74. Порівняйте основні напрями політичного та соціально-економічного розвитку Чехії та Словаччини у 90-х рр. 20 ст.

"Ніжна революція" в Чехії, що відбулася у 1989 р. стала поштовхом до кардинальних суспільно-економічних реформ. КПЧ, яка до цього займала керівну роль, змушена була йти на поступки: відмовитися від монополії на владу, відмінити викладання марксизму-ленінізму в навчальних закладах, розпустити політоргани у міліції та армії. Це стало першими кроками "нової" Чехії на шляху до демократизації суспільства і становлення правової держави.

"Ніжна революція" дала поштовх до об’єднання опозиційних комуністичній партії сил. 19 листопада 1989 р. був утворений "Громадянський форум" (ГФ) на чолі з Вацлавом Гавелом. Вже скоро у зв'язку з виборами нового президента чотирнадцять провідних політичних формувань домовилися провести 22 грудня 1989 р. засідання "круглого столу" з метою обговорення питання про створення необхідних умов для утвердження в суспільстві принципів демократії, гуманізму й національної злагоди. Учасники переговорів погодилися спільно підтримати кандидатуру В. Гавела на посаду президента.

Президентом Чеха-Словацької Федеративної Республіки — ЧСФР (таку назву дістала країна) на засіданні Федеральних зборів 29 грудня 1989 р. було обрано лідера опозиції В. Гавела, а головою парламенту став батько "празької весни" О. Дубчек. Так закінчилося більш ніж сорокарічне панування КПЧ

В червні 1990 р. на виборах до Федеральних зборів ЧСФР Перемогу на виборах здобули "Громадянський форум" і "Громадськість проти насильства", У червні 1990 були обрано нові федеральні збори, а в листопаді пройшли вибори в місцеві національні ради.

У січні 1991 р. федеральні збори затвердили закон про основні права і свободи. Проте розбіжності між чеськими і словацькими політиками гальмували розробку і федеральної, і республіканських конституцій. Усе ж федеральні збори прийняли 170 законів і конституційних актів, що стосувалися таких питань, як умови проведення референдуму, карний і цивільні кодекси, новий комерційний кодекс, приватизація, податки, трудове законодавство, реституція конфіскованого майна і політичної реабілітації.

Після виборів прискорився процес диференціації в межах тих громадсько-політичних угруповань, які відіграли провідну роль у поваленні комуністичного режиму. В Чехії в грудні 1990 р. на базі "Громадянського форуму" виникла партія, яка вже в березні 1991 р. розкололася на три: Громадянську демократичну партію (ГДП) на чолі з міністром фінансів В. Клаусом; "Громадянський рух" (ГР) на чолі з міністром закордонних справ І. Дінстбиром та "Громадянський демократичний альянс" (ГДА) на чолі! з міністром економіки В. Длоугим. У Словаччині "Громадськість проти насилля" також розділилася на "Рух за демократичну Словаччину" (РДС)| на чолі з В. Меч'яром та Соціал-демократичну партію.

Після падіння соціалістичного режиму більшість населення беззастережно розділяла ідеї суспільства з ринковою економікою. Так, за даними соціологічних опитувань приблизно 80 % населення загалом позитивно оцінювали новий режим. Це знаходило своє відображення у підсумках парламентських виборів. Однак обіцянки нової влади не були виконані. Більшості населення приватизація не принесла жодних дивідендів.

Зниження рівня життя, зростання безробіття призвели до поступового "вичерпання постреволюційного оптимізму".

У листопаді 1997 р. в країні виникла урядова криза, пов'язана як з невирішеним комплексом соціально-економічних проблем, так і з незаконними фінансовими операціями під час виборчої кампанії Громадянсько-демократичної партії. Коаліція ГДП, ГДА, ХДУ — ЧНП розпалася, а уряд В. Клауса подав у відставку. Криза завершилася в січні 1998 р., коли було сформовано "уряд технократів" на чолі з колишнім директором Національного банку Й. Тошовським. Новий уряд отримав підтримку парламенту, а програмні пріоритети зводилися в основному до продовження інтеграції Чехії до НАТО і ЄС, відновлення динаміки економічних реформ тощо.

У січні 1998 р. проходили президентські вибори. Кандидатами на найвищу посаду були В. Гавел, лідер комуністів Станіслав Фішер та голова Республіканської партії Мірослав Сладек. У другому турі В. Гавела, як єдиного претендента, підтримало 47 сенаторів і 99 депутатів, що дозволило йому зайняти посаду глави держави на наступні п'ять років.

Дострокові вибори до Палати депутатів відбулися 19—20 червня 1998 р. На виборчі дільниці прийшло 74,03 % виборців. За підсумками голосування парламентськими стали Чеська соціал-демократична партія (32,31 % голосів і 74 мандати), Громадянсько-демократична партія (27,74 % і 63), Комуністична партія Чехії і Моравії (11,03 % і 24), Християнсько-демократична унія — Чеська народна партія (9 % і 20), Унія свободи (8,6 % і 19). Поразки зазнали крайня права Республіканська партія М. Сладека (3,9 %) та Партія пенсіонерів (3,06 %). Головою парламенту став В. Клаус.

За таких умов партії М. Земана і В. Клауса 9 червня 1998 р. уклали т. зв. Толерантний пакт — договір про створення стабільної політичної ситуації в країні. Він передбачав зобов'язання соціал-демократів щодо незмінності стратегічного курсу реформ, підтримку урядових законопроектів у парламенті з боку Громадянсько-демократичної партії. Це дозволило соціал-демократам сформувати однопартійний уряд меншості в обмін на керівні посади в парламенті представниками Громадянсько-демократичної партії. Прем'єр-міністром став М. Земан, головою Палати депутатів — Вацлав Клаус (ГДП), а головою Сенату — Л. Бенешова (ГДП). В. Тошовський знову очолив Національний банк. Водночас такий союз призвів до гострої боротьби за владу між цими двома політичними силами і став реальною загрозою політичному плюралізму.

Треті вибори до Палати депутатів (парламентські вибори) відбулися 14—15 червня 2002 р. Вони зафіксували порівняно невисоку активність: взяло участь 58 % виборців. На цей раз знову перемогла Соціал-демократична партія (30,2 % і 71 мандат). Громадянсько-демократична партія набрала 24,47 % і здобула 57 мандатів. Комуністична партія Чехії і Моравії з 18,51 % і 41 мандатом стала третьою за потужністю політичною силою у парламенті. Правоцентристський блок "Коаліція чотирьох" (ХДУ — ЧНП і СС — Демократичний союз) зумів здобути 14,27 % і 31 мандат.

Порівняно з 1998 р. ліві значно зміцнили свої позиції.Соціально-економічний розвиток Чехії у 1990 – 2005 рр.

Після розпаду Федерації Чеській Республіці дісталася архаїчна структура промисловості, недостатні валютні резерви, незбалансована соціальна структура. Енергетична та сировинна бази країни були орієнтовані на технічно застаріле виробництво, шкідливе для навколишнього середовища. Тому найважливішим стало подолання технологічного відставання від інших промислово розвинутих європейських держав, поступова інтеграція до європейських структур. У спадок від колишньої Федерації Чехії перейшло майже 7 млрд. дол. боргу (близько 70 % усієї зовнішньої заборгованості Чехословаччини).

Стартові умови для економічної реконструкції були сприятливі: низький рівень інфляції, збалансований внутрішній ринок, відносно низька зовнішня і внутрішня заборгованості, високий освітній і культурний потенціал. Це й стало причиною того, що у Чехії на практиці реалізовувався м'якший варіант реформи. Він передбачав антиінфляційне запровадження ринкових відносин із меншими соціальними витратами і вигідно відрізнявся від класичної "шокової терапії", реалізованої в інших країнах. Завдяки відмові від такої політики, жорсткому контролю за кредитно-емісійною політикою, державному регулюванню цін і заробітної плати на початковому етапі економічної реформи, жорсткому валютному контролю Чехії вдалося уникнути високої інфляції.

Економічні реформи розпочалися зі створення конкурентного середовища шляхом трансформації власності. Закон про банкрутство (квітень, 1993), дав змогу швидко позбутися збиткових державних підприємств.

Порівняно ефективно вдалося зупинити інфляційні явища, вирішити проблему зайнятості населення.

В основу економічної реконструкції була покладена приватизація, в ході якої на середину 90-х років XX ст. приватний сектор у ВВП становив майже 80 %. Здійснюючи трансформацію економіки, уряд зберіг за собою регулюючу роль за допомогою економічних, а часом і адміністративних важелів. Держава надавала всебічну підтримку дрібному та середньому підприємництву. Однак рівня 1989 р. досягти не вдавалося.

Значні зміни відбулися у фінансово-банківській галузі. 95 % сукупних банківських активів знаходиться в іноземній власності. 83 % — акціонери з країн ЄС. Держава зберегла за собою контрольний пакет тільки удвох спеціалізованих банках: Чеському експортному банку і Чесько-моравському банку гарантій і розвитку по фінансуванню програм підтримки малого та середнього підприємництва.

Нині Чехія — одна з економічно найрозвинутіших країн Центрально-Східної Європи.

Пронімецька політика Цветковича мала наслідком приєднання Югославії до Троїстого пакту фашистських держав — Німеччини, Італії та Японії.

75.ПорівняльнахарактеристикарозвиткуСловенії,Хорватії,Македонії,Чорногорії,Сербії,Боснsї та Герцеговини наприк. 90-х рр. 20 ст.У Республіці Словенія (столиця — м. Любляна; територія — 20,2 тис. кв. км; населення — 1,9 млн. чол.) обраний на багатопартійній засаді парламент 2 липня 1990 р. ухвалив Декларацію про суверенітет республіки, а 25 червня 1991 р. Словенія проголосила незалежність. Уряд СФРЮ визнав це незаконним і віддав Югославській народній армії наказ взяти під охорону зовнішні кордони Словенії. Внаслідок цього з 27 червня до 2 липня тут точилися бої між ЮНА й місцевими підрозділами оборони Словенії. Втручання посередників дало можливість сторонам досягти перемир'я, і з 18 липня 1991 р. підрозділи ЮНА залишили територію Словенії. Нині Словенія сприймається в Європі як взірець для країн перехідного періоду. Економічні й політичні реформи відбуваються тут швидше, ніж у інших, і з меншими затратами. У травні 2004 р. Словенія стає повноправним членом Європейського Союзу. Словенія за формою державного правління — президентсько-парламентська республіка. Від 22 квітня 1993 р. Президентом Словенії є Мілан Кучан. 23 листопада 1997 р. його переобрано на цій посаді. Законодавчу владу представляє Скупщина (двопалатний парламент), що поділяється на Державні Збори (кількість депутатів — 90, обираються строком на чотири роки) та Державну Раду (кількість депутатів — 40, обираються строком на п'ять років). Останні вибори до парламенту відбулися 15 жовтня 2000 р. Республіка Хорватія (столиця — м. Загреб; територія — 56,5 тис. кв. км; населення — 4,3 млн. чол.). На виборах у парламент у 1990 р. перемогло Хорватське демократичне співтовариство. У серпні — вересні 1990 р. тут почалися збройні сутички місцевих сербів із хорватською поліцією і гвардією в Кнінській Країні. У грудні того самого року Сабор Хорватії прийняв нову Конституцію, проголосивши республіку «унітарною і неподільною». На нову Конституцію місцеві серби (сербська община в Хорватії налічує близько 600 тис. осіб) відповіли створенням у лютому 1991 р. Сербської автономної області.25 червня 1991 р. Хорватія проголосила свою незалежність. Уряд СФРЮ це рішення визнав незаконним, заявив свої претензії на частину Хорватії, а саме — на Кнінську Країну, населену переважно сербами. Між сербами й хорватами відбулися жорстокі збройні сутички з участю підрозділів ЮНА, які призвели до численних людських жертв. Принаймні 700 тис. біженців перейшли в сусідні країни. На початку 1992 р. сюди було введено 14-тисячний контингент сил ООН, хоча припинити збройні сутички довго не вдавалося. Хорватія виходила із «загального будинку» через тривалу й жорстоку війну, яка загальмувала й розвиток країни, і її рух у європейські та євроатлантичні структури. За формою державного правління Хорватія — парламентсько-президентська республіка. 7 лютого 2000 р. Президентом Хорватії строком на 5 років обрано Стіпе Месича. Законодавчу владу в країні представляє Державний Сабор — двопалатний парламент (Палата представників — 100—160 депутатів; Палата жупаній (областей) — 68 депутатів). Термін депутатського мандата — чотири роки. Республіка Македонія (столиця — м. Скоп'є; територія — 25,3 тис. кв. км; населення — 2 млн. чол.). На виборах до місцевого парламенту 1990 р. перемогла Демократична партія македонської національної єдності. Рік потому, 21 листопада 1991 p., Республіка Македонія проголосила свою незалежність, прийняла нову Конституцію, згідно з якою є суверенною, самостійною, демократичною і соціальною державою. Народження нової держави було затьмарене погіршенням стосунків із сусідніми країнами — Болгарією (яка не визнає македонців самостійною нацією, вважаючи їх болгарами) й особливо Грецією (яка вважає, що Македонія не має права так називатись, оскільки стародавня Македонія була частиною грецьких володінь, а північна частина Греції донині має назву Македонія). У березні 1992 р. Белград без конфронтації з місцевою владою вивів війська з республіки. Проте 2001 р. у Македонії загострилися стосунки корінного населення з місцевими албанцями, що призвело до збройного конфлікту, який довелося врегульовувати за допомогою військ НАТО. Македонія, відповідно до Конституції країни, парламентська республіка. Збори — однопалатний парламент, у складі якого 120 представників, обираються терміном на 4 роки. 14 листопада 1999 р. на п'ять років Президентом Македонії обрано Бориса Трайковського. Б. Трайковський трагічно загинув навесні 2004 року. На нинішньому етапі Македонія переживає ті самі труднощі, що й інші постсоціалістичні країни. Але її становище ускладнюється економічною відсталістю і внутрішньополітичною напруженістю внаслідок постійних міжетнічних чвар. Республіка Боснія і Герцеговина (столиця — м. Сараєво; територія — 51,2 тис. кв. км; населення — 3,9 млн. чол.). Перемогу на виборах до місцевого парламенту 1990 р. здобула мусульманська Партія демократичних дій. До парламенту пройшли також Сербська демократична партія і Хорватська демократична співдружність. У жовтні 1991 р. мусульманські й хорватські депутати Скупщини прийняли Меморандум про суверенітет республіки. Депутати — серби бойкотували роботу парламенту, відмовилися від участі у референдумі, на якому більшість населення висловилася за створення суверенної держави. У відповідь місцеві серби створили свою Скупщину, а коли незалежність Боснії та Герцеговини визнали країни ЄС, США і Росія, Сербська община оголосила про створення Сербської Республіки Боснії. Протистояння переросло у збройний конфлікт. У листопаді 1992 р. у Лондоні відбулася Міжнародна конференція з пошуку шляхів урегулювання боснійського конфлікту. Конференція, долаючи труднощі, завершилась успішно. Лідер боснійських сербів Радован Караджич пообіцяв вивести війська з окупованих територій, передати під контроль ООН важку зброю своїх загонів, закрити табори, в яких утримувалися мусульмани й хорвати. Белград оголосив про готовність допустити міжнародних спостерігачів у підрозділи ЮНА, розташовані у Боснії, визнав незалежність Боснії та Герцеговини. Сторони свої зобов'язання виконали, хоча миротворчим силам іще не раз доводилося закликати припинити сутички і встановити перемир'я. Боснія і Герцеговина — конфедеративна держава. Форма державного правління — президентсько-парламентська республіка. На чолі держави — Голова колективної президенції, що складається з представників трьох етнічних громад. Ротація Голови відбувається кожні 8 місяців. Національна асамблея (парламент) складається з Палати представників (по 14 депутатів від кожної етнічної громади) й Палати народів (по 5 депутатів від кожної етнічної громади). 27 квітня 1992 р. було утворено нову (третю) Союзну Республіку Югославію, до якої увійшли дві колишні республіки СФР10: Сербія та Чорногорія і два автономні краї — Воєводина, Косово і Метохія. Від початку 2003 р. — це союзне утворення у складі Сербії, Чорногорії і двох автономних країв (столиця — м. Белград; територія — 102,2 тис. кв. км; населення — 10,7 млн. чол.).Однією з причин розпаду Югославії став спалах націоналізму. Політичні еліти двох республік Югославії — Сербії та Хорватії, а слідом за ними владні структури Словенії, Боснії та Герцеговини, Македонії почали здійснювати сепаратистську політику, суть якої — в рішучому збільшенні частки регіонів у бюджеті за рахунок зменшення відрахунків до центру. Проголошення Хорватією і Словенією незалежності (червень 1991 р.) стало кульмінацією «югославської кризи». У результаті відокремлення Хорватії і Словенії на Сербію лягло потрійне навантаження, вона практично одна мала наповнювати федеральний бюджет. У єдиній Югославії Хорватія разом зі Словенією були головним джерелом валютних надходжень. Усі федеративні фонди значною мірою формувалися за рахунок трьох провідних у галузі економіки республік. За цих обставин суперечності між суб'єктами югославської федерації набули антагоністичного характеру. Склалася ситуація, за якої кожна зі сторін виявилася фатально не готовою до компромісів, проголосивши свою позицію єдино правильною і єдино можливою та залучивши до числа аргументів, що використовувались у нескінченних взаємних суперечках, спогади про кривди минулого. Введення на територію Словенії і Хорватії регулярних частин Югославської народної армії для відновлення державного кордону країни призвело до переростання кризи в справжню війну. Конфлікт у Югославії виявився результатом цілеспрямованих зусиль трьох політичних штабів. Перший із них розташовано у Белграді, другий — у Загребі. Обидва домагалися возз'єднання територій, що ними контролюються, з Белградом і Загребом. Третій — мусульманський — розташовано в Сараєво. Тут переплелися в одному вузлі інтереси сербів, хорватів, боснійських мусульман. Участь іноземних держав у врегулюванні конфлікту надала цій кризі інтернаціонального характеру. Міжнародне втручання тільки поглибило трагедію. Розчленування Югославії стало, напевне, одним із перших кроків до нового поділу Європи. Ключову роль в ускладненні ситуації в Югославії відіграла Німеччина (як новий лідер європейського політичного процесу). Це виявилося, зокрема, у визнанні незалежності Хорватії та Словенії, тобто Німеччина, яку підтримала Австрія, стала активним поборником розчленування СФРЮ. Бонн — на той час столиця Німеччини, не тільки визнав обидві держави, а й ультимативно наполіг на прийнятті аналогічного рішення Європейським Союзом. У вересні 1991 р. міжнародне співтовариство (ЄС та НАТО) намагається переконати колишні югославські республіки прямувати до конфедерації нового типу, на що не погодились ні Сербія й Чорногорія, які намагалися зберегти федеративну державу, ні Хорватія та Словенія, які послідовно виборювали незалежність. Зрештою міжнародне співтовариство визначилося на користь Хорватії та Словенії, визнавши їхню незалежність і державний суверенітет і поклавши відповідальність за ескалацію насильства у колишній Югославії на Сербію. Таким чином, міжнародне співтовариство остаточно підтримало республіки — країни, які пішли шляхом відокремлення від Югославії. До СФРЮ було застосовано економічні санкції. Новий поділ Європи перейшов у стадію практичних дій. Хорватію та Словенію «захищала» Німеччина, боснійських мусульман підтримували Організація Ісламська Конференція (ОІК), а також США. За логікою, Сербією мала б опікуватися Росія, але, втративши роль однієї з перших скрипок у світовому політичному оркестрі, вона задовольнялася правом брати участь у розв'язанні югославського конфлікту. Прагнення України виступити посередником у врегулюванні конфлікту на Балканах не дало практичних результатів, лише український військовий батальйон було включено до миротворчих сил ООН. На Балканах несли службу понад три тисячі українських миротворців, шістнадцять із них загинули. У листопаді 1995 р. у Дейтоні (військова база США) Президент Сербії Слободан Мілошевич, Президент Хорватії Франьо Туджман, Президент Боснії і Герцеговини Алія Ізетбегович за участі Президента США Білла Клінтона парафували угоду про припинення військових дій на території колишньої Югославії. Пізніше цю угоду було підписано в Парижі. Знято економічні санкції проти Сербії та інших республік. Погоджений план зберігає Боснію та Герцеговину як єдину державу в її нинішніх кордонах. Ця держава складається з двох частин: мусульмансько-хорватської федерації та Боснійської сербської республіки. Сараєво залишається єдиним містом, проте фактично цілковито віддане мусульманам. Як наслідок — 50 тис. сербів залишили місто. У вересні 1996 р. у Боснії та Герцеговині під міжнародним наглядом відбулися вибори до вищих органів влади. Обрано трьох президентів — від сербів, мусульман і хорватів. Сформовано президентську раду, парламент, уряд, Конституційний суд. Проте ні парламентські, ні муніципальні вибори не зняли напруженості у взаєминах між сербською та мусульмансько-хорватською сторонами. Події кінця 1996 — початку 1997 pp., пов'язані зі спробою владних структур Сербії сфальсифікувати результати виборів до місцевих органів влади, спричинили нову політичну кризу. Міжнародні експерти так оцінили становище, що склалося в цій країні. Республіка переживає політичну кризу й потребує політичних реформ, а Президент Мілошевич має поступитися демократичному тискові й розпочати реформи в системі. І ще: Президент Сербії перебуває в над звичайно складному становищі. Шансів на те, що йому вдасться утриматися на вершині владної піраміди, мало, але все ж вони є. У липні 1997 р. парламент СРЮ обирає Слободана Мілошевича Президентом Союзної Республіки Югославія Несхвально до цієї події поставилися в Чорногорії й автономному краї Косово. Можна було передбачити, що чотирирічне перебування Мілошевича на посту югославського Президента загрожує стати «троном на вулкані».

80.Словацький національний рух наприкінці XVIII — в першій половині XIX ст.опинився у складному становищі. З одного боку, він мав протистояти

наростанню мадяризаторських тенденцій, а з іншого — його сили були розпорошені. Для першого етапу словацького національного Відродження (до 30-х років XIX ст.) характерним є переважання просвітницьких ідей. У цей період засновувалися народні школи, змінювався зміст навчальних програм, відкривалися заклади технічної та професійної освіти. Підвищений інтерес до минулого сприяв появі історичних праць, що пробуджували патріотичні почуття словаків. Водночас проти процесу створення та вдосконалення словацької літературної мови виступали такі авторитетні словаки, як поет Ян Коллар (1793—1852), філолог Павел Шафарик (1795—1861) та ін. Всі вони були щиро переконані, що відмова від чеської мови матиме негативнінаслідки для створення чесько-словацької єдності й послабить позиції словаків у Габсбурзькій монархії. Так виникла ідеологія "слов'янської взаємності", обґрунтована видатним словацьким поетом, проповідником євангелічної

громади в Пешті, професором археології Віденського університету Я. Колларом. Він створив концепцію "єдиного чехословацького племені". Обґрунтування основних ідей теорії духовної єдності всіх слов'ян та їхнього зближення у сфері культури Я. Коллар сформулював у поемі "Донька

слави" (1824) й у трактаті "Про літературну взаємність між племенами та наріччями слов'янськими" (1836).

Першим загальнословацьким осередком патріотичної інтелігенції стало "Товариство аматорів словацької мови та літератури "(1834—1844), яке виникло в Пешті. У своїй діяльності, а також на сторінках літературного альманаху "Зоря" члени товариства прагнули відшукати компроміс між

конфесійними течіями національного руху, намагалися зблизити дві мовні традиції, друкуючи статті і "бернолаччиною" і "біблійщиною". Видатним діячем словацького національного Відродження є Павел Шафарик —автор "Історії слов'янської мови та літератури всіма наріччями" (1826). Вчений довів індоєвропейське походження слов'ян і показав їхній вагомий внесок у розвиток світової культури, а словацьку мову вперше виділив як самостійну. Після переїзду в 1833 р. до Праги П. Шафарик написав двотомне дослідження "Слов'янські старожитності" (1837), в якому дійшов висновку, що окремі слов'янські мови виникли не пізніше середини І тис.

н. е. Саме з цього періоду він і розпочинав історію слов'ян. Як один із найвагоміших доказів високого рівня розвитку слов'янських мов П. Шафарик наводив факт запозичення багатьох словацьких слів мадярською мовою. Проте результати наукових досліджень П. Шафарика не підтверджували концепції мовної та племінної єдності чехів і словаків, а, навпаки, засвідчували самобутність словаків та їхньої мови. Однак, визнаючи словацьку національну самобутність, учений намагався "ословачити" чеську

мову, залишаючись на позиціях мовної та літературної єдності чехів і словаків.

Ідея створення єдиної загальнословацької культурної організації булла реалізована в таємному товаристві радикалів "Взаємність"(1837—1840), очолюваному адвокатом А Верховським. Проте в 1843—1844 рр. відбулася

подія, яка викликала в національних колах тривогу за долю словацької мови.

Однією з визначних подій словацького національного Відродження було заснування в 1844 р. надконфесійного словацького товариства "Татрин ". Воно пов'язане з діяльністю вже третього покоління словацьких

"будителів", яке очолював відомий поет, філософ, історик, лінгвіст Л. Штур (1815-1856). До національно-культурного руху словаків цього періоду належали М. Годжа (1811-1878), Й. Гурбан (1817-1888), Я. Краль, Я.Францисці з "радикальної опозиції" 1845—1848 рр. та ін.Л. Штур, спираючись на зроблене до нього та на підтримку молодогопокоління патріотів, дав нову інтерпретацію поняттю "слов'янськоївзаємності". Його концепція розвитку слов'янства і словацького народузмінила колларівську теорію "чотиричленної структури " слов'янськогонароду з "чехословацьким племенем усередині нього. Ідеї А. Коллара, щовідіграли важливу роль у формуванні національної свідомості словаків та

інших слов'ян у попередні десятиліття, в 40-х роках уже не відповідалипроцесові формування слов'янських націй та інтересамнаціонально-визвольного руху. Штурівська концепція "оновленняслов'янства" базувалася на діалектичному розумінні "єдності в

різноманітності", а словаків кваліфікувала як окремий самобутній народ.Виходячи з цього посилання, Л. Штур заклав підвалини над-конфесійноїлітературної мови, якою стала розвиватися не євангелічна чи католицька,а словацька національна культура. Він заснував першу словацьку політичнугазету "Словацькі народні новини", яка почала видаватися з 1845 р. Л.Штур перетворив цю газету на інструмент пропаганди просвіти та розвитку

національної свідомості словаків. За допомогою своїх однодумців вінсформулював антифеодальну програму руху, що містила не тількиаціональні, а й соціально-економічні вимоги.Програма, з якою Л. Штур виступив на засіданні Державних зборів (осінь1847 р.), містила вимоги запровадження у словацьких землях у початковихшколах та вчительських семінаріях, а також у вищих закладах освітиУгорського королівства, де готували богословів, юристів, землемірів,навчання словацькою мовою. У соціально-економічній сфері Л. Штурвиступав за ліквідацію привілеїв шляхти й звільнення селян за викуп.

В основу єдиної словацької літературної мови Л. Штур поклавсередньословацький діалект як найбільш поширений у словаків. Він виклав

і його граматичні норми в працях "Наука словацької мови" й "Наріччясловацьке та необхідність писати на цьому наріччі". Вся громадськанаукова та просвітницька діяльність Л. Штура була пронизана єдиною метою

— розширення освіченості та культури словацького народу, запровадження

розробленого ним варіанту словацької літературної мови. В