20. Криза феодального кріпосництва і розвиток буржуазних відносин у чехії в др. Пол. 17- перш. Пол. 18 ст

.На верхівці чеського суспільства стояла велика аристократія. В середині XVIII ст. на 2,2 млн. чоловік в Чехії приходилося всього 300 родин, які мали право дворянства. При цьому значна концентрація земель в руках великої аристократії супроводжувалась різким послабленням економічних позицій і політичного впливу чеського середнього і дрібного дворянства. Необхідно також додати, що угорське дворянство не втратило політичних привілеїв, в тому числі право приймати участь у виборах членів державного зібрання і місцевих органів самоуправління – комітатських зібрань. Але вирішальні позиції в державному зібранні у XVIII ст. займали великі феодали, а дрібнопомісні поміщики мали, як правило, право голосу тільки в комітатах.

Просування чеських земель по капіталістичному шляху, яке походило в умовах їх неповноцінного положення як частини Австрійської імперії, наскладувало свій відтиск на зміни, що відбувалися в соціальній структурі чеського суспільства. Поступово вимальовувалися контури нових прошарків та соціальних груп, образ життя та інтереси яких були пов’язані з розвитком нових суспільних відносин. Одним з наслідків зазначених змін стало виникнення чеської сільської буржуазії, а також широкого прошарку дрібної міської буржуазії чеського походження. Ці кола страждали не тільки від різного роду станово-феодальної регламентації, але і від конкуренції з боку більш сильної айстро-німецької буржуазії.

Чеська сільська і дрібна міська буржуазія досить гостро і боляче відчувала соціально-політичні наслідки підлеглого положення чеських земель в імперії. Звідси виходила і її опозиційність, яка відіграла значну роль в чеському національно-визвольному русі.

21. Причини піднесення Польщі у 16-17 ст

У 16 ст. П. досягла найбільшої могутності й авторитету, У склад держави увійшла решта земель хрестоносців, а Люблінська унія 1569 безпосередньо включила землі Великого Литовського князівства з обширними теренами України і Білорусії до складу королівства. П. стала великою багатонаціональною державою, в якій неполяки складали близько половини населення. Загальноєвропейські економічні зрушення, пов'язані із розвитком товарно-грошових відносин, викликали тут складання фільварково-панщинної системи господарства, заснованої на великому земельному володінні і панщинній селянській праці. Ця система зміцнила економічні і політичні позиції шляхти, посилила позаекономічну залежність та політичне безправ'я селянства. Політичний розвиток країни визначався зростанням боротьби короля, магнатів, і шляхетських угрупувань за владу. Поступово помітними ставали переваги магнатів, у т. ч. полонізованих українських, які зосереджували в своїх руках величезні земельні володіння, і одночасне послаблення королівської влади. Зі смертю Сигізмунда «Августа (1548-72) ягеллонська династія припинилася. Цим скористалась шляхта, обравши на престол Генріха Валуа (1573-74) - представника французької королівської династії (майбутнього короля Генріха III), який на її вимоги затвердив «Генріхові артикули», що підтвердили усі привілеї і права шляхти, навіть дозволившиїй виступати із зброєю проти короля. Устрій, що склався у 16 ст., отримав назву «шляхетської демократії», а сама держава стала називатись Річ Посполита (республіка) Польська (1569). Столиця перемістилась у Варшаву (див. Річ Посполита).

Станова демократія створювала грунт для поширення анархії і свавілля різних шляхетських угрупувань, які вели боротьбу за владу. Спроби зміцнити королівську владу, до яких вдались Сигізмунд І Старий (1506-48) і особливо його дружина Бона, наштовхнулись на збройний опір-«рокош» шляхти. Тільки найбільш освічені поляки (А.Ф.Моджевський і ін.) бачили небезпеку послаблення королівської влади і розповзання шляхетської анархії, їм вдалось обрати королем семиградського князя Стефана Баторія (1576-86). Але наступний король зі шведської династії Вазів Сигізмунд III Ваза (1587-1632) виконував волю магнатських угрупувань. У 16 ст. серед значної частини шляхти і міщан поширилися ідеї реформації. Ці ідеї зродили у П. радикальні форми протестантизму у вигляді діяльності громад «польських братів» або аріан, які висували програму соціальної рівності й скасування феодальних відносин. Контрреформація і наступ католицизму, особливо діяльність єзуїтів, поступово повернули провідні ідейні позиції костелу у польському суспільстві і навіть дозволили поширити впливи на схід, де панувало православ'я. В 1596 у Бресті була схвалена церковна унія, що утворила на українських і білоруських землях греко-католицьку церкву, підпорядковану Римському Престолу (див. берестейська унія 1596).

22. Станова монархія у Польщі. Неша́вські стату́ти 1454 — звід законів, запроваджених в Польськім Королівстві 1454 року, в місті Нешава (пол. Nieszawa). Були видані окремо для Малої Польщі, Великої Польщі, земель Серадзської, Холмської, Саноцької і Перемишльської. Пізніше поширились на інші терени України у складі Речі Посполитої. Казимир IV Ягеллончик зробив ряд поступок до шляхти щоб отримати їх підтримку в Тринадцятирічної війні. Серед інших речей, статути вимагали, щоб король отримував схвалення шляхти на нові закони, на набір війська, або на нові податки. Відміняли виняткове право магнатів заміщати вищі державні посади, регулювали судочинство і місцеве управління (що перебувало в руках магнатів) на користь шляхти. Одночасно Нешавські статути означали і серйозне обмеження королівської влади. Видання законів, вирішення питань війни і миру могли, згідно з Нешавськми статутами, здійснюватися тільки з відома шляхетських сеймиків; шляхта звільнялася від суду королівських чиновників (за винятком особливих випадків). Нешавські статути частково обмежували права міст.

Нешавські привілеї — привілеї, які дістала польс. шляхта від короля Казимира IV під м. Нешавою під час війни Польщі проти Тевтонського ордену за підтримку в боротьбі короля з магнатами. Н. с. закріпили політ. панування шляхти, надаючи їй законодавчі права: видання законів, вирішення питань війни і миру. Шляхта звільнялася від суду королівських чиновників (за винятком особливих випадків). Н. с. скасовували також виключне право магнатів обіймати вищі держ. посади і частково обмежували права міст.

Ге́нриківські арти́кули або Генрикові статті, подані сеймом 1573 р. на затвердження новообраному королю Генріху Валуа (Volumina legum. T. 2.— S 150—153). Складені вперше як установка, що окреслювала обсяг і компетенцію королівської влади; обумовлювали взаємозобов'язання пана і підданих — шляхти. Затверджені при коронації Стефана Баторія 1576 р під час сходження на престол наступників Баторія підтверджувалися без змін.

При порушенні королем задекларованих зобов'язань шляхта звільнялася від обов'язків підданства. Це надавало широкі можливості для антикоролівських виступів (так званих рокошів), з чого протягом XVII ст. не раз користалися як магнати, так і середня шляхта.

Генріківські артикули завершили підпорядкування королівської влади сейму, розпочате знаменитою конституцією 1505p. «Nihil novi» («Нічого нового»), тобто жодних законоположень без згоди обох палат сейму: сенаторської і посольської.

23.Занепад Речі Посполитої У середині ХVІІ ст. на долю Поьщі випали великі випробування, які поляки назвали „Великим потопом”. Країна опинилась на межі зникнення з політичної карти світу. Початок цьому поклало протистояння влади з українським козацтво, яке розпочало збройну боротьбу за відстоювання свої привілеїв і стало на захист українського народу і церкви проти утисків поляків. Переодичні повстання кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. зрештою вилилися у Національно-визвольну війну українського народу під проводом Б.Хмельницького, що розпочалася у 1648 р. Кривава війна, що велася з перемінним успіхом вкрай виснажила обидві сторони. Зрештою у 1654 р. до цього конфлікту долучилася Московська держава, яка переслідувала власні інтереси. У 1655 р. проти Польщі починає війну Швеція, яка фактично опановує власне польські землі. У такій складній ситуації поляки зуміли завдати поразки Швеції і укласти мир, втративши лише васальне Пруське князівство (1660 р.), після тривалої боротьби найти спільну мову з Московією, поділивши українські землі навпіл (Андрусівське перемирря 1667 р. і „Вічний мир” 1683 р.), стримати чергову турецьку агресію, відкупившись частинами Поділля і Правобережною Україною. Ці війни дорого коштували Речі Посполитій – населення країни скоротилося з 4,5 до 1,8 млн. чол.

Вирішальну роль у боротьбі поляків відіграла шляхта, яка ще більше зміцнила своє становище. З 1652 р. в польському сеймі було встановлено порядок “вільного вето”, згідно з яким усі рішення сейму мали ухвалюватись одноголосно. Відтоді один п'яний чи дурноверхий шляхтич вигуком “Нє позволям!” (“Не дозволяю!”) зривав прийняття важливих для країни актів. Законодавча діяльність сейму практично припинилась. У країні встановилася політична анархія. Ця криза призвела до поступового занепаду Польщі.

Останній спалах Речі Посполитої припадає на час правління короля Яна Собеського. Ще будучи гетьманом (головнокомандуючим армії) він завдав чергової поразки туркам на Поділлі і у 1683 р. врятував Відень від останньої турецької облоги. Тим самим було остаточно зупинено турецьку агресію в Європі і відновлено південні кордони Польщі (1699 р.).

Проте вже на початку ХVІІІ ст. Польща опинилася в залежності від сусідніх держав, а наприкінці соліття перестала існувати як самостійна держава: її територію було переділено між Росією, Австрією та Пруссією.

З середини XVII ст. і аж до 20-х рр. XVIII ст. с. г. воно перебувало в стані глибокого занепаду. Припинилася колонізація нових земель, більш того, запустівають багато перш освоєних територій. Брак робочих рук, різке погіршення технічної оснащеності селянських господарств (у цей період в деяких районах Польщі відзначено навіть повернення від залізних знарядь до дерев'яних), деградація агротехніки, нарешті, фізичне виснаження селян вели до швидкого зниження продуктивності праці та врожайності. Якщо в XVI ст. врожайність сягала рівня сам-5, сам-6, то тепер цей показник стагннровал на рівні сам-3.

Війни під час правління Сигізмунда ІІІ і Яна Казимира значно погіршили становище Речі Посполитої. Різко скоротилася чисельність населення країни: з більш як 10 млн. на початку століття до менш ніж 6 млн. після "шведського потопу"

Найбільших втрат зазнали густонаселені й економічно розвинуті регіони королівства (Велика Польща, Королівська Пруссія, Мазовія), спустошені шведами й трансільванцями. Тут занепали міста і села, збідніли міщани й селяни, дрібномаєтна й безземельна шляхта. Через постійні неврожаї зменшення прибутків відчули й великі землевласники. Не вистачало худоби, коней, реманенту, робочих рук. Величезні земельні простори не оброблялися. Значно скоротилася зовнішня і внутрішня торгівля.

Зубожіла шляхта часто мусила найматися до магнатів - служила в їхніх володіннях і війську, орендувала землі. Поступово між ними зав'язувались стосунки, що базувалися на особистій залежності перших від других. Магнати користувалися послугами залежних від них шляхтичів на сеймиках, у трибуналі, в земських судах. Натомість вони підтримували їхні клопотання при вирішенні справ про призначення на різні посади, про оренду державних земель тощо.

З часом у Речі Посполитій сформувалася система влади, побудована не на основі державної адміністрації, а на особистій залежності шляхтича від магната. Це явище спостерігалося передусім у регіонах Речі Посполитої, де існували величезні земельні володіння - латифундії, зокрема в Литві та в Україні, їхні власники - роди Потоцьких, Сапег, Оссолінських, Любомирських, Конецпольських та ін., разом зі старими магнатськими родами, в першій половині XVIII ст. стали визначальним чинником політичного життя країни, а шляхетська республіка поступово перетворилася на магнатську олігархію.

Оскільки регулярне стягнення податків на утримання найманих військ призводило до спустошення державної скарбниці, розрахунки з солдатами проводили скарбничі комісії сеймиків. Це давало змогу їм великою мірою впливати на формування збройних сил. Підвищення ролі сеймиків за умов, кол

24.Поділи Польщі - чотири поділи території Польщі між іншими державами (1772, 1793, 1795, 1939 pp.). Перші три поділи Польщі були зумовлені кризою польської державності й розвитком загальноєвропейської зовнішньо-політичної ситуації. Вирішальну роль в ініціюванні та здійсненні поділів відіграло прагнення Бранденбурзько-Прусської держави до стратегічного об'єднання в єдиних кордонах Східної Пруссії та інших прусських володінь.

На початку 70х p. XVIII ст. Польща (Річ Посполита) внаслідок соціально-економічної та політичної кризи занепадала. В 1772 p., скориставшись її скрутним становищем, Австрія, Росія і Пруссія здійснили перший поділ Речі Посполитої. Австрія анексувала область на північ від Угорщини, Пруссія приєднала більшу частину польських земель між Померанією і Східною Пруссією, Росія захопила північно-східну частину Речі Посполитої. В результаті другого поділу Польщі в 1793 р. Пруссія захопила область з містами Гданськ, Торунь і Познань, Росія приєднала Правобережну Україну. Відповіддю поляків на другий поділ стало визвольне повстання, очолюване Т. Косцюшко (придушене російським У 1795 р. Австрія, Пруссія та Росія підписали договір про третій поділ Польщі. Згідно з ним до Австрії відійшла територія на півдні та південному-сході від Варшави разом з м. Краковом, до Пруссії - Варшава з прилеглими землями, до Росії - західні українські та білоруські, а також литовські землі. Загалом Австрія захопила 132 тис. км2 польських земель з населенням 3,9 млн осіб, Росія - 460 тис. км2 з населенням 6 млн осіб, Пруссія - 148 тис. км2 з населенням 2,8 млн осіб. Польська держава припинила існування на тривалий час (до кінця першої світової війни в 1918 p.).и шляхта

26. Боротьба сербів за автономію. Перше сербське повстання (серб. Први српски устанак) — національно-визвольне антифеодальне повстання сербського народу проти турецького військово-феодального гніту в 1804—1813 роках. Посилення експлуатації сербських селян турецькими поміщиками, господарювання у Сербії (Белградському пашалиці) яничар, які в січні 1804 року вбили близько 70 сербів, найпопулярніших у народі, загострили внутрішню обстановку в Сербії. У лютому 1804 року в Белградському пашалиці спалахнуло масове збройне повстання, яке очолив Карагеоргій (Чорний Георгій Петрович). Повстанці вимагали регламентації селянських повинностей, видворення з Сербії яничар, надання Сербії автономії в області внутрішнього управління. Послана в 1804 до Росії депутація повстанців на чолі з М. Ненадовічем була доброзичливо прийнята в Петербурзі; повсталим надана грошова допомога та дипломатична підтримка. Франція, що підтримувала Османську імперію в боротьбі з Росією, і Австрія, яка побоювалася розповсюдження на її території визвольного руху пригноблених слов'янських народів, зайняли по відношенню до повстання ворожу позицію.

У ході повстання з Сербії були вигнані турецькі чиновники і поміщики, ліквідовано турецьке феодальне землеволодіння. Земля перейшла в руки сербського селянства, з-посеред якого виділилася прошарок сільській торгової буржуазії, яка зайняла керівне становище в країні. У 1805 була створена «Сербська народна урядова рада» — адміністративний орган, що управляв визволеною від турецьких військ територією. В умовах військових дій вища влада належала Карагеоргію, в округах (нахіях) — місцевим воєначальникам (воєводам). Найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики вирішувала народна скупщина. На звільненій від турецького панування території певного розвитку досягло ремесло. Сербський просвітитель Д. Обрадович створив у 1808 році в Белграді Велику школу.

Друге сербське повстання (серб. Други српски устанак) — національно-визвольне повстання сербського народу проти турецького військово-феодального гніту в 1815—1817 роках. Друга фаза Сербської революції. Повстання в кінцевому підсумку призвело до створення автономного Сербського князівства, яке отримало свій парламент, конституцію і династію

27.Революція 1848—1849 років у Австрійській імперії — буржуазно-демократична революція у Австрійській імперії, одна з європейських революцій 1848—1849 років. Задачами революції було встановлення громадянських прав та свобод, ліквідація феодальних пережитків. Окрім глибокої кризи політичної системи приводом до революції послужили міжетнічні протиріччя у багатонаціональній державі, прагнення народів імперії до культурно-політичної автономії. Фактично революція, що почалась у Відні, незабаром розпалась на декілька окремих національних революцій у різних частинах імперії.

Травневі події продемонстрували розкол у революційному русі: частина ліберального дворянства та інтелігенції, задовольнившись конституційними перетвореннями, виступила проти радикального студентства та робітників. Влітку 1848 року протиріччя між середнім класом та робітниками ще більше загострились. Економічна ситуація продовжувала погіршуватись, різко зросли безробіття та інфляція, малі та середні підприємства опинились на межі банкрутства. Все це сприяло подальшій радикалізації робітничого руху, у якому на перше місце вийшли соціальні вимоги підвищення заробітної платні, введення соціального страхування, скорочення робочого дня. Організація урядом громадських робіт не змогла вирішити проблему зайнятості.

22 липня відбулось відкриття рейхстагу Австрії, обраного за новим виборчим законодавством. Перемогу на виборах здобули помірковані ліберали, що прагнули закріпити завоювання революції й зупинити соціальні заворушення. На прохання депутатів до Відня повернувся імператор, який сформував помірковано-консервативний уряд барона Добльхофа. 1 вересня рейхстаг затвердив закон про скасування феодальних повинностей, причому повинності селян, що витікають з їхньої особистої залежності, та права юрисдикції поміщиків скасовувались безповоротно, а решта (оброки, сервітути, панщина) — за викуп, що виплачувався рівними долями селянами й державою. Цей закон було підписано імператором 7 вересня та означав ліквідацію особистої залежності та феодальних повинностей селянства.

Одночасно уряд розпочав наступ на радикалів з робітничого середовища. Для придушення виступів пролетаріату використовувалась національна гвардія, а Академічний легіон та Комітет безпеки зайняли позицію нейтралітету. Вже 23 серпня було розстріляно демонстрацію робітників у Леопольдштадті та розігнано маніфестації у віденських передмістях.