89. Національне питання у постсоціалістичній Європі

Розпад багатонаціональної Югославії вилився в тривалу й жорстоку війну. Крах соціалізму відродив і посилив взаємну ворожнечу між народами, що населяли найбільшу державу на Балканах. Ситуацію загострили спроби лідера Сербії С. Мілошевича зберегти домінуючі позиції його республіки в союзній державі.

Розпад Югославії почався влітку 1991 р. і завершився до весни 1992 р. На Балканах виникли 5 нових держав: Словенія, Хорватія, Македонія, Боснія й Герцеговина, а також Союзна Республіка Югославія (її у квітні 1992 р. утворили Сербія й Чорногорія).

1 січня 1993 р. на карті Європи з'явилися дві нові самостійні держави Чехія і Словаччина. Так через три роки після «ніжної революції» відбувся «оксамитовий розвід». Ані в Чехії, ані в Словаччині, незважаючи на усвідомлення неминучості негативних наслідків поділу єдиної держави, його не сприймали як щось катастрофічне або трагічне. В Празі вважали, що «розвід» є найкоротшим шляхом входження до прогресуючого та багатого західноєвропейського співтовариства. Словаки теж були задоволені тим, що їм уперше в історії вдалося створити власну незалежну державу.

Національна рада Чехії вже 26 січня обрала В. Гавела першим президентом країни, а уряд продовжував очолювати В. Клаус.

У Словаччині тільки в лютому 1993 р. було обрано першого президента країни, яким став колишній міністр фінансів Словаччини, голова Федеральних зборів ЧСФР М. Ковач. Урядом Словаччини до березня 1994 р. продовжував керувати В. Меч'яр.

Уже в лютому валютний союз між двома республіками був ліквідований, що значно погіршило взаємний товарооборот. За короткий строк він зменшився на 40 %. Зниження взаємної торгівлі на 10 % викликало падіння валового національного продукту в Чехії на 1 %, а в Словаччині — на 2%.

Наступні дії урядів були спрямовані на ліквідацію існуючої досить тісної економічної взаємозалежності обох республік, що призвело до зниження обсягів виробництва, падіння рівня зайнятості населення та інших негативних соціально-економічних наслідків. Словаччина від «розводу» зазнала відносно більше збитків, ніж сусідка В 1993 р. рівень безробіття, наприклад, досяг у Словаччині 11 %, а в Чехії — близько 3%. Іноземних інвестицій, навпаки, значно більше отримували в Празі, ніж у Братиславі.

Пошук свого місця в Європі веде й молода Словаччина, яка покладає надії насамперед на своє унікальие геостратегічне положення. Словаччина прагне стати осереддям комунікацій між Сходом і Заходом. Але для реалізації цих планів потрібні велика заінтересованість західних інвесторів у налагодженні подібних зв'язків та створення сучасних мереж зв'язку, шляхів, технічної інфраструктури.

У січні 1990 р. активізувався рух албанців Косово за відновлення автономного статусу краю, ліквідованого у 1989 р. У відповідь Белград запровадив там надзвичайний стан. Край опинився на порозі громадянської війни.

На виборах до республіканських та місцевих органів влади Словенії і Хорватії у квітні — травні 1990 p., що відбувалися на багатопартійній основі, уперше за післявоєнні роки перемогу здобули опозиційні сили. У Словенії до влади прийшла Демократична опозиція (ДЕМОС), а головою Президії республіки був обраний Мілан Кучан. У Хорватії перемогла Хорватська демократична співдружність (ХДС), лідер якої Франьо Туджман обійняв посаду голови Президії Хорватії. Нове керівництво обох республік виступило за конфедеративний устрій Югославії. Проте це аж ніяк не влаштовувало центр, шо спирався, насамперед, на сербські номенклатурні кола.

Антитоталітарна демократична революція не скрізь мала логічне завершення. У деяких республіках СК змінив назву та програму, в інших — тільки назву. Комуністи зазнали поразки у Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговині. У Македонії вони поділили владу з новими політичними силами. И утрималися при владі, прикрившись лозунгом "демократичного соціалізму", в Сербії та Чорногорії. Комуністичні лідери цих республік, а також керівництво югославської народної армії (ЮНА) залишилися вірними соціалістичному виборові. Для сербських номенклатурних кіл та шовіністів це був єдиний спосіб зберегти або відновити югославську федерацію, що не могло не позначитися на характері югославського "шлюборозлучного процесу".

Соціальна несумісність республік і країв (демократичні Словенія й Хорватія і комуністичні Сербія та Чорногорія), відмінності в економічному рівні розвитку республік, неадекватному їх політичній вазі у країні, трагічні напластування минулої історії югославських народів і строкатість етнічного та конфесійного складу населення відіграли роль каталізатоpa у процесі розпаду Югославії в 1990—1991 pp. 25 червня 1991 р. проголосили свою незалежність Словенія й Хорватія, 14 жовтня 1991 р. — Боснія та Герцеговина, 17 листопада 1991 р. декларувала свою незалежність Македонія. Створенням 27 квітня 1992 р. Союзної Республіки Югославії — укороченої "третьої Югославії" у складі Сербії та Чорногорії завершився, в основному, процес державотворення на теренах колишньої СФРЮ.

Розпад Югославії та крах самоврядного соціалізму — єдиний і нерозривний процес, його передумови визрівали під впливом цілої низки чинників. По-перше, після смерті Тіто режим залишився без головної опори та керманича. По-друге, на югославську економіку тиснули іноземні борги, на обслуговування яких Югославії довелося виділити 40 % валютних надходжень. По-третє, внаслідок подій у Східній Європі, Югославія втратила роль буферної держави, а відповідно й інтерес великих держав, котрі раніше всіляко підтримували її. По-четверте, посилення відцентрових тенденцій, викликаних економічними й політичними особливостями самоврядного соціалізму. У цьому ряду і події у Косово, де албанці вже з початку 80-х років XX ст. вимагали статусу сьомої республіки.

90.Шо́кова терапі́я — це комплекс радикальних економічних реформ, що направлені на «лікування» економіки держави, вивід її з економічної кризи. До таких реформ відносяться:

лібералізація цін,

скорочення грошової маси,

приватизація збиткових державних підприємств.

Ставши на шлях реформ, окремі постсоціалістичні країни обрали модель «шокової терапії», інші пішли курсом поступових соціально-економічних перетворень, що дістали назву градуалізму (від англ. gradual — поступовий, послідовний).

«Шокова терапія» орієнтується на здійснення радикальних реформ у стислі строки, що вимагає, як правило, наявності відповідного соціального консенсусу в суспільстві, тобто згоди його основних верств на проведення непопулярних і болючих заходів. Ключовими елементами «шокової терапії» є лібералізація економіки та макроекономічна стабілізація з подальшим забезпеченням відповідних інституціональних змін.

Градуалізм віддає перевагу створенню інституціональних передумов ринкової економіки з одночасним поступовим формуванням її глибинних, сутнісних основ (приватна власність, вільне ціноутворення, конкуренція тощо).

Програма «шокової терапії» концентрує увагу на фінансовій стабілізації та зміні форм власності (приватизації), а також на істотному розширенні прав економічних агентів шляхом лібералізації господарських взаємовідносин. Крім тою, дана модель ринкової трансформації зосереджується на заходах швидкого формування ринкового середовища: лібералізації цін, комерціалізації торгівлі, розвиткові дрібного підприємництва, лібералізації валютного ринку. Стабілізаційні програми при цьому мають досить жорсткий характер. Залежно від головних стабілізаторів, чи «якорів», розрізняють ортодоксальний та гетеродоксний варіанти макроекономічної стабілізації. Перший спирається на жорсткі обмеження в бюджетній та грошово-кредитній політиці. За монетарної стабілізації номінальним «якорем» слугують обсяги грошової маси, а за стабілізації на основі обмінного курсу таким «якорем» стає фіксований валютний курс національної грошової одиниці.

Гетеродоксна стабілізація широко застосовується в країнах Латинської Америки. її особливість полягає в доповненні ортодоксального варіанта фіксацією (заморожуванням) зарплати й цін та укладанням пакту стабільності між урядом, роботодавцями та профспілками. З колишніх соціалістичних країн найповніше даний варіант реалізували Польща, Румунія, Словенія, Чехія, Естонія. На пострадянському просторі використовуються переважно монетарні стабілізатори, які в багатьох випадках не вписуються в класичні трансформаційні моделі (платіжна криза, заборгованості з виплати зарплат, пенсій та ін.).

Трансформаційні процеси, що віддзеркалюють політику рин-кових реформ, можна схарактеризувати чотирма групами показників (індикаторів):

• індикатори трансформації підприємств, які відображають велику й малу приватизацію, реструктуризацію підприємств, а також питому вагу приватного сектора у валовому внутрішньому продукті;

• індикатори трансформації ринків і торгівлі з такими елементами: масштаб лібералізації цін, обсяг лібералізації торгівлі, конвертованість валюти та інтенсивність конкурентної політики;

• індикатори трансформації грошово-кредитної системи з елементами: рівень банківської реформи й лібералізації процентної політики, а також розвитку ринку цінних паперів;

• індикатори трансформації правової системи, включаючи масштаби та ефективність правового регулювання інвестицій.

Крім наведених, важливу роль у характеристиці процесів ринкового реформування відіграють також такі показники, як рівень інфляції, ефективність функціонування державних установ, розвиток ринкових інститутів та підприємницького потенціалу.

Слід ураховувати і "спадщину" колишніх соціалістичних країн у вигляді застарілих виробничих фондів, великої питомої ваги ВПК у структурі виробництва, екологічних проблем. Нарешті, не можна абстрагуватись від політичних факторів, політичної ситуації в країні, яка може справляти визначальний вплив на процеси ринкової трансформації.

Одним з головних недоліків трансформаційних програм країн Східної Європи та колишнього СРСР була, по-перше, орієнтація на індустріальні, а то й доіндустріальні, переважно латиноамериканські, моделі економічного розвитку, тоді як сучасне господарство базується головним чином на інноваційних, технологічних, інтелектуальних ресурсах.

По-друге, всупереч загальносвітовим тенденціям останнього часу недооцінювалась роль держави в економічних перетвореннях перехідного періоду.

По-третє, не враховувався вплив зростаючої глобалізації економічних процесів на внутрішній соціально-економічний розвиток, а особливо дія світових фінансових турбуленцій на макроекономічне становище перехідних суспільств.

По-четверте, абсолютно неадекватним виявився соціальний зміст ринкових реформ, і насамперед трансформація таких сфер, як освіта, охорона здоров'я, пенсійне забезпечення, інші види соціальної підтримки.