57. Становище Словаччини в роки 2 світової війни

На початку весни 1939 р. друга Чехосло­вацька Республіка переживала гостру внутрішньополітичну кризу, під час якої відносини між Прагою та Братиславою погіршилися настільки, що керівництво ЧСР оголосило в Сло­ваччині надзвичайний стан. Лідер СНП Й. Тісо, який перебу­вав з візитом у Німеччині на переговорах з А. Гітлером, був поставлений перед вибором: або окупація Словаччини угорськими військами, або створення самостійної держави. Й. Тісо обрав другий варіант. Після проголошення 14 березня словацьким сеймом державної незалежності словацький уряд очолив Й. Тісо. Згідно з конституцією 1939 р. країна дістала назву Словацька Республіка. Були створені власні збройні сили, поліція, жандармерія, держапарат.

Формально Словацька Республіка мала всі ознаки са­мостійної та суверенної держави. Так, згідно з «Охоронним договором», укладеним 23 березня 1939 р. між Німеччиною і Словаччиною на 25 років, суверенітет останньої обмежувався лише у двох сферах: військовій та зовнішньополітичній. Саме в цьому словацький уряд повинен був узгоджувати власні дії із своїми німецькими патронами, які тримали в Словаччині свої військові підрозділи. Країна з таким статусом була конче потрібна для нацистської Німеччини. Звідси - гнучкість політики гітлерівців щодо словацької держави. Виявляючи жорсткість у важливих зовнішньополітичних питаннях, німецьке керівництво йшло на поступки й компроміси у справах організації внутрішнього життя країни. У Берліні прагнули зробити Сло­ваччину «візитною карткою» Німеччини та взірцем «нового порядку» в Європі. У жовтні 1939 р. президентом Словаччини став католицький священнослужитель Й. Тісо.

Факт проголошення незалежності Словаччини був сприйня­тий у суспільстві неоднозначно. Частина словаків зайняла вичікувальну позицію, щоб зорієнтуватися в становищі. Відверто «задоволені» або «незадоволені» становили незначну меншість. Однак згодом ставлення різних соціальних прошарків суспільства до нового режиму стало чіткішим. Так, підприємці, яким у ЧСР відводилися «другорядні ролі», зміцнювали свій ста­тус у економіці країни, але їм не подобалася активізація німецького бізнесу. Селянство трималося лояльно, натхнене обіцянками земельної реформи. Словаччина створила власну армію і відтепер її офіцери дістали можливість просування по службі. Нові кар'єрні перспективи відкрилися й перед чиновни­цтвом та інтелігенцією, які посіли місця, звільнені чехами та євреями. Однак інтелігенція, вихована в слов'янофільських традиціях, з недовірою ставилася до політики нової влади.

Участь Словаччини разом з гітлерівською Німеччиною в агресії проти Польщі (вересень 1939) викликала невдоволення в суспільстві. Однак участь у війні виправдовувалася владою необхідністю повернення анексованих територій. Певному підвищенню довіри до режиму сприяло визнання СРСР Сло­ваччини де-юре.

Політична нестабільність у Словаччині спонукала Німеччину втручатися в ЇЇ внутрішні справи: у протистоянні оточення Й. Тісо та угруповання В. Туки - А. Махи гітлерівці підтримали

останнє. Уряд В. Туки сповістив про вступ країни в «еру словаць­кого націонал-соціалізму». Але «помірковане» крило ГСНП на чолі з Й. Тісо, яке визначало ідеологічні засади своєї політики як «словацький націоналізм у сукупності з християнським соціалізмом», утримувало провідні позиції у владних структурах.

Основною опозиційною силою режиму була п'ятитисячна Комуністична партія (КПС), яка наприкінці 1939 р. завершила формування своєї підпільної мережі. Головна мета КПС віддзеркалювалася в гаслі «За вільну Словаччину у визволеній Чехо-Словаччині в новій Європі!». Однак від нього невдовзі довелося відмовитися, оскільки переважна більшість комуністів не підтримувала відновлення ЧСР. У цих умовах КПС стала закликати боротися за «самостійну державу» й «народний уряд» під гаслом «За радянську Словаччину!».

Опозицію «людацькому режимові»¹ становили також не­численні угруповання різної політичної прочехословацької орієнтації, які підтримували зв'язки з лондонською еміграцією. Саме з їхнього складу наприкінці 1940 р. сформувалися групи «Демець», «Флора», «Юстиція», які були противниками участі Словаччини у війні, виступали проти фашизації країни та за незалежність країни від нацистів.

Уряд Словаччини 23 червня 1941 р. оголосив війну СРСР, що викликало обурення населення. Режим розгорнув антико­муністичну пропаганду, яка супроводжувалася репресіями, в ході яких був знищений склад керівництва КПС. Але, незважа­ючи на всі спроби повністю знищити нелегальну мережу ком­партії (у квітні та серпні 1942 р. були розгромлені відповідно «другий» та «третій» склад підпільного керівництва КПС), вона продовжувала діяти. Репресій зазнали й угруповання «чехосло­вацької орієнтації». Придушення опозиційних сил, відносне соціальне благополуччя, успіхи гітлерівців на Східному фронті² спричинили послаблення антиурядового руху.

Створене восени 1942 р. нове підпільне керівництво КПС продовжувало  виступати  за  створення  антифашистського

Людацький режим - від слова «люд» (народ) у назві правлячої Глінківської словацької народної партії.

На Східний фронт було відправлено 50 тис. словацьких солдатів та офіцерів, але вже в серпні 1941 р. більша їх частина повернулася на батьківщину, а на фронті залишилося близько 16 тис.

фронту, однак насправді дотримувалося догматичної тези про «переростання буржуазно-демократичної революції в соціа­лістичну». Гасло «За радянську Словаччину!» відклали на дальшу перспективу, а на перший план висунули заклик «За національну свободу й незалежність!». На початку 1943 р. компартія при­ступила до створення підрозділів Червоної гвардії.

Розгром німецьких військ під Сталінградом та падіння фа­шистського режиму в Італії сприяли пожвавленню антивоєнних настроїв словаків. Так, підпільна група, очолювана Я. Урсині, яка займалася головним чином збиранням розвідувальних даних, надавала також допомогу репресованим і членам їхніх родин. Це угруповання у меморандумі (лютий 1943) обстою­вало ідею відновлення домюнхенської ЧСР. Під документом, який був направлений до емігрантського уряду в Лондоні, сто­яли також підписи лідерів Аграрної та Соціал-демократичної партій. Схвальне ставлення Е. Бенеша до меморандуму дало привід режиму Й. Тісо розгорнути в Словаччині античеську кампанію, а керівництво «флористів» зробило спробу очолити політичне керівництво словацького руху Опору.

На роль керівника боротьби проти режиму Й. Тісо пре­тендувало також і угруповання на чолі з В. Шробаром, яке виступало за встановлення рівноправ'я у чесько-словацьких стосунках. Певне полівіння, яке відбулося у підпільних групах «Демець», привело до припинення їхніх контактів з «флористами» і з «шробаристами» та налагодження контактів з комуністами. Однак концепція «чехословацького народу», якою керувалися ці підпільні організації, орієнтуючись на співробітництво з еміг­рантським урядом, та пошуки шляхів відновлення домюнхенсь­кої ЧСР на переломному етапі війни стали наштовхуватися на «словацьке національне питання».

Ускладнення, які виникали у відносинах між чеським і сло­вацьким рухами Опору, визначалися, з одного боку, тим, що Словацька Республіка виступала як союзник Німеччини і в разі капітуляції останньої відразу опинялася в таборі перемо­жених країн, а з іншого - наявністю серед підпільників значної кількості прихильників незалежності Словаччини. Улітку 1943 р. було налагоджено діяльність п'ятого підпільного керівництва КПС, яке очолювали К. Шмідке, Г. Гусак та Л. Новомеський. Невдовзі між ними та закордонним бюро КПЧ в Москві був встановлений тісний зв'язок.