39. Південнослов'янські народи в роки Першої світової війни.

Із самого початку перша світова війна була загарбницькою, несправедливою війною між двома великими імперіалістичними угрупованнями — австро-німецьким блоком і Антантою. Кожна з імперіалістичних держав, вступаючи 9 війну, добивалася своєї загарбницької мети. Австро-Угорщина розраховувала захопити Сербію і Чорногорію, встановити свою гегемонію на Балканах.Італія, пов'язавши свою долю у війні з Антантою, також прагнула затвердитися на півострові. Тільки Сербія, яка стала об'єктом агресії з самого початку, вела справедливу, визвольну війну.

В ході боїв сербські війська виявили воєнну майстерність і стійкість у боротьбі з кількісно й технічно переважаючими силами загарбників. У серпні 1914 р. в районі Церського хребта їм удалося завдати поразки австро-угор-ським військам. Незважаючи на те, що сербам двічі довелося поступитися противнику Белградом, перемога в Колубарській битві («сербська Марна») в першій половині грудня 1914 р. привела до очищення території країни від загарбників.

Успіхам сербської армії сприяли операції російських військ у Галичині, які відтягнули значні сили Австро-Угорщини. Водночас сербські війська, що зв'язували частину і австро-угорських сил, допомагали російській армії на Східному фронті. Стійка оборона й наступ сербів порушили плани австро-німецького командування, яке розраховувало встановити вже в 1914 р. прямий зв'язок із Туреччиною. До осені 1915 р. бойові дії на сербському фронті мали позиційний характер.

Із початком війни конфлікт між правлячою партією сербських радикалів та групою офіцерів з організації «Чорна рука» втратив свою гостроту. Призначені на червень 1914 р. вибори до нової скупщини у зв'язку з воєнним станом були відмінені, повноваження старого парламенту продовжені. На початку грудня 1914 р. уряд Н. Пашича реорганізовано. На зміну однопартійному кабінету радикалів прийшов коаліційний уряд, до складу якого, крім радикалів, увійшли представники молодорадикалів («самостальців») і прогресистів («напредняків»), 7 грудня у скупщині була обнародувана заява про мету війни, відома як Нішська декларація, в якій проголошувалося, що Сербія веде війну за звільнення сербів, хорватів і словенців.

Висунувши популярну серед слов'янських народів програму звільнення усіх південних слов'ян від гноблення Габсбурзької монархії, правлячі кола насправді добивалися утворення «Великої Сербії» на чолі з династією Карагеоргієвичів. Шовіністичні зазіхання сербського керівництва виявлялись у настійних спробах здобути згоду союзників на окупацію «стратегічних пунктів» на албанській території. В червні 1915 р. сербські війська були введені в центральну частину Албанії.

40/ Чорногорія, Хорватія, Словенія, Боснія, Герцоговіна в ході війни

Скрутні часи переживала Чорногорія. Відсоток мобілізованих до армії був тут значно більшим, ніж у Сербії, а це негативно відбивалося на всій господар-ській діяльності. Внаслідок блокади австрійським флотом чорногорського узбережжя зовнішнє постачання продуктів харчування ставало справою надзвичайно ризикованою. Становище населення продовжувало погіршуватися. Але чорногорська армія успішно утримувала на півночі країни фронт проти австро-угорських військ.

Незважаючи на цілковиту залежність Чорногорії від фінансової та військової підтримки з боку Сербії і Росії, король Микола відхилив пропозицію про створення об'єднаної сербсько-чорногорської армії. Існуюче суперництво між чорногорською і сербською династіями за приєднання східнослов'янських земель Австро-Угорщини та претензії на утворення «Великої Чорногорії» ставали перешкодою на і шляху зближення цих країн. Король Микола прагнув захопити нові території й на півдні. В червні 1915 р. чорногорські війська без узгодження із союзниками перейшли кордон і окупували північну частину Албанії, що ледве не призвело до зіткнення між арміями Сербії та Чорногорії.

Після невдалих спроб Австро-Угорщини підкорити Сербію на балканський фронт були перекинуті німецькі підрозділи. В жовтні 1915 р. 300-тисячна об'єднана австро-німецька армія перейшла в наступ. Тоді ж Болгарія оголосила війну Сербії, а її 300-тисячна армія перейшла сербський кордон. Затиснута з двох сторін 300-тисячна армія Сербії без зовнішньої підтримки була приречена на поразку, але, незважаючи на значну перевагу австро-німецько-болгарських військ, продовжувала чинити опір.

Залишки сербської армії відступали через Албанські гори до Адріатичиого узбережжя. Цей скорботний шлях коштував життя десяткам тисяч сербів, які так і не дійшли до моря. Разом із солдатами й біженцями на запряженій волами підводі пересувався й старезний тяжкохворий сербський король Петро. На початку 1916 р. 120 тис. уцілілих сербських вояків евакуювалися на грецький острів Корфу, де вже перебував сербський уряд.

Наприкінці жовтня 1915 р. в Салоніках висадився десант Антанти з двох французьких дивізій (80 тис), але, блокований болгарськими військами, він не зміг надати допомогу сербським військам. Після повної окупації Сербії бойові дії тривали на Салонікському фронті, зміцненому англійськими, французькими та російськими підрозділами. Згодом сюди була перекинута з острова Корфу й сербська армія.

Поразка сербської армії зумовила початок австро-угорського наступу в Чорногорії. Після нетривалого опору чорногорські підрозділи на початку січня 1916 р. залишили столицю Цетине. Король Микола звернувся до імператора Франца Иосифа з пропозицією укласти мир. Австро-угорський уряд зажадав цілковитої капітуляції Чорногорії, проте король відкинув цю вимогу і разом із прибічниками залишив країну. Кинута напризволяще армія була деморалізо-вана й невдовзі припинила опір. Частина солдатів потрапила в полон, інші просто розійшлися по домівках, і лише невеликий загін чорногорських вояків досяг острова Корфу. В лютому 1916 р. австро-угорські війська завершили оку-пацію гірських районів Чорногорії.

Початок війни ознаменувався в Габсбурзькій монархії скасуванням майже всіх конституційних свобод, припиненням діяльності парламенту та муніципальних органів, запровадженням військово-польових судів. Правлячі кола Австро-Угорщини всіма засобами розпалювали міжнаціональну ворожнечу та релігійний антагонізм. Найбільших нападів зазнали серби, яких офіційна пропаганда проголосила «нацією вбивць». У Хорватії, Боснії й Герцеговині, в інших регіонах країни інспірувалися різноманітні антисербські акції. Всі сербські громадські товариства та об'єднання були заборонені, а їхнє майно конфісковано. Водночас влада сприяла формуванню з декласованих елементів або релігійних фанатиків напіввійськових загонів, які чинили на-сильства та самосуди щодо опозиційно настроєного населення.

Мобілізовані на військову службу представники південнослов'янських народів опинилися в атмосфері жорстокості та свавілля, створюваній австрійськими та угорськими офіцерами. Як правило, підрозділи, укомплектовані слов'янами, направлялися на найнебезпечніші ділянки фронту. Для «піднесення бойового духу» за цими військовими з'єднаннями виставлялись озброєні кулеметами загороджувальні загони, а в критичних ситуаціях до солдатів застосовувалася навіть децимація — розстріл кожного десятого.

Австро-угорське командування дедалі менше сподівалося на відданість підрозділів, укомплектованих слов'янами, які ніяк не хотіли вмирати за чужі їм інтереси Габсбурзької монархії. З кожним місяцем війни все масовішим ставало дезертирство. Навесні 1916 р. з полонених Східного фронту в Росії формувалися вже цілі військові підрозділи, які пізніше у складі російської армії воювали на Дунайському фронті, а на початку 1918 р.— і на Салонінському.

Переважна більшість політичних угруповань, що існували на югослов'янських землях Австро-Угорщини, особливо на початковому етапі першої світової війни підтримували військову стратегію Габсбургів у їхній боротьбі проти Росії, Сербії та Чорногорії. Католицька церква з охочувала населення хорватських та словенських областе молитися за перемогу австро-угорської армії.

Лідери Хорватсько-сербської коаліції, які відмовилися від опозиції владі ше напередодні війни й мали більш як половину мандатів у хорватському саборі, не брали участі в шовіністичних сербськофобських акціях. Але саме з ініціативи лідерів коаліції 14 червня 1915 р. в саборі була організована демонстрація відданості Габсбургам на випадок вступу Італії у війну проти монархії. Підтримуючи політику Відня, коаліція заявила про бажаність приєднання до Хорватії Далмації та Боснії. Війну проти Сербії підтримувала також Хорватська селянська партія.

Інша, відносно невелика частина південнослов'янських політичних сил зробила ставку на перемогу у війні Росії та Антанти. На самому початку воєнного конфлікту лідери цієї орієнтації з різних причин опинилися за кордоном або свідомо повтікали за межі Габсбурзької держави й створили в Римі та Ніші центри югослов'янської еміграції. Саме на базі цих політичних груп наприкінці квітня 1915 р. в Лондоні був заснований Югослов'янський комітет на чолі з А. Трумбичем.

Значний імпульс національно-визвольній боротьбі народів двоєдиної монархії дала лютнева революція в Росії. Повалення самодержавства та утворення Рад викликали хвилю мітингів, демонстрацій, зборів по всій Австро-Угорщині, в тому числі й у південнослов'янських областях монархії. На фронті відбувалися братання з російськими солдатами. Розпочався рух «Зеленого кадара». В ліси та гори Хорватії, Далмації, Боснії й Герцеговини масово втікали рекрути й дезертири. Значно активізувався робітничий рух.

В обстановці, що склалася, уряд Австро-Угорщини, де після смерті в листопаді 1916 р. Франца Йосифа імператором став Карл І, намагався вжити заходів до обмеження антивоєнного й національного руху. Пішов у відставку і реакційний уряд І. Тіси в Угорщині, була відновлена діяльність рейхсрату в Австрії. Тронна промова імператора, якою відкрилося засідання парламенту 30 травня 1917 р., містила обіцянки щодо проведення державних реформ.

Загострення соціальних і політичних проблем у багатонаціональній імперії призвело 14 січня 1918 р. до загальнополітичного страйку, в якому брали участь понад 700 тис. чоловік. Вони вимагали термінового укладення миру, від-міни воєнного режиму на заводах і фабриках, підвищення життєвого рівня. Страйк підтримали матроси більш ніж 40 бойових кораблів флоту, дислокованого в Которській затоці, де 1 лютого спалахнуло збройне повстання. Шість тисяч хорватів, словенців, чехів, австрійців, угорців вимагали припинення війни, укладення миру, свободи для пригноблених народів Австро-Угорщини. Повсталих підтримали робітники Пули та Шибеника. Але за допомогою значної кількості австрійських та німецьких військ повстання було придушено.

В середині червня 1918 р. в Австро-Угорщині відбувся другий загальний страйк, викликаний новим зменшенням хлібної норми — до 82 г на добу. Страйкарі вимагали негайного припинення війни. Найбільшим розмахом висту-пи вирізнялися у Воєводині. Боснії й Герцеговині. Активізувався рух «зелених кадарів», який набув певного національного забарвлення. Посиленню визвольної боротьби народів монархії сприяло н повернення з Росії військово-полонених, розпропагованих більшовиками.

Наприкінці літа 1918 р. в південнослов'янських землях на хвилі піднесення національно-визвольного руху скликаються народні віча, які складалися з прихильників об'єднання цих земель Габсбурзької монархії в єдину державу. В Загребі 6 жовтня утворюється Центральне народне віче, до якого увійшли депутати саборів Хорватії, Боснії, Герцеговини, а також місцевих ландтагів Крайнії, Істрії, Далмації.

У вересні 1918 р. війська Антанти на Салонікському фронті перейшли у вирішальний наступ, що привело до капітуляції 29 вересня Болгарії. 4 жовтня уряд Австро-Угорщини направив державам Антанти ноту, в якій пропонував розпочати мирні переговори. Сербська армія стрімко просувалася на північ, 1 листопада вона вступила в Белград, і вся Сербія була очищена від окупантів.