлення точного змісту і чіткого формулювання вже існуючих і діючих (звичаєвих або договірних) принципів і норм міжнародного права в певній сфері відносин між державами (галузі міжнародного права); б) зміни або перегляду застарілих норм; в) розробки нових принципів і норм з урахуванням науково-технічного прогресу, актуальних потреб міжнародних відносин, особливо в контексті вирішення глобальних проблем людської цивілізації; г) закріплення в узгодженому вигляді всіх цих принципів і норм у єдиному міжнародно-правовому акті (у конвенції, договорі, угоді) або в ряді актів (у конвенціях, деклараціях і резолюціях конференцій). У науковій літературі з міжнародного права дотепер зустрічається поділ кодифікації міжнародного права на офіційну і неофіційну. Приводом до такого поділу послужили кількаразові спроби неофіційної або доктринальної (наукової) кодифікації міжнародного права, початі окремими юристами (наприклад, Бустаманте, Блюнчлі, Каченовським) і деякими міжнародними і національними неурядовими установами й організаціями (наприклад, Інститутом міжнародного права, Асоціацією міжнародного права, латиноамериканськими організаціями юристів-міжнародників). Однак міжнародна практика свідчить про те, що кодифікація міжнародного права є складним політико-правовим процесом нормотворчості в міжнародних відносинах і тому завжди виступає в якості міждержавної діяльності. Отже, кодифікація міжнародного права може носити тільки офіційний характер. Офіційна кодифікація міжнародного права реалізується у формі міжнародних договорів. Особливе місце в кодифікаційному процесі посідає Організація Об'єднаних Націй. Статут ООН містить положення про те, що «Генеральна Асамблея (ГА ООН) організує дослідження і робить рекомендації з метою: а)... заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації» (стаття 13 Статуту). Таким чином, слід зазначити, що поняття «кодифікація» і «прогресивний розвиток міжнародного права» є складовими, взаємозалежними й такими, що взаємопроникають, елементами єдиного кодифікаційного процесу. Практичною діяльністю з кодифікації міжнародного права в рамках ООН займається Комісія міжнародного права (повне найменування — Комісія з прогресивного розвитку і кодифікації міжнародного права), що є допоміжним органом ГА ООН, їй підзвітна і підконтрольна. Комісія заснована резолюцією ГА ООН 174 (II). Діяльність Комісії регулюється Положенням 1947 року (із наступними змінами), затвердженим ГА ООН. У її склад входять 34 (до 1981 року — 25) юриста-міжнародника, «які користуються визнаним авторитетом у галузі міжнародного права». Члени Комісії обираються ГА на 5-літній термін і виступають в особистій якості. У задачу Комісії входить заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації. Положення про Комісію передбачає, що весь процес її діяльності повинний бути підпорядкований задачі досягнення таких результатів, що були б прийнятні для зацікавлених держав. Хоча Комісія займається переважно питаннями міжнародного публічного права, вона розглядає і питання приватного права. В основному Комісія займається підготовкою проектів статей і конвенцій у цілому. На початку роботи вона звертається до урядів держав-членів ООН із проханням направити їй тексти законів, судових рішень, договорів, дипломатичного листування та інших документів, необхідних для глибокого і докладного вивчення питання, що кодифікується. Після цього передбачається видання документа Комісії, у якому містяться проекти статей або конвенцій разом із пояснювальними і допоміжними матеріалами й інформацією. Цей документ направляється урядам від імені Комісії з проханням представити з приводу нього свої зауваження. Згодом Комісія враховує ці зауваження урядів при упорядкуванні остаточного проекту, що рекомендується в ГА ООН для прийняття відповідного рішення. Найбільш суттєві результати кодифікації досягнуті Комісією в галузі права міжнародних договорів, права міжнародних організацій, дипломатичного і консульського права, міжнародного права в період збройних конфліктів.

11. Поняття основних принципів міжнародного права

Основні принципи міжнародного публічного права — це керівні правила поведінки його суб'єктів, що виникають як результат суспільної практики; юридично закріплені початки міжнародного публічного права. Вони являють собою найбільше загальне вираження і практику поведінки, яка встановилася, і взаємодії суб'єктів міжнародного права на міжнародній арені в рамках міжнародних відносин. У Гельсінському Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі, підписаному керівниками 33 європейських і двох північноамериканських держав 1 серпня 1975 р., є Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах. Ця Декларація містить уже десять принципів міжнародного права, а не сім, як у ст. 2 Статуту ООН. Проте і цей перелік основних принципів міжнародного права не є вичерпним. Сьогодні міжнародне співтовариство вкрай потребує ухвалення принципу екологічної безпеки, але через різні, в основному суб'єктивні, причини цей принцип, на жаль, поки не отримав юридичного закріплення. Принципи міжнародного публічного права виконують одночасно дві функції: — сприяють стабілізації всього комплексу міжнародн

их відносин, обмежуючи їх певними нормативними рамками; — закріплюють усе нове, що з'являється в практиці суб'єктів міжнародного права в рамках міжнародних відносин, і в такий спосіб сприяють їхньому розвиткові. Основні принципи міжнародного права закріплені в Статуті ООН. Розширювальне тлумачення основних принципів дається в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятій на XXV сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1970 році.

До загальних принципів міжнародного публічного права належать принципи: — принцип суверенної рівності держав; — принцип незастосування сили або загрози силою; — принцип територіальної цілісності держав; — принцип непорушності державних кордонів; — принцип мирного вирішення міжнародних спорів; — принцип невтручання у внутрішні справи; — принцип загальної поваги прав людини; — принцип самовизначення народів і націй; — принцип співробітництва; — принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань. Основні принципи міжнародного права мають такі особливості, що дозволяють їм посісти особливе місце в системі норм міжнародного права: — вони є універсальними нормами міжнародного права, їх відрізняє незаперечність і загальна обов'язковість; — вони мають обов'язковий характер для всіх без винятку держав.

— вони мають першість стосовно всіх інших норм системи м.права;

12. Система основних принципів міжнародного публічного права Принципи міжнародного права – юридично-узагальнене правило поведінки суб’єктів міжнародного права в певній системі правовідносин. В свою чергу основні принципи міжнародного права – це система основоположних норм міжнародного права, які регулюють відносини між його суб’єктами і є критерієм правомірності міжнародного правотворчого і правозастосовного процесів, дійсності інших міжнародно-правових норм.

Основні принципи міжнародного права виконують наступні функції:

1.     Зміцнення існуючої системи міжнародних відносин і сприяння її передбачу вальному розвитку.

2.     Вони виконують функцію закріплення основних прав, обов’язків і законних інтересів суб’єктів міжнародного права.

3.     Вони забезпечують основні засади правотворчого і правозастосовного процесів, також вони визначають систему і напрямки розвитку міжнародного правопорядку.

4.     Вони виконують функцію заповнення прогалин в міжнародному праві.

5.     Вони формують і розвивають міжнародну правосвідомість.

Основні принципи міжнародного права було закріплено у Статуті ООН і Декларації «про принципи міжнародного права» 1970 року.

Статут і декларація встановили 7 основних принципів міжнародного права:

1.     Незастосування сили або загрози застосування сили.

2.     Мирного вирішення міжнародних спорів.

3.     Не втручання.

4.     В співробітництво.

5.     Рівноправ’я і самовизначення народів.

6.     Суверенної рівності держав.

7.     Добросовісного виконання зобов’язань за міжнародним правом.