59. Внут.Політ. Розвиток Болгарії в роки Другої світової війни

Друга світова війна поставила Болгарію перед вибором. Війна наближила цю країну до бажаної ревізії Неїйського договору 1919 р. Одна частина політичної еліти радила монарху та урядові приєднатися до блоку фашистських держав. Вважалося, що саме їх прагнення реваншу здатне суттєво наблизити Болгарію до вирішення національного питання. Йдеться насамперед про партії та формації авторитарного або тоталітарного ґатунку, приміром, - Союз вояків запасу. Друга частина - демократично налаштована опозиція, закликала орієнтуватися на Велику Британію, Францію та США. А комуністична партія, спираючись на свою ідейну орієнтацію, пропонувала співпрацювати з СРСРЗрозуміло, що підтримка Німеччиною болгарської справи сплияла зміцненню позицій Берліну в Болгарії. Рейх вдався до сильного дипломатичного тиску. Однак цар продовжував дотримуватися нейтралітету. Софія відхилила пропозицію Італії розгорнути спільну болгаро-італійську наступальну операцію проти Греції. Водночас Болгарія не пристала на ініціативу СРСР укласти пакт про дружбу та взаємодопомогу. Проте німецький тиск все збільшувався. Сусідня Румунія "капітулювала" і погодилася приєднатися до Тристороннього пакту (Німеччина, Італія, Японія). На Дунай вийшли війська вермахта чисельністю 500 тис., готові в будь-який момент вторгнутися в Болгарію. Велика Британія наполягала, щоби Софія продовжувала дотримуватися нейтралітету, але воєнної допомоги надати не могла. Складний збіг несприятливих міжнародних обставин й визначив остаточнй вибір Болгарії - уникнути німецького тиску вже не було можливості. Тому 1 березня 1941 р. у Відні прем'єр Богдан Філов укладав угоду про приєднання країни до Тристороннього пакту. Громадськість, окрім прихильників лівих формацій, сприйняла цей факт як єдину можливу альтернативу, що здатна врятувати Болгарію від вторгнення німецьких військ. Вступ Софії до згаданого Пакту створив добрі умови для того, щоби авторитарний курс зміцнювався й далі. Саме в цей час було засновано пропагандистські та політичні інституції, які мали за мету ідеологічно забезпечити існування режиму. Вийшов спеціальний закон, відповідно до якого влада могла вдатися до негуманних фашистських методів, зокрема, депортації болгарських євреїв. Щоправда, завдяки зусиллям деяких тогочасних політиків, депутатів парламенту цю акцію вдалося бойкотувати і таким чином зберегти життя 50 тис. євреїв, які мешкали в Болгарії. Військовий час змусив владу прийняти низку законів, які не можна назвати демократичними. Відповідно до закону про цивільну мобілізацію обмежувалися, приміром, громадянські права та свободи. Спеціально створена дирекція займалася господарською координацією і контролювала споживання в країні. Було впроваджено карткову систему. Держава повністю підпорядкувала потребам війни виробництво, розподілення та споживання. Значне від'ємне сальдо зовнішньої торгівлі з Німеччиною додатково негативно впливало на болгарську економіку. Уряд зобов'язався значною мірою утримувати частини вермахту, розквартировані в Південно-Східній Європі. Однак офіційна пропаганда акцентувала увагу громадської думки на зовсім іншому. У квітні 1941 р., коли німецьке військо вторглося на територію Греції та Югославії, частково реалізувався національний ідеал болгар. Берлін повернув Болгарії Вардарську Македонію, яка після Другої світової війни була у складі Королівства Югославія. Від Греції до Болгарії відійшли окремі землі Егейської Македонії та Західної Фракії. Там тимчасово впроваджувалася болгарська цивільна та військова адміністрація. Остаточний статус цих земель мав вирішуватися після війни. Проте в 1943 р., коли Німеччина вже відступала на Східному фронті, а Італія вийшла з війни, в Болгарії наступила політична криза. Софія потрапила в дипроматичну ізоляцію, бо мала регулярні стосунки з країнами Тристороннього пакту та їх союзниками. Як не дивно, але ще у грудні 1941 р. маленька Болгарія оголосила війну США та Великій Британії. Два роки потому військово-повітряні сили цих держав завдали багатьом болгарським містам (Софії та іншим) нищівного бомбового удару. Позитивом Болгарії було, по-перше, те, що вона, незалежно від війни, не розірвала дипломатичні стосунки з СРСР, а по-друге - відмова Бориса ІІІ на вимогу Гітлера відправити на Східний фронт проти "братушків" болгарських вояків. В 1943 р. в ході Другої світової війни наступив перелом. Однак вищі болгарські урядовці не йшли на контакт з англійськими та американськими дипломатами. Та й несподівана смерть Бориса ІІІ, яка сталася 28 серпня 1943 р., значно прискорила завершення кризи, бо авторитарні формації втратили свою головну опору - царя. Керівництво держави перейшло в руки Ради регентів - брата монарха князя Кирила, Богдана Філова та генерала Ніколи Міхова, оскільки престолонаступник Сімеон ІІ ще був неповнолітнім (він 1931 р. народження). Однак ця Рада не була конституційною, бо її обрали звичайні Народні Збори, а не Великі Народні Збори. Було сформовано й новий уряд з прем'єром Добрі Божіловим. Проте воно не змогло приборкати політичну кризу. В країні розгортався збройний рух опору. Влада вдавалася до репресій, щоби його задушити, однак цими своїми діями лишень звужувала соціальну базу режиму. 1 червня 1944 р. Рада регентів призначила нового прем'єра - Івана Багрянова. Це була вітчайдушна спроба знайти вихід з кризи шляхом заміни кабінету. Багрянов наладнав неофіційні контакти з представниками англійської та американської дипломатії, однак виявився неспроможним зробити рішучий поворот у зовнішній політиці Болгарії. Та й Рада регентів не дуже бажала переорієнтації країни і продовжувала ратувати за союз з Рейхом. Потужний військово-політичний апарат не переставав репресувати учасників збройного руху опору. Без суду та слідства влада знищувала партизанів, їх помічників, жінок, дітей, старих людей. Соціальне невдоволення Радою регентів і урядом сягло свого апогея. Водночас поразка Німеччини у Другій світовій війні була очевидною. Після успішної Ясси-Кишенівської операції у серпні 1944 р. Червона Армія, точніше, війська ІІІ Білоруського фронту під командуванням маршала Фьодора Толбухіна вийшли на Дунай, себто, на Балкани. Болгарське керівництво запанікувало. Вітчизняний фронт, який в 1942 р. утворили Болгарська робітнича партія та інші антифашистські легальні формації - учасники руху опору, запропонував уряду ухвалити заяву про вихід з війни і сформувати антигітлерівську коаліцію. Проте Рада регентів лишень частково пристала на цю пропозицію і зробила відчайдушну спробу врятувати існуючий режим - 2 вересня 1944 р. Болгарія прокинулася з новим урядом. Прем'єр Константин Муравієв був одним з лідерів Болгарського селянського народного союзу "Врабча-1" (БСНС). Цей кабінет намагався створити широку правлячу коаліцію, однак не зумів, бо комуністична (робітнича) партія закликала народ до збройного повстання. Тим часом прем'єр, аби позбавити лівицю підтримки серед мас, пообіцяв відновити конституційне управління. Скажімо, уряд оголосив про розпуск фашистських організацій та Народних Зборів, задекларував відновлення демократичних прав та свобід, вихід Болгарії зі стану війни з Великою Британією та США. До того часу країна не перебувала у стані війни з СРСР. Проте зазначені кроки уряду Муравієва дуже запізнилися. Навіть розрив дипломатичних стосунків з Німеччиною 5 вересня 1944 р. вже не міг врятувати країну. Того ж дня СРСР без будь-якого приводу оголосив війну Болгарії. Червона Армія перетнула болгарський кордон. На її шляху не було ніякого опору. За цих умов комуністична партія та Вітчизняний фронт підготували останній удар проти існуючого режиму. В ніч з 8 на 9 вересня 1944 р. партизанські загони увійшли до Софії та великих міст. До них пристали деякі офіцери болгарської армії, що дозволило групам руху опору захопити найважливіші об'єкти столиці, а міністрів арештувати. Вранці 9 вересня Болгарія вже мала нового прем'єра - Кімона Георгієва. По радіо він зачитав заяву про те, що до влади прийшов уряд Вітчизняного фронту. У своїй програмі він обіцяв наступне: "Відновлення Конституції і всіх прав та свобід болгарського народу. Політична, культурна та юридична рівність чоловіків та жінок. Скасування усіх надзвичайних законів. Перебудова держави відповідно до вільного волевиявлення народу. Розпуск Народних Зборів і проведення нових виборів. Повна і безумовна політична амністія борців за свободу і визнання жертвами тих, хто постраждав від застосування надзвичайних законів. Народний суд над винними за знущання над борцями за народну волю і над мирним населенням. Конфіскація майна і капіталів у тих, хто розбагатів протягом війни шляхом спекуляції і хабарництва. Звільнення з роботи в державному апараті антинародних елементів і створення чесної і вірної народним інтересам адміністрації. Відновлення самоуправління общин. Реформа в поліції і заборона катувань та знущань над громадянами. Повна свобода віруючим і релігійна толерантність. Відокремлення церкви від держави. Впровадження цивільного шлюбу".Програма Вітчизняного фронту, в якому домінували комуністи, заохотила до політичного життя широкі суспільні маси. Вони сподівалися на радикальні політичні, економічні та соціальні реформи. Однак згодом стало ясно, що між програмним документом і практикою, між задекларованими ідеями і політичною реальністю була велика різниця.