42. Втрати на надбання поляків у період першої світової війни

З перших днів війни польські землі перетворилися на театр бойових дій, які точилися в Царстві Польському, Галичині, на Мазурах та супроводжувалися значними людськими та матеріальними втратами. Війна між Німеччиною, Австро-Угорщиною й Росією, до складу яких входили польські землі, стала важким випробуванням і справжнім лихом для всього польського населення. Близько 2 млн поляків воювали у ворогуючих арміях і вимушені були вмирати за чужі інтереси. Всього на фронтах війни загинуло близько 450 тис. поляків, а матеріальні втрати сягали 73 млрд золотих франків.

Представники Четвірного союзу на брестських переговорах відмовилися не тільки допустити урядову делегацію «Польської держави», а й відхилили дискусію з «польського питання» взагалі. Відповідно до укладеного Брестського мирного договору Радянська Росія визнала австро-німецьку окупацію Царства Польського.

Тим часом згідно з підписаними на початку березня 1918 р. українською делегацією угодами з країнами Четвірного союзу, УНР не лише надавалася військово-політична допомога, а й віддавалася Холмщина. Ця угода кваліфікувалася поляками не інакше як «четвертий поділ» і викликала обурення. Так, коли звістка про умови договору дійшла через тиждень до польських легіонерів Другої бригади, то вони на знак протесту залишили свої позиції серед австро-німецьких військ на лінії фронту в районі Раранчі (Буковина) та перейшли до розташування російських підрозділів.

Проте ні Радянська Росія, ні держави Четвірного союзу на завершальному етапі війни вже не могли здійснювати вирішального впливу в «польському питанні». Центри його вирішення перемістилися до держав Антанти та США. Так, британський прем'єр-міністр Д. Лойд-Джордж 5 січня 1918 р. заявив, що незалежна Польща, до якої ввійдуть виключно «всі польські елементи, які бажають стати її частиною», є необхідною умовою стабілізації у Східній Європі. Президент США В. Вілсон 8 січня у своєму посланні до конгресу («14 пунктів Вілсона») в 13-му пункті так визначав характер державного ладу та оптимальні кордони майбутньої Польщі: «...включення до неї територій, населених безпосередньо польським населенням, при цьому... повинен бути забезпечений вільний та надійний доступ до моря, а її політична, економічна незалежність і територіальна недоторканність має бути забезпечена міжнародною угодою». Така ж думка містилася в спільній декларації голів урядів Великої Британії, Франції та Італії від 2 червня 1918 р.

Важливим кроком на шляху до відновлення польської державності став декрет Раднаркому від 29 серпня 1918 p., який анулював усі договори, укладені урядами колишньої Російської імперії з Пруссією та Австрією щодо поділу Польщі. Тим самим Росія відмовлялася від будь-яких претензій на польські землі.

Австро-німецькі війська, що перебували в Україні на запрошення уряду УНР, оточили в районі Канева розташований там Другий польський корпус, який після нетривалого опору в середині травня 1918 р. змушений був капітулювати. Перший польський корпус, дислокований під Мінськом і очолюваний Ю. Довбор-Мусницьким, прийняв присягу на вірність Регентській раді. Координацію дій усіх польських збройних з'єднань на Сході взяв на себе Головний польський військовий комітет.

44.Санація в Польщі (від. лат. sanatio — оздоровлення) — назва політичного табору, що утримував владу в Польщі у 1926—1939.

Створений після травневого перевороту 1926 прибічниками Ю. Пілсудського. Висував гасла оздоровлення суспільного життя країни шляхом згортання демократичних інститутів, обмеження прав парламенту і зміцнення виконавчої влади (президента, уряду). Домігся прийняття квітневої конституції 1935, яка закріплювала в країні напівавторитарний режим. Сформував політичну програму, основу якої склали ідеї солідаризму, визнання пріоритету держави в суспільному житті; допускав можливість існування легальної політичної опозиції, водночас поборював опозиційні партії та рухи, використовуючи при цьому і насильницькі методи боротьби з опонентами (Берестейський процес, створення концтабору Береза Картузька).

Санація об'єднувала діячів, що походили з різних ідейно-політичних угруповань та середовищ. Провідну роль у таборі «Санації» відігравало найближче оточення Ю.Пілсудського — В.Славек, А.Пристор, Б.Медзінський, Ю.Бек, К.Світальський, А.Коц, І.Мосціцький, Т.Голувко, Я. Єнджеєвич та ін. Провідною політичною організацією «Санації» був Безпартійний блок співпраці з урядом (ББВР; існував у 1928-35), на зміну якому у 1937 прийшов Табір національної єдності (ОЗН). Після смерті Ю.Пілсудського в таборі «Санації» посилилися фракційні тенденції. Наростало протистояння т.зв. замкової групи (лідери І.Мосціцький і Г.Квятковський), що стояла на консервативних позиціях, та групи Е.Ридза-Сміглого, що відстоювала ультранаціоналістичні, тоталітарні погляди. Частина ж колишніх співпрацівників Ю.Пілсудського — В.Славек, А.Пристор, К.Світальський — опинилася на узбіччі політичного життя.

«Санація» не виробила власної концепції та конкретної програми національної політики. Щодо непольських народів відстоювала концепцію т.зв. державної асиміляції: декларувала повагу прав національних меншин взамін на їхнє лояльне ставлення до держави. У політичній практиці Санація проявлялася у посиленні функцій війська, школи та адміністрації як інструментів тиску на національні меншості. Логічним розвитком таких поглядів була масова репресивна акція уряду проти українців у Галичині восени 1930 (див. «Пацифікація у Галичині (1930)»). Після часткової і тимчасової спроби порозуміння з українцями у 1935 («Нормалізація»), продиктованої значною мірою тактичними міркуваннями, у Санації стала переважати тенденція «зміцнення польського характеру держави». Програма, прийнята урядом на початку 1939, передбачала комплекс заходів, спрямованих на обмеження можливостей національного розвитку українського суспільного життя та поступової полонізації українського населення.